26 квітня нинішнього року виповнилося б 80 років ветерану Національного руху кримськотатарського народу Зампірі Асановій.
Вона народилася в інтелігентній кримськотатарській сім'ї в селі Тувак'а Акмечетського району (у 1948 році перейменоване в Рівне, зараз зникле село в Чорноморському районі ‒ КР) Кримської АРСР. Батько Зампіри Асан походив із заможної родини. Після революції він займався вівчарством, каракулівництвом, конярством, вирощував пшеницю. Її мама Абіде Шерфе була родом з благородного знатного роду Селямет Аджи. Абіде Шерфе вела домашнє господарство, виховувала дітей; вона була добре освічена, прекрасно читала Коран. Зампіра була третьою дочкою в сім'ї. У неї були старші сестри Муршиде й Семаде, а через два роки після Зампіри, у 1943 році, у подружжя народився син Паріх.
18 травня 1944 року, як усі інші кримські татари, сім'я Асанових була вигнана з Криму. Вони були депортовані в Узбекистан, у Бувайдінський район Ферганської області ‒ спочатку в колгосп «Інклаб», потім перебралися в сусідній колгосп імені Ахунбабаєва.
Зампіра пішла до школи у 1947 році. Як згадує старша сестра Семаде: «Зампіра прекрасно навчалася. У неї була чудова пам'ять, вона знала напам'ять багато віршів, малювала, дуже багато читала. Вона помітно випереджала однокласників у навчанні, любила спілкуватися з дорослими. Викладачі в ній душі не чули, не могли натішитися нею».
Батько працював у райспоживспілці, мама ‒ на фермі за чотири кілометри від будинку, на роботу вона йшла о четвертій ранку. Діти господарювали самі, обов'язки вдома були між ними розподілені ‒ так Зампіра прибирала подвір'я та мила посуд. Однак основною роботою дітей було навчання ‒ усі вони навчалися добре, прагнули до знань.
А ще батьки не давали їм забути про батьківщину. «Батько розповідав нам свої сни ‒ про Крим, про море, поруч з яким ми жили... Ми рано зрозуміли, що таке батьківщина ‒ степ, море, Крим», ‒ розповідає Семаде Асанова.
У квітні 1956 року з кримських татар був знятий статус спецпереселенців, і влітку того ж року Семаде вирушила до Москви вступати у прославлене МВТУ імені Баумана. Причому, розповідає Семаде ханум: «Повезла в Москву мене Зампіра, а не батьки. Зампіра була тоді ще школяркою, але вона була настільки смілива, комунікабельна, що батьки послали її в столицю, супроводжувати мене, і не турбувалися про нас. Зампіра нікого й нічого не боялася, вона завжди була здатна на неординарні вчинки».
Семаде стала студенткою, а наступного року спробувала вступити до московського вишу й Зампіра ‒ проте в МДУ її не взяли. Вона повернулася в Узбекистан, рік працювала в лікарні, й у 1958 році вступила до Московського медичного стоматологічного інституту.
Після успішного закінчення інституту Зампіра повертається в Узбекистан, працює стоматологом. У цей період вона долучається до Національного руху кримськотатарського народу, стає активною його учасницею.
Однією з перших акцій руху, в яких вона взяла участь, було поширення звернення колишніх військовослужбовців ‒ кримських татар на ім'я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, Голови Ради Міністрів СРСР Миколи Булганіна, Голови Президії Верховної Ради СРСР Клима Ворошилова, Міністра оборони СРСР Георгія Жукова про становище депортованого кримськотатарського народу.
21 липня 1967 року серед двадцяти активістів Національного руху Зампіра Асанова брала участь у зустрічі в Кремлі. Делегацію кримськотатарського народу зустріли голова КДБ СРСР Юрій Андропов, голова МВС Микола Щолоков, Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко, секретар Президії Верховної Ради СРСР Михайло Георгадзе.
Головним підсумком зустрічі було те, що практично в усіх кримськотатарських «ініціативників» згодом виникли ті чи інші проблеми. Асанова після зустрічі в Кремлі була звільнена з роботи. Її звинуватили в недоумстві й навіть намагалися помістити в психіатричну лікарню. Однак ні репресії, ні арешт брата Паріха її не злякали. Паріх Асанов у 1967 році за участь у Національному русі був засуджений на два роки. При затриманні його сильно побили, незабаром після звільнення, у віці тридцяти років, він помер.
Зампіра була дуже мобільною, у справах руху вона часто їздила в Москву, Київ, Крим, у Херсонську область. Вона стала своєрідним містком, «зв'язковою» між учасниками правозахисного та кримськотатарського рухів ‒ спілкувалася з опальним генералом-правозахисником Петром Григоренком, письменником, автором самвидавської роботи «Про малих і забутих», присвяченої долі депортованих народів, Олексієм Костеріним, познайомилася з дисидентами Павлом Литвиновим, Петром Якіром, Віктором Красіним, Леонідом Плющем.
Зампіра часто бувала у діда, але вражала у порівнянні з іншими своєю моторністю, активністю, вічними роз'їздами й завданнямиОлексій Смирнов
Онук письменника Олексія Костеріна Олексій Смирнов розповідає: «Зампіра часто бувала у діда, але вражала у порівнянні з іншими своєю моторністю, активністю, вічними роз'їздами й завданнями, які давала й мені. Я відчував себе причетним до творення історії, і Зампіру вважаю моєю першою вчителькою в мистецтві тікати від стеження».
24 лютого 1968 року Будапештській нараді комуністів і робочих партій було надіслане звернення, яке не залишилося без уваги влади. Звернення підписали дванадцять осіб: письменник Олексій Костерін, філолог Лариса Богораз, фізик Павло Литвинов, лікарка Зампіра Асанова, історик Петро Якір, вчитель Ілля Габай, філософ Борис Шрагін, церковний письменник Анатолій Левітін-Краснов, учитель Юлій Кім, лінгвіст Юрій Глазов, економіст Віктор Красін, генерал-майор Петро Григоренко.
Павло Литвинов згадує ці події так: «Із Зампірою пов'язана така історія... Петро Григорович [Григоренко ‒ авт.] чи Олексій Євграфович [Костерін ‒ авт.] дали їй мою адресу. А ми якраз готували Звернення до Будапештської наради комуністичних партій і збиралися сказати там і про кримських татар. Вона каже: «А я можу підписати від кримських татар». Ми взяли таксі, поїхали до Петра Григоровича. Туди приїхав Вітя Красін, стали працювати над текстом».
Автори звернення писали, що в таборах і в'язницях перебувають декілька тисяч політв'язнів, про яких майже ніхто не знає. Вони утримуються в нелюдських умовах примусової праці, а відбувши термін, зазнають позасудових, часто протизаконних переслідувань: обмежень у виборі місця проживання, адміністративного нагляду, який ставить вільну людину в положення засланця.
У зверненні йшлося про факти «дискримінації малих націй і політичне переслідування людей, які борються за національну рівноправність, що особливо яскраво виявилося в питанні про кримських татар».
Далі буде
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
