Доступність посилання

Блоги

вівторок 28 Березень 2017

Calendar

Геннадій Афанасьєв: «Уже зараз, через пройдений досвід, я можу дати лише одну дієву і вірну пораду. Мовчіть»

В один день моє життя перетворилося на невідомість. Одна невизначеність змінюється на іншу. Зміна положення. Переміщення. Маска обпікає мене моїм же гарячим диханням. Легка задуха. Адреналін зашкалює. Нерви на межі. З обох боків я відчуваю міцні плечі своїх конвоїрів. З шиї зривають хрестик, який священик вручив мені при хрещенні. Лайка. Погрози. Бридкі жарти і сміх. Не пам'ятаю, які саме. Удари вибивають спогади. Час тягнувся дуже повільно. Голова була сповнена думок і одночасно порожня. Я думав про те, що більше нічого не можу змінити самостійно. Варіації танули на очах. Утопія. Крах. Атлантида, що йде на дно...

У підсумку в результаті обшуку з вилученого в моєму будинку доказами у справі стали: 1) два засоби захисту, а саме ‒ протигази; 2) налокітники та наколінники ‒ засоби захисту для катання на роликах; 3) набір медикаментів першої необхідності; 4) ліхтарик; 5) пневматичний револьвер, який не є забороненою зброєю ні в Росії, ні в Україні. Іграшка, яку мені навіть не стали виносити, щоб я дав пояснення. Непогане екіпірування найнебезпечнішого кримського терориста?

Час проходить, все закінчується, даючи оберти новим подіям. Тепер мене почали бити від нудьги, для розваги. Окрім «ну ти влип, сука», «весело тобі, бандерівецю?» і подібних фраз, мені важко щось згадати. Тепер точкою призначення мого шляху була Федеральна служба безпеки Росії в місті Сімферополь. Та установа, де вісімдесят п'ять відсотків складу стали зрадниками Батьківщини і присягнули на вірність окупантові, Російській Федерації. Місце, де двадцять три роки незалежності України готувалося вторгнення. Мене везли в зміїне кубло... Допити продовжувалися. Що не кажи, а техніка і методи залякування, століттями стояли на озброєнні й добре відпрацьовані у прислужників російського імперіалізму, дуже і дуже дієві...

Питання, що змінюються ударами. «Хто такий Чирній?», «Хто заклав міну на Бельбеку?», «Хто такий Сенцов?», «Хто підірвав наш танк?», «Де решта членів «Правого сектора?»

З усіх боків стояв крик. Погрози. Питання, що змінюються ударами. «Хто такий Чирній?», «Хто заклав міну на Бельбеку?», «Хто такий Сенцов?», «Хто підірвав наш танк?», «Де решта членів «Правого сектора?». Абсолютно безглузді для мене назви, імена, місця розташування. Я не служив. Не мав доступу до військової інформації. Не знав нікого з «Правого сектора». Прізвища Чирній та Сенцов мені не говорили абсолютно нічого. Олег Сенцов, як виявилося згодом ‒ режисер. Але, вибачте, він не Емір Кустуріца, не Стівен Спілберг, та й я не кінокритик, щоб знати його прізвище...

Одні й ті ж питання, на які у мене не було і не могло бути відповідей. Потрібно було щось їм відповідати. І я виправдовувався. Я захищався словесно. Це і було їм потрібно. Щоб я говорив. Але мої відповіді їх не влаштовували. Я говорю, а вони б'ють. В живіт. Сильно. Боляче. Секунди. Хвилини. Години... Для мене це тривало нескінченно. Мої відповіді їх не влаштовували.

Уже зараз, через пройдений досвід, я можу дати лише одну дієву і вірну пораду. Мовчіть. Мовчіть до кінця. Не вірте ніяким їхнім обіцянкам. Вони не зупиняться. Не має значення, чи будете ви говорити, чи ні, вони будуть хотіти більшого. Вони будуть реалізовувати поставлені їм цілі, фабрикуючи те, чого ніколи не було насправді. Тотальна фабрика брехні в тоталітарній системі. Всі ваші спроби словесного спротиву будуть лише проявами слабкості, які екзекутори використовуватимуть знову і знову в своїх власних інтересах. Не зраджуйте ідею. Не зраджуйте себе. Не піддавайтеся страху. Боятися нерозумно, бо вони все одно розіграють потрібний їм сценарій. Щоб вас не очікувало попереду...

Мовчіть до кінця. Не вірте ніяким їхнім обіцянкам. Вони не зупиняться, вони будуть хотіти більшого

І ось я в ФСБ. Уявіть. Крок за кроком тебе ведуть в невідомість. Нічого не видно, лише чути, як співробітники установи, які проходять повз, зупиняються і відпускають пару жартів в розмові між собою з приводу мене. Я пам'ятаю весь маршрут. Від вхідних дверей прямо. Сходинка і ще пару. Розворот направо. Йдемо прямо. Практично до упору. Зупинилися. Направо. Кабінет. Прийшли. Ввели всередину і посадили на стілець, до якого і прикували одну з рук. Другу пристебнули до руки конвоїра. Знімають мішок. Що там? Білі ребристі фарбовані стіни. А, може, і шпалери. Ті ж, що нещодавно бачив на відеозапису зізнання іншого українського політв'язня. Уявляєте, що буде далі?

Біля вхідних дверей ‒ дерев'яний стіл, комп'ютер, крісло. Цей стіл продовжує ще один стіл. Навпроти ‒ шафа з паперами. Томи кримінальних справ. Всі документи, що були напрацьовані при Україні. Біля вікна, по обидва його боки, ще два робочих місця. У центрі цього казенного приміщення сиджу я. На моєму обличчі гримаса, знайома кожному співробітнику поліції. Всього в кабінеті близько дев'яти чоловік. Більшість з них в чорних брюках і синіх сорочках. Решта в звичайному, можна сказати, буденному одязі. Всі без погонів. Ті, що в синіх сорочках, ‒ це слідчі Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Але це, звичайно, з'ясувалося згодом. Ті, хто в цивільному одязі, ‒ оперативники та конвоїри. Напевно. Я можу лише припускати...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Ілюстративне фото

Ілюстративне фото

Російські телеканали рясніють різними шоу. Хліба в країні все менше, проте видовищ все більше

Російські телеканали рясніють різними шоу. Хліба в країні все менше, проте видовищ все більше. До того ж чим низькопробніше шоу й сюжет у нього, тим вищий рейтинг.

Візьмемо останній приклад, коли випадок зі зґвалтуванням 16-річної Діани Шуригіної став топ-темою російського інтернет-простору після того, як дівчина взяла участь у програмі «Нехай говорять», що виходить на російському Першому каналі. Ролики з програми б'ють мільйонні рекорди за переглядами. Природно, що аналітики з адміністрації президента Росії роблять свої висновки. А тому ми стаємо свідками залучення до майбутньої президентської кампанії з відповідними персонажами.

Володимир Жириновський вже розпочав свою участь у цьому шоу. Його гучні скандальні заяви швидко підхоплюються центральними ЗМІ. Отже, отримав установку на відведену йому традиційну роль скандаліста і блазня в президентській передвиборчій кампанії. Утім, ця кандидатура не нова та вже досить приїлася виборцю, а тому на манеж виводять нового персонажа.

Судячи з усього, як одного з кандидатів в президенти Росії ми побачимо Наталію Поклонську. Ця нова персона в російській політиці допоможе функціонерам з адміністрації Путіна розбавити старі обличчя кандидатів, які приїлися в прямому і переносному сенсі цього слова. Тендітна, гарненька, на мій погляд, трохи дурнувата, розкручена в ЗМІ ‒ вона дуже добре вписується в сценарій майбутнього шоу під назвою президентські вибори в Росії.

Шоу просто необхідне, інакше явка виборців буде мізерно низькою, що вкрай небажано для чинного режиму. Ось тут Поклонська й має зіграти свою роль

А шоу просто необхідне, інакше явка виборців буде мізерно низькою, що вкрай небажано для чинного режиму. Ось тут Поклонська й має зіграти свою роль і підігріти інтерес до кампанії.

Останнім часом на посаді депутата Держдуми Наталія Поклонська із завидною регулярністю видає такі перли, що не сходять з новинних шпальт. І її заява про мироточення бюсту Миколи II в ефірі центрального телеканалу Росії якось вже дуже добре лягає в цей можливо вже розписаний сценарій її висунення в кандидати на президентський пост. І саме не як серйозної персони, а як епатажної, злегка не при собі жінки. А тому, думаю, що нас чекає ще чимало перлів від Наталії, адже народ на це ведеться, виявляє до цього жвавий інтерес, що і потрібно ляльководам з адміністрації Путіна.

