Є в мене хороший друг у Криму. Після анексії півострова Росією новини «з народу» я отримував саме від нього. Деякі з таких новин про нові кримські реалії, протилежні захопливій картинці кремлівських телеканалів, заганяли мене в глухий кут.
В один прекрасний день прийшов лист під заголовком «Привіт з Криму!» – пише той самий росіянин мимоволі. До тексту підпис: «опублікуй у себе, якщо буде можливість, тільки ім'я моє не називай – у нас тут люди пропадають після слів «Слава Україні!» Нижче – той самий лист:
«Неділя, Сімферополь, 9:00 ранку. Іду отримувати російський паспорт. Було очевидно, що це неминуче, але все ж сама подія для мене дуже символічна. Насправді те, що станеться сьогодні, – лише формальне підтвердження факту, здійсненого минулої весни.
Біля будівлі Київського районного виконавчого комітету тупцяють 150-200 осіб. Записуюсь у чергу. На стосі списків з прізвищами лежить ручка з написом «СТОП МАЙДАН». Мій номер 187. Двері в будівлю зачинені. Всередину по 5 осіб впускає одягнений у камуфляжного кольору форму представник так званої самооборони. Документи приймають до першої дня, а значить, встигнуть обслужити не більше 200 осіб.
Зовнішня політика, ідеологія та міжнародний імідж сучасної Російської Федерації останні років 10 викликали в мене побоювання, обурення, презирство, але тільки не бажання мати паспорт цієї країни
... Якби ще півроку тому мені хтось сказав, що я прийму громадянство Росії, то я б сприйняв це як дурний жарт або чорний гумор. Зовнішня політика, ідеологія та міжнародний імідж сучасної Російської Федерації останні років 10 викликали в мене побоювання, обурення, презирство, але тільки не бажання мати паспорт цієї країни. Тим більше, що в цій ситуації російське громадянство мені фактично нав'язують.
Наприкінці березня, коли стало зрозуміло, що шестерінки російської державної машини в Криму вже закрутилися з шаленою швидкістю, я почав цікавитися питанням громадянства і статусу кримчан. Було оголошено, що всі жителі Криму, зареєстровані на території півострова станом на 18 березня 2014 року, автоматично стають громадянами Росії. Але, не маючи бази даних та особистих підписів охочих прийняти це громадянство, не можна водночас оголосити двомільйонне населення півострова своїми підданими.
На початку квітня в інтернеті я наткнувся на відео, в якому кримчанка Ліза Богуцька розповідала про можливості зберегти громадянство України. Вона однією з перших пройшла цю процедуру. У той період громадянська позиція Богуцької та її власний досвід, про який вона розповідала, в умовах інформаційного вакууму допомогли дуже багатьом. Потім скажуть, що в нас було достатньо часу, щоб визначитися з вибором громадянства – місяць. Але за фактом пункти Федеральної міграційної служби Росії, де можна було подати заяву на отримання паспорта чужої країни, відкрилися на початку квітня, а термін був даний до 18 числа. Самих пунктів ФМС було лише три на весь Крим.
У Сімферополі в один з таких пунктів я зайшов, повертаючись з роботи. До закриття відділу залишалося півгодини, стояли дві черги чоловік по 100. Одні здавали документи на отримання російського паспорта, інші писали відмову від нього ж. Других було більше. З'ясувалося, що записуватися на прийом треба вранці, оскільки кожен день з питання відмови від підданства Росії звертається понад 300 людей. У той момент я ще не вирішив, чи потрібне мені російське громадянство, але розумів, що відмова від нього залишить мене «поза законом». Сумніви підтвердилися, коли я почав розбиратися в міграційному законодавстві Росії.
Виявилося, що, написавши заяву про збереження громадянства України, потрапляєш в трагікомічну ситуацію. З одного боку, права та обов'язки громадянина України, кримська реєстрація або прописка, а з іншого – російські закони і статус іноземного громадянина. Це значить, що, дотримуючись букви закону, доведеться заповнити міграційну карту – для чого спочатку треба залишити рідний Крим, а потім, щоб отримати жаданий папірець, одразу ж повернутися. Після цього необхідно домогтися дозволу на тимчасове проживання, і тільки через півроку можна претендувати на вид на проживання у власному будинку. У цей період діятиме закон про перебування українських громадян на території Росії – це означає, що протягом півроку на території Криму можна буде перебувати тільки 90 днів, потім слід виїхати і повернутися ще через три місяці.
Усі ці вимоги, напевно, виправдані для держави, що є метою для мільйонів мігрантів, але у мене ж зовсім інша історія! Я не приїжджаю в чужу країну, не вимагаю забезпечити мені права нарівні з її громадянами – і раптом потрапляю в ситуацію, коли мені нав'язують вибір між новим громадянством і перспективою втрати всіх прав з реальною можливістю бути виселеним з рідної землі. На роздуми – 18 днів.
Незадовго до 18 квітня так званий прем'єр-міністр Криму Сергій Аксьонов обіцяв, що термін подачі заяв буде продовжений на один-два тижні, однак це було пасткою. Деякі кримчани вирішили не поспішати з вибором, а 18 квітня на прес-конференції якийсь московський функціонер ФМС повідомив, що закон не передбачає продовжень. Зрештою, люди так і залишилися в підвішеному стані, маючи лише довідку про прийняту в них заяву. В будь-який момент проти кожного з них можна запустити наступну процедуру: міграційна карта – дозвіл на тимчасове проживання – 90 днів – депортація.
Напевно, я був надмірно розпещений ліберальною українською дійсністю та європейськими цінностями, на які орієнтувався сам і орієнтувалося все моє оточення. Можливо, тому вся ця ситуація для мене абсурдна і принизлива. Але час минав, і крайній термін прийняття рішення про громадянство невблаганно наближався. Я розумів: зворотної дороги вже не буде. Написати заяву про відмову від громадянства Росії і готуватися залишити Крим через 90 днів? Тобто зібрати валізу і стати тим, кого в міжнародній практиці називають internally displaced person, а по суті – вимушеним переселенцем? «Залягти на дно» – не подавати документи на отримання паспорта, але й не легалізуватися як «відмовник», чи все ж брати паспорт Росії?
Мене, як і мільйони інших кримчан, вже приєднали до «русского міра», і нікуди мені від нього не дітися
Мені, нарешті, стало зрозуміло, що мене, як і мільйони інших кримчан, вже приєднали до «русского міра», і нікуди мені від нього не дітися. Паспорт – лише формальне підтвердження того, що сталося. Без нього в мене гарантовано будуть проблеми, тому що продовжувати працювати в держустанові стане неможливо. Правда, і наявність документа не дає жодних гарантій, що робоче місце я не втрачу – через величезну кількість охочих працювати в Криму росіян.
Дізнався номер гарячої лінії Міністерства юстиції України для жителів Криму. Додзвонитися було дуже важко. Як потім з'ясувалося в розмові з консультантом, від кримчан надходили тисячі дзвінків, і майже в усіх питання про громадянство було на першому місці. Наприкінці розмови на тому кінці дроту попередили, що в разі, якщо не буде можливості надіслати відповідь на запит поштою, то його надішлють на електронну адресу. Через майже місяць відповідь прийшла на мій email. Це був відсканований документ.
Тепер і я став «щасливим володарем» документа з двоголовим орлом, а реєстр громадян Росії поповнив ще один кріпак
Занепасти духом не давав сам факт відповіді на мій запит. Адже в цій епопеї паспорт Росії буде символом моєї зради відносно своєї країни, а були люди, які не побоялися заявити, що вони залишаються українцями. Позиція Мін'юсту України полягає в тому, що жителі Криму залишаються українськими громадянами, тому що для виходу з громадянства необхідна заява на ім'я президента, потім – процедура розгляду, і тільки після опублікування відповідного указу рішення набуває чинності.
Тим часом історія підходила до свого логічного завершення. В установі, де я працюю, теж організували прийом документів, необхідних для отримання паспорта. До того моменту я вже вирішив, що ставати біженцем на рідній землі не готовий, а значить, без паспорта і громадянства мені тут не прожити. Намагався якось морально себе підготувати до змін і поставитися до події без зайвих сентиментів, але, на жаль. Паспортисткою виявилася «сувора тітонька», яка в найкращих традиціях СРСР з першої секунди спілкування взяла тон роздратованої виховательки дитячого садка. Коли при заповненні документів під її чуйним керівництвом я дійшов до пункту, в якому треба було поставити галочку навпроти формулювання «колишнє українське громадянство», я зупинився. Тітонька-паспортистка, побачивши моє збентеження, сказала, що «було достатньо часу, щоб визначитися», запитала: «А як ви думали? Мені тут уже двоє заявили, що вони відмовляються це підписувати, встали і пішли». У цю хвилину я, справді, відчув себе дитиною, що сидить у лікарняній їдальні з застряглим в горлі шматком казенної манної каші.
Прозвучав мій номер – 187. Піднімаюся на другий поверх, де на видачі документів працюють дві дівчини і явно не місцевий військовий. Ось тепер і я став «щасливим володарем» документа з двоголовим орлом, а реєстр громадян Росії поповнив ще один кріпак».
Іван Март, журналіст Радио Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
