Олег Панфілов: Росія, як і раніше, – в’язниця для народів

Спеціально для Крим.Реалії

Від тих, хто ностальгує за Радянським Союзом, зрозумілої відповіді на питання про те, що їх туди тягне, не дочекаєшся. Для багатьох це ностальгія за дитинством, за молодістю – однокласники, однокурсники, випускний, перший поцілунок, перша дитина – звичайна фізіологія. Ідеологічних прихильників набагато менше – у багатьох у сім'ях були проблеми – кого заарештували й посадили, кого розстріляли, кого заслали. Країна була закритою і кримінальною, КПРС намагалася бути «рішалою», застосовуючи владу тільки тоді, коли йшлося про посягання на саму владу. Ось тоді, як говорили в СРСР, застосовувалася сила «за всією суворістю закону», хоча закону як такого й не було, було бажання будь-що зберегти владу. І на питання, чому всі жили «дружно», не треба шукати відповіді.

Відповідь дуже проста – у в'язниці рідко сваряться, всі в однаковому становищі. Є тільки наглядач зони, який регулює конфлікти. До речі, у в'язниці немає міжнаціональних конфліктів, саме з тієї ж причини – там усі рівні, різниця тільки в тому, що хтось у такому положенні роки два-три, хтось – років на десять, а хтось і довічно. Радянські вожді вважали, що вони теж будуть «довічно» правити. Ще й мали намір поширити «світову пожежу» якнайдалі і якнайбільше. Звідси й відомий вислів «СРСР – в’язниця для народів». За радянських часів пропаганда, яка звикла все звалювати на царів, замінила «Росія – в’язниця для народів» на «Царизм – в’язниця для народів».

Із серпня 1976 року, в ніч на середу, в центрі Ленінграда, на стіні Петропавлівської фортеці з'являється напис величезними буквами, видними здалеку: «Ви розпинаєте свободу, але душа людини не знає кайданів!». Напис не єдиний – в інших місцях Ленінграда чимало інших великих написів на стінах будівель: «Геть партійну буржуазію!», «Партія – ворог народу», «СРСР – в’язниця для народів», «Свободу політв'язням!» та інші більш-менш неприємні для комуністів слова. Ленінградські чекісти почали прочісування «гнилої інтелігенції» і через місяць 13 вересня заарештовують художників Юлія Рибакова і Олега Волкова. На допитах вони зізнаються, що і квітневі трамвайні написи, і серпневі настінні – справа їхніх рук, причому, кожен повністю бере провину на себе.

Насправді, твердження про «в’язницю для народів» належить не ленінградським дисидентам, а французькому аристократу Астольфу де Кюстіну, який відвідав Російську імперію 1839 року на запрошення імператора Миколи I, а потім написав книгу «Росія в 1839 році». Ось дві цитати: «...Хоч неосяжна ця імперія, вона не що інше, як в'язниця, ключ від якої зберігається в імператора...», «...Тепер для мене немає більше сумнівів і коливань, я склав собі судження про імператора Миколу. Це людина з характером і волею – інакше він не міг би стати тюремщиком однієї третини земної кулі, – але йому абсолютно чужа великодушність...».

Як би не старалися радянські й сучасні російські пропагандисти спростовувати очевидне, у виразі «СРСР – в’язниця для народів» є конкретна дата і причина. 8 червня 1934 року ВЦВК СРСР ухвалив закон про суворе покарання, аж до смертної кари, за спробу втечі з країни. Так виглядав один із пунктів статті 58 КК РРФСР (у редакції 1927 року й поправки 1934 року): «Зрада Батьківщині, тобто дії, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду військовій могутності Союзу РСР, його державній незалежності чи недоторканності його території, як-то: шпигунство, видача військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча чи переліт за кордон, караються вищою мірою кримінального покарання – розстрілом із конфіскацією всього майна, а при пом'якшувальних обставинах – позбавленням волі на період 10 років із конфіскацією всього майна». Стаття насправді велика, з 14-ти пунктів – на всі випадки невдалого життя, радянська влада могла посадити за все, так само, як і звинуватити в усіх гріхах, до яких людина не мала жодного стосунку.

Процесів було багато, влада лякала населення, називаючи обраних «злочинцями» – шпигунами, змовниками, диверсантами й іншими словами, які мали викликати обурення радянських людей. Недавніх соратників Сталін і його оточення спокійно звинувачували, заарештовували, судили й розстрілювали, називаючи «ворогами народів». Найбільше звинувачували в тому, що «виявлені вороги» – шпигуни, диверсанти, шкідники й терористи. У 1930-х роках у СРСР був культ внутрішнього ворога, коли письменники, поети, художники й інші майстри культури, депутати й радянські чиновники змагались у тому, щоб придумати образливе визначення. Максим Горький, тоді один із найбільш наближених до Кремля, написав таке: «Але зрадник – це настільки своєрідне огидне створіння природи класової держави, що не можна порівняти зрадника ні з ким, і ні з чим. Я думаю, що навіть тифозну вошу порівняння зі зрадником образило б».