Можна з більшою часткою впевненості прогнозувати, що набере Поклонська досить чималий відсоток голосів

І сміх сміхом, але можна з більшою часткою впевненості прогнозувати, що набере в результаті Поклонська досить чималий відсоток голосів. Хтось проголосує за неї заради хохми, хтось через те, що набридли старі обличчя, хтось ‒ бо вона йому подобається як жінка (а, може, і як політик). Загалом, не здивуюся, якщо залишить позаду Наталія Володимирівна деяких динозаврів російської політики.

Ну а Володимир Володимирович буде виблискувати на тлі цих учасників майбутнього шоу й поблажливо посміхатися, думаючи про себе, що «show must go on»...

Зарема Сеїтаблаєва, кримчанка, блогер (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв – про свій перший допит

Затримання. В автомобілі розпочався мій найперший допит. Страшно. «Хлопці, ви помилилися! Я фотограф, я йшов на фотозйомку!». «Ми не помиляємося, хлопче. Ми ніколи не помиляємося... Якщо ФСБ береться за справу, то воно доводить її до кінця. Ніяких помилок. Ніколи. Знаєш, що з тобою буде? Ти попав. Розумієш? Доведеться тобі за все відповісти!..» Чи розумів я, що буде далі? Що мені загрожує? Що чекало на мене? І розумів, і не хотів розуміти, не вірив. «Знаєш, куди ми їдемо? Відгадай! Ми їдемо в ліс. Копатимеш собі могилу, сука. Ніхто тебе ніхто не знайде. Думаєш, ти комусь потрібен? Потрібен Україні? Нікому ти не потрібен». Що далі? Могила? Смерть?

Машина зупинилася. Мотор заглох. Із мене повільно зняли маску. «Ми пропонуємо тобі два варіанти. Або ти сам відкриєш нам свою квартиру й ми спокійно увійдемо. Або ми виламаємо її, та так, щоб усі сусіди збіглися подивитися на те, що відбувається, і зробили свої висновки: хто ти і хто твоя сім'я. Уяви, як твоя мати далі житиме тут із такою ганьбою. Як вона людям в очі дивитиметься?». Озирнувшись, я зрозумів, що перебуваю в дворі власного будинку.

Звісно, я відповів відмовою. Мій дім ‒ моя фортеця. Так я завжди думав. Звичайно, в мене було годі щось шукати. Я був абсолютно чистий. Мені не було чого ховати. Але про те, щоб когось пустити до себе додому для постановочного обшуку, не було й мови. Звісно ж, моя відповідь нікому з присутніх не сподобалася, але вона нікого й не засмутила. Вони помахали перед моїм носом ключами від моєї квартири. «Зараз ти зайдеш до під'їзду без маски, щоб не привертати уваги місцевих жителів, твоїх сусідів. Поводься добре, бо буде тобі тільки гірше. Все зрозумів?». Я й сам був радий іти без маски. Щоб ніхто зі знайомих не зрозумів, не впізнав, що відбувається. Не те, щоб соромно... Але моїй мамі потрібно було далі тут жити, під час окупації, коли навколо люди з промитими російською пропагандою головами. Мене вели без маски, але наручники не знімали, прикрили їх кофтою...

Стрімко почався незаконний обшук. Тупіт ніг, безліч голосів. Неприємне відчуття, що хтось брудний і неохайний риється у твоїх речах

Не встиг я зайти до під'їзду, як мені знову натягнули мішок на голову. Темрява. Руки в наручниках підняли вгору, так, щоб я знову зігнувся обличчям до підлоги. Кілька хвилин вирішували, хто з них підніматиметься пішки на восьмий поверх, а хто на ліфті. Мірялися званнями й жартували один над одним. Я чекав. Нарешті мене завели до ліфту. Хотілося, щоб усе це закінчилося швидше, суглоби рук були нестерпно вивернуті, тіло немов перебувало в агонії. Нарешті зупинка ‒ і власна квартира. Кинули зв'язаного на підлогу на кухні. Стрімко почався незаконний обшук. Тупіт ніг, безліч голосів. Неприємне відчуття, що хтось брудний і неохайний риється у твоїх речах. Тільки твоїх і для тебе. Але ти не можеш цього контролювати, цьому протистояти. Не можуть цього зробити і твої близькі, бо вдома нікого немає, нікому не відомо про те, що відбувається. Мені радів тільки наш йоркширський тер'єр. Маленька собачка стрибала по мені, намагалася стягнути мішок із голови, облизувала руки.

Постановочне театральне дійство для них же самих. Не має ні сенсу, ні честі

У цей час окупанти перевертали мій будинок догори дном. Виносили все цінне. Крали. Їх і не цікавили якісь там речові докази. Звісно, це могло стати приємним бонусом, але ніхто й не очікував щось знайти. Я лежав і чув жіночий сміх, договори про побачення з подругами, які, як я зрозумів, були понятими при цьому театрі абсурду. Постановочне театральне дійство для них же самих. Не має ні сенсу, ні честі. Через якийсь час хтось зайшов на кухню й ривком підняв мене з підлоги. Завели до вітальні й посадили на стілець. Зняли мішок. Навколо все нагадувало наслідок землетрусу. Переді мною сидів у сімейному кріслі-гойдалці нахабний, огрядний, лисий, середніх років і середнього зросту чоловік. Сидів і погойдувався. Обличчя його виражало ненависть. «Усі ви такі герої. Мовчите. Нічого не говорите. Але нічого, всі ви однакові. Рано чи пізно заговорите». В його руках була сумка з декількома протигазами.

‒ Що це?

‒ Протигази.

‒ Для чого вони тобі?

‒ Це засіб порятунку в разі надзвичайної ситуації.

‒ Ти що нас за дебілів тримаєш? Смієшся над нами?

Нерозумно було провокувати їх. Адже в їхній системі координат за все доводиться платити

Підскочив із крісла і кинувся до мене. Один із учасників обшуку заглянув до вітальні та сказав: «У будинку поняті. Потім. Потерпи. Ще награєшся». Він відійшов, сидів і мовчки дивився на мене з ненавистю. Після окупанти принесли до кімнати наколінники й налокітники для їзди на роликах.

‒ Що це?

‒ Це захист для їзди на роликах.

‒ Такий розумний? Так? А де ж ролики?

‒ На балконі.

‒ На балконі нічого немає. Брехати нам смієш? Ну нічого, поговоримо ще. Це екіпірування «майданівців». Ти що, сука, ідіотів із нас робити вирішив?

Чесне слово, досі не знаю, були там ролики чи ні. Можливо, мама забрала їх у наш гараж чи кудись прибрала в будинку, але говорив я чисту правду... Наступною принесли пачку медикаментів.

‒ Що це? ‒ запитали вони з уже закипілою люттю.

‒ Медикаменти.

‒ Для чого?

‒ Для лікування, коли хворієш, ‒ відповів я і, не втримавшись, усміхнувся.

Даремно... Нерозумно було провокувати їх. Адже в їхній системі координат за все доводиться платити...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Сімферополь, 17 березня 2014 року

Сімферополь, 17 березня 2014 року

«Коли захват вщухне ‒ будемо вити від болю, але назад вже шкіру не приживити»

Цей щоденниковий запис зроблений мною відразу після «референдуму» про приєднання Криму до Росії в ніч на 17 березня 2014 року. Коли всі нормальні люди були в шоці від того, що відбувається. Коли здавалося, що потрапив на карнавал божевільних.

Що можна взяти з дітей, яким протягнули цукерку, якщо ними двадцять три роки керували майже такі ж діти? Ну хіба що більш хитрі, розважливі, меткі, ділові ‒ але діти. Тому що всі перераховані вище якості ці діти-керівники використовували для досягнення зовсім дитячих цілей ‒ відхопити собі ту ж цукерку, ну хіба що дорожчу і смачнішу, але, по-перше, собі, а по-друге ‒ цукерку. Тобто доросла, батьківська мета ‒ збудувати для сім'ї будинок, виховати гідне покоління, навчити його жити в мирі з собою і сусідами ‒ навіть в проекті цих керівників не була присутня.

Хай живе матінка Росія! Нібито нормальне гасло, але кричать його напівп'яні підлітки, яким ще немає вісімнадцяти

Тепер пожинаємо плоди. Хай живе матінка Росія! Нібито нормальне гасло. Але кричать його напівп'яні підлітки, яким ще немає вісімнадцяти. Тобто іншої країни, окрім України, вони не знали ніколи. І як же їх виховали батьки, якщо вони здатні за тиждень відмовитися від Батьківщини в обмін на яскравий цукерковий фантик? Адже поки нічого більш істотного вони не отримали, та й навряд чи отримають від людей, які обдурили мільйони колишніх співвітчизників на мільярди доларів.

Дійсно, якщо Росія уявляється в їхній інтерпретації новопридбаною матір'ю, то ким вони були до вчорашнього дня? Сиротами? Приймаками? Підкидьками? А якщо вони здатні в одну мить відмовитися від своєї країни, то чому хтось думає, що вони будуть захищати або відроджувати іншу? Адже їм, по суті, потрібна Циця замість висотаної і висохлої, в якій вже немає молока, тим більше що прикладалися до цих грудей за двадцять три роки тисячі і тисячі ненаситних хижаків. А утримувати стареньку матір, яка вже не може годувати своє нерозумне дитя груддю ‒ ну, дозвольте, вони на це не підписувалися!

Так, цих дітей обдурили і спокусили, але у них, вже цілком статевозрілих, є батьки, які в масі недалеко пішли в розвитку від своїх нащадків

Як все це дрібно, бридко, підло і ‒ по-дитячому. Не хочу цю іграшку, хочу ту! Так, цих дітей обдурили і спокусили, але у них, вже цілком статевозрілих, є батьки, які в масі недалеко пішли в розвитку від своїх нащадків. Тобто мета життя у цих батьків, швидше за все, теж цукерочка. Інакше вони б і самі думали і намагалися навчити цьому потрібному і важкому заняттю своїх дітей.

Батьківщина, як і мати, дана людині один раз. Нам дісталася бідна, баламутна, довірлива, безладна ‒ але вона наша. І ми, замість того, щоб намагатися зробити її тим раєм, яким вона може стати (адже все для цього є!), викидаємо її, як стару рукавичку на догоду шахраєві, який терпляче чекав моменту, коли наша країна вирине з болота, куди її загнали інші шахраї, і зробить перший ковток повітря. Тобто, опиниться в межах досяжності, але абсолютно безпорадною. І в підігрітій зомбоящиком ейфорії далеко не відразу зрозуміло, що не рукавичку з руки стягнули, а шкіру. А ось коли захват вщухне ‒ будемо вити від болю, але назад вже шкіру не приживити. І будуть покоління нерозумних дітей довгі роки нарощувати нову.

Банальної зради Батьківщині, яка обійшлася з ними дуже суворо, ніхто від кримських татар не дочекався

Кримським татарам це відчуття заживо облупленого добре знайоме. Тільки з однією відмінністю ‒ шкіру з них здирали інші кати, не свої. Зрадниками і мазохістами, які відкидають з власною шкірою Батьківщину, кримських татар може назвати тільки який-небудь російський телеведучий. І, незважаючи на далеко не найтепліше ставлення до них України, вони жодного разу не висунули вимогу змінити державний прапор. Багато що було в нашій непростій новітній історії ‒ і кризи в міжнаціональних відносинах, і конфлікти неабиякі, ‒ але банальної зради Батьківщині, яка обійшлася з ними дуже суворо, ніхто від кримських татар не дочекався.

Прийшла біда ‒ відчиняй ворота. І відчинили, навіть взагалі знесли ‒ благо і КамАЗи російські підігнані, і досвід є. Але що впустили саме біду ‒ так поки і не зрозуміли. Деякі, з тих, хто все-таки усвідомлює, що сталося, з безсилою мстивістю чекають, коли до радісної юрби дійде весь жах створеного і вона завиє. Дійде, звичайно, і завиє ‒ але не від усвідомлення своєї зради, а від матеріальних наслідків. Коли з'ясується, що нова країна в світі визнана тільки Сирією і Північною Кореєю і ти зі своїм паспортом в Європі ніхто, що дизель-генератори замінили ЛЕП, дозволяють подивитися по тєлєку Кисельова, але про кондиціонер і холодильник доведеться забути, що допомогу після народження дитини можна використовувати тільки для оплати її навчання у виші або для влізання в іпотеку, щоб розширити житлоплощу, та й раптом, мимохідь, виявиться, що навчання навіть у середній школі РФ платне, але при цьому будь-який, саме будь-який протест проти чого-небудь загрожує в'язницею і мільйонними штрафами ‒ новий російський патріот обов'язково завиє. І кинеться назад, до цієї Батьківщині-матері. Але ось невдача ‒ мати-то прийме, а ось нова господиня (тут Росія материнське ставлення і не обіцяє) не відпустить. А якщо і вдасться вирватися або відкупитися, то тільки як кріпосному двісті років тому ‒ голим, босим і без землі.

Тільки навіщо Іуді земля? Хіба, щоб посадити на ній осику...

Максим Кобза, кримчанин (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Більше

XS
SM
MD
LG