Доступність посилання

Блоги

п'ятниця 28 Квітень 2017

Calendar

Двері в камеру зачинилися, а за ними ‒ і моя свобода

(Попередній блог ‒ тут)

Двері в камеру зачинилися, а за ними ‒ і моя свобода. Наказ через огорожу: «вибери своє місце і більше його не змінюй!» Але в камері більше нікого не виявилося...

Я швидко одягнувся, вибрав праві нари й сів на них. В одну мить відчув страшний холод ‒ він передавався від крижаного залізного ліжка, від промерзлих стін і повітря, від нескінченного протягу з відчиненого зверху заґратованого віконця...

Світло не гасло. Воно більше ніколи не гасло. До цього важко звикнути. Серце не покидало відчуття тривоги. Я розумів, що далі буде більше. Дивився на лампочку до засліплення, закривав очі ‒ і знову дивився. Втома брала своє. Нескінченні сплески адреналіну, страху, відчаю, тривалі побої і допити...

Світло не гасло. Воно більше ніколи не гасло

Ліг. Не минуло й хвилини, як до камери примчав охоронець: «Спати до команди «відбій» не можна! Встати!». Коли буде ця команда «відбій», я не знав ‒ годинника не було. Часом я більше не володів ‒ він володів мною. Реальність мене покидала.

Сиджу. Втомлений, спітнілий від нервового потрясіння. Холодно. Підвал вбирає в себе всю вогкість довколишнього світу. У мені зростала меланхолія. Почув команду «відбій». Голосно. Різко. Світло лампочки змінилося на більш тьмяне ‒ таке, що не можна було читати. На металевій кушетці було занадто холодно, щоб заснути. Можна було тільки сидіти, підібравши кофти під себе. Але емоції, що накопичилися за день, остаточно хилили в сон ‒ важкий і непідйомний.

«Вставай, сука, тобі спати ніхто не дозволяв!»

Закрив очі, провалюючись в забуття... Але спати мені охоронці так не дали. Стукіт ключем у двері. Гучний. Наполегливий. Агресивний. «Вставай, сука, тобі спати ніхто не дозволяв!». У паніці піднявся, сів. Що відбувається? Відкрилося віконце для годування. З нього дивилося нахабне обличчя охоронця. «Підійти і назвати прізвище, ім'я, по батькові, а також статті, за якими ти звинувачуєшся! Бігом!». І так безліч разів. Я поспіхом підходив до охоронця і називав інформацію. Як же інакше? Я був змушений підкорятися. Називав себе, а статті і знати не знав. «Годівниця» закривалася, я йшов назад до своєї «шконки». Я намагався хоч ненадовго заснути ‒ сидячи, лежачи, стоячи ‒ не важливо. Але як тільки це помічала варта, тут же лунав стукіт у двері. Вимога була завжди одна ‒ підійти і назвати ім'я, прізвище, по батькові, а також чому я тут перебуваю. І так до самого ранку...

Вимога була завжди одна ‒ підійти і назвати ім'я, прізвище, по батькові, а також чому я тут перебуваю. І так до самого ранку

Хвилина за хвилиною, секунда за секундою ‒ все на рахунку. Камери фіксували кожне пересування. Більше не було особистого часу і простору. Не було свободи. Не було мене... Але було посіяне насіння переродження мене як особистості, виховання сили духу і стійкості. Зараз воно повільно, але виростає. Полите болем і стражданням.

Рано чи пізно, але завжди настає світанок. Для мене ця мить наближалася нескінченно довго. Нескінченно! Довго! Ранок. І крик на всі камери: «Підйом! Всім стати біля вхідних дверей!». В абсолютному божевіллі після проведеної першої ночі я встав біля дверей.

Двері відчинилися ‒ і з задвірків коридору до камери влетів протухлий запах якої ніякої, але свободи. В камеру увійшли «глядачі» ‒ п'ятеро чи шестеро спостерігачів різних чинів і статей прийшли подивитися на «терориста», «особливо небезпечного злочинця». Відчував себе так, немов перебуваю в зоопарку і є звіром особливо рідкісного екземпляра. Ця формальність перетворилася в улюблену традицію місцевих колабораціоністів...