Горькому пощастило – він був улюбленцем обох вождів, а коли помер, то Сталін особисто ніс урну з його прахом до Кремлівської стіни. Всі знають Горького як яскравого письменника, автора соціальних романів і прозорливих оповідань із переписаних легенд. Його підтримка радянської влади була неоціненна, коли він повернувся з добровільного заслання з Італії і став засновником радянської пропагандистської літератури, що виховала величезну кількість бездарних поетів і письменників, які створювали твори на славу Леніна, Сталіна й рідної комуністичної партії. Ще в Італії Горький написав статтю, одночасно опубліковану 15 листопада 1930 року в «Правді» й «Ізвєстіях»: «Проти нас усе, що віджило свої терміни, відведені йому історією; і це дає нам право вважати себе все ще в стані громадянської війни. Звідси випливає природний висновок: якщо ворог не здається, – його знищують».

1932 року Горький остаточно повернувся з еміграції – свіженький, засмаглий, підгодований італійської їжею, туди – до Радянської Росії, в якій набирав обертів маховик репресій. Був би Горький насправді тим, за кого його приймали, гуманітарієм і мислителем, то він би жахнувся масштабом репресій. Але він написав те, що думав, він вирішив стати поруч зі Сталіним, підтримати репресії, знищення залишків російської культури, виховати з них пропагандистів.

Потім у 1950-х роках з'явилися справжні шпигуни – з офіцерів радянської розвідки, які вирішили звільниться від радянської дійсності – Петро Попов, Олег Пеньковський, Леонід Полещук, Володимир Вєтров, Володимир Пігузов, Адольф Толкачов. Їх не призначала «шпигунами» радянська влада, як у 30-х роках, вони пішли самі. Про них більше написано, тому що вони насправді були розвідниками й насправді зрадили радянську владу, маючи на те свої моральні міркування.

Зараз у Росії Горького замінює Олександр Проханов, один із основоположників нової літератури ненависті, загартований за радянських часів прославлянням не однієї радянської війни. Традиції літературної пропаганди зберігаються, міцніють і розвиваються в залежності від потреб Кремля, а точніше – чекістського угруповання, яке вважає себе тією самою владою, яку задумав створити колись Сталін. Багато що з того, що витворяє зараз російська пропаганда, прокуратура, МВС, Державна дума і президент, нагадує сталінські часи. Населення із задоволенням ностальгує й бере участь у державному шоу «Зробимо Росію сильною», хоча насправді сильною вона, як і СРСР, може бути тільки масштабом репресій, але не економікою. У радянській ідеології важливішою була не економіка, а приниження людей і страх, який вони мали відчувати перед владою – як ув’язнений перед вертухаями.

Прочитайте свідчення В.А Діасамідзе, студента геологорозвідувального інституту, допитаного НКВД 1 квітня 1938 року: «Діасамідзе зізнався в тому, що він є учасником контрреволюційної терористичної групи, в яку був завербований Егановою, студенткою інституту Народного господарства (чоловік Еганової заарештований органами НКВС). Група організувалась у жовтні 1937 року переважно з родичів репресованих. Учасники групи систематично влаштовували нелегальні зборища на квартирі Еганової чи Канделакі Аркадія. На цих збіговиськах учасники групи вели контрреволюційні розмови, висловлювали озлоблення проти ВКП (б) і радянського уряду й терористичні настрої». Діасамідзе Володимир Олександрович був розстріляний 21 квітня 1938 року через двадцять днів після допиту, реабілітований 12 травня 1956 року. Він один із мільйонів, хто випадково потрапив під каток репресій – владі вигадати звинувачення не становило жодних проблем. Розстріляти було ще легше.

Ні, зараз не розстрілюють за рішенням «трійки», але як їм, нинішнім господарям Росії хочеться, гладким ожирілим чиновникам у МВС і прокуратурі, депутатам у Держдумі, які майже кожного дня придумують законопроекти із заборонами. Іноді здається, що вони в якийсь момент розгубляться й заборонять самих себе. Але поки вони із задоволенням забороняють, так ніби компенсують неможливість масових розстрілів, як при Сталіні, і мільйонів засланців в сибірські ГУЛАГи. Без сумніву, була б у них можливість і не було би банківських рахунків у Європі й офшорів у затишних куточках планети, жили б вони розкошуючи за «залізною завісою» і строчили б свої численні заборонні закони. Не сумнівайтеся, Росія, як і раніше, – в’язниця для народів.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції