Відразу ж хочу сказати вам, що за моїми тонкими, ефемерними спостереженнями, крига скресла... Липень – середина між російською весною та українською осінню. Я стала бачити те, що мене дуже тішить.
У червні мою машинку з прапорцем і вишиванкою в місті зустрічали усмішкою досить рідко. Зараз разів 5-6 на день хтось махає, водії поступаються дорогою, сигналять і посміхаються. Два дні тому мила машинку (на двох мийках мию, де зручніше). Приїхала ввечері. Мийка зачинялася. Хлопець, мийник, відкрив тільки заради моєї машинки. Сказав, що таку красуню він помиє навіть, якщо поспішає.
Вчора мила на іншій мийці, біля дому. Коли прийшла за машинкою, хлопчик взяв оплату і додав: «А торпеду ми Вам натерли в подарунок за Ваші прапорці. І багажник вимили повністю за красивий орнамент». Як приємно, ви собі не уявляєте!
А ввечері була в «Фоззі». Купувала продукти наші, українські. Народу – тьма тьмуща. Машину поставити ніде. Тому що тут купують продукти всі «новые русские», всі, хто чолом б'є Царю. Але тут вони раптом стають інтернаціоналістами. До речі, багато стоїть російських машин. Ті ідолопоклонники теж в українському супермаркеті «скупляються».
Я купила продукти, вийшла до машинки, побачила записку. Читаю: «Нарешті я зустрів Вашу машинку! Слава Україні. М.». Я озирнулася по сторонах, нікого не побачила, але з посмішкою так і доїхала додому.
Ті, хто раніше вірив Росії, але не був на ній схиблений, зараз починають відчувати всі принади російського буття. Кількість незадоволених і ошуканих зростає з кожним днем. А кількість безнадійно хворих Путіним залишається незмінною. Але їх менше за інших. І до листопада вони залишаться в абсолютній меншості...
Ліза Богутскі, українка, етнічна росіянка, жидобандерівка з Криму
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