Пішли. Почалася роздача сніданку. Дзвін тарілок і чашок, кинутих всередину. Їжа. Для всіх, але не для мене. Немов мене не існує. Складно уявити, яка ненависть була в серцях тих людей.

Їм потрібне мовчазне стадо під назвою народ Криму

Я знав, що дії системи спрямовані на усунення неугодних людей ‒ активістів, патріотів своєї країни, якій Росія оголосила війну. Негласну, підлу, нишком. Прикриваючись дітьми, жінками і брехливими промовами, що ллються із зомбоящика. Їм не потрібні мітинги, протести і будь-які заперечення. Їм потрібне мовчазне стадо під назвою народ Криму. З опущеними головами і згодою з політикою партії і уряду. Все це було схоже на цирк, де людей, немов тварин, утримували, дресирували і поганяли батогом...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Ілюстративне фото

Влада і просте населення Криму живуть у паралельних вимірах

Минає вже четвертий рік анексії Криму Росією. Незважаючи на всі потуги російської влади, світова спільнота не послаблює, а лише посилює тиск на Росію з метою деокупації півострова й повернення його під контроль України.

Навіть так звані стратегічні союзники Росії ‒ Білорусь і Казахстан ‒ не визнають нинішній статус Криму як «російської території». Безсумнівно, це також не сприяє розвитку довіри між «стратегічними партнерами». Кремль усвідомлює, що реально у нього залишається лише два союзники ‒ як сказав свого часу цар Олександр III, «це армія та флот».

Але якщо зі світовим співтовариством все зрозуміло ‒ воно не визнавало, не визнає і ніколи не визнає права Росії на частину території суверенної держави України ‒ Кримський півострів, ‒ то з населенням Криму все не так однозначно.

Інформаційна війна Кремля дала свої результати ‒ чимало кримчан щиро повірили у міф про райське життя в «російському» Криму

Навесні 2014 року багато кримчани піддалися на добре розкручений геополітичний хід Кремля. Усе було зроблене дуже грамотно: на тлі деморалізованої української армії російські війська заходили до Криму як «переможці-визволителі». Добре навчені вести ідеологічну пропаганду російські ЗМІ створили потрібний Кремлю інформаційний потік, який накрив кримчан, що називається, з головою і по повній програмі. І, треба визнати, інформаційна війна Кремля дала свої результати ‒ чимало кримчан щиро повірили у міф про райське життя в «російському» Криму. 2014 року імідж президента Путіна для них став ‒ «рівень бога».

Але як же все-таки швидко змінюється людська думка. Минуло три роки ‒ і настрої в Криму змінилися суттєво. Наведу наочний приклад зі своїх особистих спостережень.

Березень 2014 року. Тролейбус. Сімферополь. Одна з пасажирок, щось сказала невтішне про «референдум». Боже, що сталося! Я думала, її викинуть з тролейбуса.

Минуло три роки ‒ і настрої в Криму змінилися суттєво

Квітень 2017 року. Автобусна зупинка. На ній людей двадцять. Чоловік голосно обурюється, що Кримом керують бандити в особі Аксьонова та Константинова. Ніхто йому не суперечить. Деякі кивають головами. Чоловік продовжує критикувати російську владу і каже, що Путіну пора йти, бо через нього росіяни взагалі перестануть ходити на вибори. Ніхто йому не суперечить...

Що ж сталося за три роки, що кримчани втратили віру в російську владу?

Причин чимало. По-перше, незважаючи на всі вмовляння каналів «Росія 24» і «Крим 24», Україна не розпалася, не отримала дефолту, не стала країною третього світу. Навпаки, кримчани бачать, що Україна розвивається і поступово стає повноправним членом демократичної європейської спільноти. І яскравим доказом того стала можливість для громадян України відвідувати країни ЄС за безвізовим режимом вже з червня цього року. Тисячі кримчан із задоволенням почали робити собі біометричні паспорти, радіючи, що Україна як і раніше вважає їх своїми громадянами.

