Доступність посилання

ТОП новини

Геннадій Афанасьєв: Визволення. Помилування чи підстава?


Геннадій Афанасьєв у суді
Геннадій Афанасьєв у суді

(Крим.Реалії продовжують публікувати спогади Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше утримання в Росії. Інші блоги автора читайте тут).

Я спав майже постійно, бо в цей час не відчуваєш голоду. Він тільки сниться. А ще коли спиш – зовсім не холодно, бо інакше постійно трусило. Це вже була весна, і в Москві було доволі тепло після Воркутинських холодів і морозів. Але я жодного дня не відчиняв віконце, щоб ковтнути свіжого повітря, бо такі спроби прогнозували мені відчути справжнісіньку зиму.

…Щодо віконця. У Лефортово воно складається із двох частин: перше має широке стандартне затоноване скло, крізь яке ледве пробивається сонечко, а друге – це коротесеньке відділення, в яке не можна зазирнути. Саме друге є можливість відчиняти, щоб провітрити приміщення, повертаючи влаштований у стіну невеличкий корабельний руль. Більше ні на що цей пристрій не схожий… Раніше стояли кремезні дерев'яні рами, котрі відчинялися лише з допомогою охоронців і через окреме письмове звернення до керівництва слідчого ізолятору. Дякуючи комісії, яка найчастіше ходить саме до Лефортово, вікна змінили на більш зручні…

Більшість арештантів навіть не сплять роздягненими, тому що кожної миті можуть увірватись до камери спеціальні призначенці

Камерні двері почали раптово відчинятись… Я прокинувся від перших звуків скрипіння ключів у замковій щілині. Це нормальний стан для людини, яка тривалий час перебуває у в'язниці. Більшість арештантів навіть не сплять роздягненими, тому що кожної миті можуть увірватись до камери спеціальні призначенці – «білі ведміді», які носять білі каски. Вони є найжорстокішими працівниками пригнічувальної системи, які повинні наводити лад у слідчих ізоляторах чи колоніях. Після таких загроз починаєш бути готовим оборонятись навіть уві сні. Особисто я багато разів вивертав спросоння співкамерникам руки, коли вони за вказівками охоронців намагались мене розбудити, бо я накривався ковдрою з головою, рятуючись від світла несправжнього сонця камерної лампи…

До камери зайшли дві людини в формі адміністрації – підполковник і полковник. Обидва були дуже занепокоєні й одразу почали питати, чому я голодую, чому так погано виглядаю. Моя правдива розповідь про те, як зі мною поводились при прийнятті до слідчого ізолятору Лефортово була для них зрозуміла – і саме вона їх обеззброювала. Без вагань «зірки» перейшли на позицію домовлення – мене переконали, що я маю гроші на особистому рахунку й можу надіслати телеграми будь-куди, а вони зобов'язуються за цим прослідкувати. Тим самим я зможу викликати того, кого вважав потрібним, і повідомити близьким, де я. Також мене запевнили, що всі вилучені речі мені повернуть найближчим часом. Умова одна – перестати голодувати... Через потужні спазми у шлунку й дійсно важкого стану я вирішив, що це непогана пропозиція в моєму становищі й погодився, бо не бачив іншого вибору. Їжа була вже вкрай необхідна.

Їм не можна вірити ніколи… Ніколи. Росія – держава, яка робить лише те, що їй вигідно

Але ці підкорені ФСБ служниці мене зрадили… Чого можна ще було чекати? Мої телеграми не відправили, бо гроші, котрі перераховувало мені МЗС України, не знайшлися на рахунку, хоча вони точно були – ті самі гроші, які просто були вкрадені… Речі мої не видали… Їм не можна вірити ніколи… Ніколи. Росія – держава, яка робить лише те, що їй вигідно, і не зважає на гідність…

Я ненавиджу цю державу від усього серця. Я дуже часто це повторюю, бо це правда. Це країна рабів. Країна невиправданої жорстокості. Як можна пробачити? Як?

Але є ще момент, який не давав спокою. Не зрозуміло, чому мене не зачиняють до штрафного ізолятору. Я вже мав дванадцять діб цього клятого приміщення. Але все ж таки мене не зачиняли. Дуже скоро знайшлась відповідь…

Викликали до голови адміністрації слідчого ізолятору. Пам'ятаю його слова, коли він подивився на мене худого, блідого, з перерізаним обличчям. «Хочешь, чтобы это все закончилось? Мы же можем все закончить, есть вариант, например, помилования…» Звісно, я дивився на це, як на підставу. В моїх думках одразу з'явилася картинка, де на російському телебаченні бандерівець скиглить і просить у Путіна помилування. Тому моя відповідь була одна – НІ.

Розпочався довгострокове випробування. Кожного дня мене викликали для того, щоб я підписав помилування. Мені дозволили робити будь-що. Я порушував будь-які правила Лефортово, за які мене повинні були зачинити до карцеру. Мені дозволили телефонувати у справі стільки, скільки було потрібно! Цікаво, що за минулий рік і чотири місяці мені не дозволили подзвонити жодного разу. Це викликало ще більше підозр.

Телефонував додому, до матусі. Питав, що мені робити? Вона сказала: «Сину, йди до кінця, я з тобою, нічого не підписуй, ми все одно переможемо».

Дзвонив адвокату, а він казав: «Ми не розуміємо, що коїться, нічого не підписуй, тягни час».

Кожен раз, коли маєш змогу підтвердити, що ти українець, є величезним святом!

Я й тягнув час. День за днем. А охоронці бігали, тиснули: «Підписуй, підписуй». Повне нерозуміння ситуації. Постійне запитання до самого себе: «Що робити?»

Нарешті прийшов консул України. Другий раз за два з гаком роки. Це була неймовірна радість. Кожен раз, коли маєш змогу підтвердити, що ти українець, є величезним святом! При зустрічі я дізнався, що в Лефортово утримується Юрій Солошенко. Дідусь, хворий бранець, якого Росія пригнітила лише за те, що їй було так зручно. Він був у тих же умовах, що і я, від тиску почалися серцеві напади. Ми обидва щиро нервували за старого. Я попросив передати мої щирі привітання до Юрія Даниловича, сподіваючись що це його підтримає.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG