Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Є щось знакове в тому, що півострів завжди був більше символом, ніж просто місцем. 1954 року Микита Хрущов передавав його Україні, зокрема, в честь трьохсотріччя Переяславської ради. А за шість десятиліть анексія Криму поставила крапку в розмовах про єдність двох держав. Чимось нагадує розділ майна під час важкого й болісного розлучення.
Поки Крим жив під українським прапором, зберігався якийсь символічний простір «спільного»: мовляв, ми братські і близькі, у вас ув гаражі наш Чорноморський флот стоїть. А тепер цього спільного більше немає. Втім, в Україні шукати ці самі точки перетину з Росією ніхто особливо не має наміру. А ось про мотиви тих, хто в Криму чекав триколорів, цілком має сенс замислитись. Хоча б для того, щоб не жити у просторі міфів.
«На материку» сьогодні нерідко звинувачують прорадянських кримчан у зраді. А вони, в свою чергу, здивовано знизують у відповідь плечами. Вони від початку не сприймали для себе цінність української держави – вони були згодні на неї лише за умов, що Україна існує в форматі УРСР. Вони відчували Крим як якір, який утримує колишню радянську республіку біля російського пірсу. Коли Україна від пірсу відчалила, якір залишився на березі. Хіба якір може дорікати собі в тому, що він тримає корабель на місці? Навпаки, це його завдання.
Вони відчували Крим як якір, який утримує колишню радянську республіку біля російського пірсу. А хіба якір може дорікати собі в тому, що він тримає корабель на місці?
І немає особливого протиріччя в тому, що в грудні 1991-го 54% кримчан проголосували за незалежність України. Багато в чому, свою роль зіграла популярна ідея про те, що якщо багата країна скине з себе ярмо у вигляді країн Центральної Азії, то життя покращиться. Але соціально-економічного дива не сталось. І вся криза пострадянських років у свідомості прорадянських кримчан пов'язується саме зі здобуттям незалежності.
У цьому теж була девіантність свідомості. Тому що криза була породженням неефективності радянської економіки, її принципової неконкурентоспроможності в нових умовах. Той факт, що аналогічні процеси йшли на всьому пострадянському просторі – тому доказ. Але замість того, щоб вдивлятись у реальність, прорадянські кримчани воліли звинувачувати в усьому Київ. Одночасно, кримська оборонна свідомість не була розрахована на жодний експорт – лише на самозбереження. Звідси – популярна фраза про те, що «за Перекопом для нас землі немає».
Але при цьому в півострова у його прагненні до комфорту є абсолютно казкова мрія про «щуку», яка буде за нього вирішувати. Навіть коли Янукович мав намір підписати угоду про Асоціацію з ЄС, на півострові не виникло жодного російського майдану з російської же порядком. Можливо, тому що будь-який протест – це жертвування чимось, вихід із зони комфорту. Носії ж кримського прорадянського самовідчуття звикли вважати, що «владі видніше». Виникало протиріччя між двома позиціями: «ми в Європу не хочемо» і «владі краще знати». Перемогла друга, зокрема й тому, що вона не вимагала персональної активності.
Будь-який протест – це жертвування чимось, вихід із зони комфорту. Носії ж кримського прорадянського самовідчуття звикли вважати, що «владі видніше»
До речі, багато в чому саме від аналогічного запиту на «стабільність» вибудовувались кримські очікування часів захоплення півострова Росією. Спочатку – коли тільки озброєні люди з'явились на вулицях Криму – був період напруженого мовчання і прихованої реакції з серії «Ви з глузду з'їхали? Ми війни не хочемо». А пізніше, коли стало зрозуміло, що війна в двері не стукає, що снаряди не літають і сценарій щодо безкровної зміни прапорів можливий – емоції змінились. І якщо наприкінці лютого збереження українського громадянства сприймалось більшістю кримчан як гарантія «непролитої крові», то вже до середини березня перехід у Росію сприймався значною кількістю кримських обивателів як гарантія «мирного результату».
Але у всього сказаного є і ще один висновок. «Бажання України» для якоїсь частини кримчан цілком може знову стати актуальним. По-перше, якщо сучасна Росія налякає Крим більше, ніж взимку 2013-го кримчани злякались України. По-друге, якщо стандартом «золотого століття» замість радянських 70-х стануть українські «нульові». Але самі собою ці настрої означатимуть не так вже й багато – вони можуть вплинути на швидкість вбудовування півострова в українську державу, але самі собою не призведуть до постановки такого питання. Поставити питання таким чином здатен лише Кремль.
А ось звичне самовідчуття «владі видніше» цілком може стати тим фактором, який змусить кримчан погодитися з будь-яким рішенням Москви.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