Влада і просте населення Криму живуть у паралельних вимірах

По-друге, кримчани, які звикли до демократії за роки життя в незалежній Україні, не можуть не помічати, що «щось не так в королівстві Данському». Якщо до 2014 року ‒ навіть при режимі регіоналів ‒ кримчани могли впливати на владу, і влада, у свою чергу, зважала на думку населення, то зараз цього немає. Влада і просте населення Криму живуть у паралельних вимірах.

Є ще багато і по-третє, і по-четверте, але суть цієї статті не в цьому. Суть у тому, що настрої кримчан змінилися, та й росіян теж. І у багатьох вони змінилися кардинально. А це вже серйозний тривожний дзвіночок для Кремля. І хоча в Росії не прийнято зважати на думку населення, але десь історія це вже проходила. Це вже було 1917 року, це вже було 1991 року. Кажуть, що історія повторюється...

Зарема Сеїтаблаєва, кримчанка, блогер (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Геннадій Афанасьєв

«Двері камери зачинилися, а за нею – і моя свобода»

Мене привезли до ізолятору тимчасового тримання. За лікті повели до будівлі, чиїм привітним символом є решітка, колючий дріт і напис «Небезпечна зона». Сходами вниз. Двері. За ними ‒ великий хол зі стінами, покритими плиткою. Далі ‒ ще одні двері та сходи вниз. Кілька миттєвостей, і ми в невеликій приймальні. Стійка, стільці, маленький телевізор, столик, на якому лежить футболка «Правого Сектора». Перед стійкою два метри простору, бляшана топчанка та троє дверей. Одні до каптерки, інші ‒ до камер. Куди ведуть треті двері, я так і не дізнався.

Працівникам ізолятора повідомили, що привезли особливо небезпечного злочинця, терориста. Відповідно, все подальше ставлення до мене було підігріте цими, так би мовити, «фактами». Спочатку процедура була проста. Потрібно було назвати свої ім'я, прізвище й по-батькові, рік народження, сказати, чи судимий я, чи ні, в чому мене звинувачують і які статті мені інкримінують.

Мені наказали роздягатись. У моїй голові одразу ж виникло занепокоєння щодо яких-небудь сексуальних дій, насильства, і, звісно ж, я рішуче відмовився

Після того, як усе це було записано, мені наказали роздягатись. У моїй голові одразу ж виникло занепокоєння щодо яких-небудь сексуальних дій, насильства, і, звісно ж, я рішуче відмовився. На мене почали тиснути, стверджували, що я зобов'язаний виконувати накази співробітників установи, а якщо не підкорятимуся, то до мене можуть застосувати примусові заходи фізичного характеру.

Я не «вівся» на залякування. Відмовлявся. Але в якийсь момент у конвоїрів і співробітників ФСБ, які весь час були присутні поруч і поспішали додому, увірвався терпець. Один із них після декількох ударів схопив мене за руки й вивернув їх, а другий почав зривати з мене верхній одяг. Я був змушений підкоритися. Зняв із себе кросовки і штани, лишився в одних трусах. Але й цього було мало, потрібно було зняти і їх. Я відмовився. Це було вже занадто. Не церемонячись, окупанти мене схопили за волосся і почали тягати по коридору. Їх це неймовірно веселило. В обителі темряви стояв сміх. Із гаслами на кшталт «За діда! За перемогу!» під веселе улюлюкання з мене зірвали останні залишки одягу. Я залишився голим...

Це все було так смішно для них і дуже принизливо для мене. Приниження ‒ це єдина мета, яку переслідували зрадники

Після цього ‒ чергова команда ‒ я мав присісти десять разів перед усіма присутніми на виявлення заборонених предметів. Які до біса предмети могли бути таким чином виявлені? Де? Це все було так смішно для них і дуже принизливо для мене. Приниження ‒ це єдина мета, яку переслідували зрадники. Дивно. Ще кілька місяців тому вони служили Україні, а сьогодні за наказом ФСБ готові знущатися над будь-якою людиною. Особливо над тими, хто не сприймає окупацію й підвалини варварської Росії. Я не присідав. А вони чекали. Сміялися. Насміхалися й жартували. Так я провів багато годин поспіль у холодному підвалі, стоячи голим перед працівниками ізолятора.

Конвоїри та співробітники ФСБ залишили ізолятор. Їм набридло. Вони пересичені такими видовищами. Згодом це набридло й ІТТникам. Схопивши за волосся, вони повели мене голого до камери. Було страшно. Я не уявляв, що мене там чекає. Мене поставили до стіни обличчям. Наказали не дивитись у сторони, а тільки перед собою, і чекати наступної команди. Відкрили двері, завели всередину і зневажливо кинули одяг услід за мною.

Камера була порожня. Приблизно дванадцять квадратних метрів. На двох. Ліворуч і праворуч ‒ приварені до підлоги ліжка, в тюремному побуті ‒ нари. В середині ‒ маленький столик, звісно ж, приварений до підлоги, а над ним ‒ символічне маленьке віконце з металевими ґратами, таке, що й руки не просунеш. Вікно до кінця не закривається. Спеціально. Щоб холодніше було в цьому тюремному напівпідвалі. У кутку камери ‒ невелика огорожа, за нею ‒ вбиральня, «дальник» по-тюремному. На виході з цього мальовничого місця ‒ умивальник. Над «дальником» ‒ камера спостереження. Великий Брат спостерігає двадцять чотири години на добу. Невтомно. Пильно. Постійно. До всього цього «інтер'єру» в стилі мінімалізму ‒ пошарпані стіни, наполовину побілені й пофарбовані в зелений колір. Ось, власне, й усе. Вся ця тюремна атрибутика була більш ніж символічна для мене в той момент...

Абсурд. Усе це сон. Усе це неможливо. Але це була сувора правда

Двері камери зачинилися, а за нею зачинилась і моя свобода. Я більше не володів своїм часом, не ухвалював рішення, моїм життям розпоряджалися чужі люди в погонах. У ті миті в голові не вкладалось усе, що відбулося зі мною, те, що я вже не юрист, не фотограф і навіть не менеджер туристичного агентства, а арештант, в'язень, підслідний, підсудний, злочинець. Але ж я все ще відчував себе вільним. Цього не може бути. Все це відбувається не зі мною. В'язниця ‒ це не про мене. Висновок ‒ це не я. Абсурд. Усе це сон. Усе це неможливо. Але це була сувора правда...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Про новий проект Крим.Реалії та Спеціальну комісію Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу

В Україні 18 травня ‒ день пам'яті жертв трагічної депортації кримськотатарського народу. Під час спецоперації 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й на Урал були депортовані всі кримські татари, за офіційними даними ‒194 111 осіб.

Повний обсяг трагедії народу важко оцінити, а довготривалі наслідки депортації відчуваються й зараз у всіх сферах суспільного життя кримських татар.

Народний перепис налічує 238500 висланих співвітчизників, з яких діти і жінки становили 205900

Після війни в місця спецпоселень свого кримськотатарського народу були примусово направлені демобілізовані з Радянської Армії солдати й офіцери, трудармійці, а також евакуйовані і репатріанти.

Народний перепис середини 1960-х років, проведений активістами Національного руху кримських татар, налічує 238500 висланих співвітчизників, з яких діти і жінки становили 205900.

Під час довгого шляху у товарних ешелонах і в перші роки в місцях заслання померли від голоду, хвороб і нелюдських умов 109956 осіб

Під час довгого шляху у товарних ешелонах і в перші роки в місцях заслання померли від голоду, хвороб і нелюдських умов 109956 осіб (46,2% від загальної кількості), що в 4 рази перевищує втрати кримськотатарського народу за воєнний період.

Ці факти свідчать про те, що керівництво СРСР щодо корінного народу Криму вчинило акт геноциду.

Під час загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай») у 2004-2011 роках в Криму було зібрано близько 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. Напередодні 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків, починають новий проект, під час якого будуть вперше опубліковані унікальні свідчення з цієї колекції історичних матеріалів.

Ельведін Чубаров, кримський історик, координатор Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Більше

XS
SM
MD
LG