В Україні 18 травня ‒ День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. За рішенням Державного комітету оборони СРСР під час спецоперації НКВС-НКДБ 18-20 травня 1944 року з Криму до Середньої Азії, Сибіру й Уралу були депортовані всі кримські татари, за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб. Результатом загальнонародної акції «Унутма» («Пам'ятай»), проведеної 2004-2011 років у Криму, став збір приблизно 950 спогадів очевидців вчиненого над кримськими татарами геноциду. В рамках 73-ї річниці депортації Крим.Реалії, спільно зі Спеціальною комісією Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків, публікують унікальні свідчення з цих історичних архівів.
Я, Мелія Османова, кримська татарка, народилася 23 жовтня 1937 року, уродженка села Дуванкой Бахчисарайського району (1945 року перейменоване в Верхньосадове, адміністративно входить до складу Нахімовського району Севастопольської міськради ‒ КР) Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: дідусь Мемет Сеїт-Джелілов, бабуся Хатідже Сеїт-Джелілова, батько Якуб Османов (1914 р.н.), мати Усніє Меметова (1916 р.н.), дядько Сеїт-Халіль Меметов (1928 р .р.), тітка Джеваїр Меметова (1924 р.н.), тітка Макбуле Меметова (1930 р.н.), я, Мелія Османова, і сестра Ельзара Османова (1940 р.н.).
18 травня 1944 роки ми проживали в будинку дідуся. Будинок був досить просторий, складався з п'яти кімнат та довгої відкритої веранди, ще окремо був обори, але худоби там не було, адже її винищили окупанти. На той час батько повернувся додому з війни, де втратив ногу, протеза не було, пересувався на саморобній милиці.
На брата мами Сеїт-Джеліла Меметова прийшов папірець, що він зник безвісти в боях під Красноперекопськом. Інший брат мами Сеїтвелі Меметов був на фронті, повернувся вже в Узбекистан. Батькова сестра Уріє Османова, випускниця Бахчисарайського медичного училища, загинула в Бахчисараї, рятуючи поранених. Татів брат Сейдамет Османов дійшов до Берліна і повернувся в Узбекистан десь в 1947 році. Татів брат Мамут Османов також воював і повернувся живим.
Під час війни ми, всі перераховані вище члени сім'ї, перебували під постійним бомбардуванням. З боку Севастополя був обстріл радянськими військами, а з боку Бахчисарая ‒ німцями. Наше село Дуванкой майже все було зруйноване і розграбоване. Спочатку ховалися від обстрілу в окопі, його вирили на оборі, там було душно. Мамина сестричка 14-ти років Сайде Меметова вийшла з окопу і була вбита осколком. На кладовище неможливо було потрапити через перехресну перестрілку, поховали у дворі.
У ніч депортації, 18 травня, в наше село прийшли солдати, стали стукати в двері, вимагали вийти з речами. Ніхто нічого не розумів
Коли в село увійшли німці, мама та її сестри змушені були тікати в інші села. Адже мама була радянською вчителькою в школі села Дуванкой, вона була змушена переховуватися. Мама, я і моя сестричка поневірялися по різних селах Бахчисарайського району. А коли нарешті німців вигнали і моя сім'я зібралася в будинку дідуся, нас прийшли виселяти.
У ніч депортації, 18 травня, в наше село прийшли солдати, стали стукати в двері, вимагали вийти з речами. Ніхто нічого не розумів. У наш будинок солдати спочатку не прийшли, і тато кричав: «А коли до нас прийдете?». Мабуть, сподівався дізнатися щось, задати питання. Житель села Семен Семенович йшов повз і через паркан сказав: «Якубе, вас в Середню Азію відвозять, беріть продукти». Напевно, взяли, що змогли, мені було 6 років 6 місяців. Мене оберігали батьки, вся тяжкість діставалася ім.
Ми зібралися й пішли самі туди, куди всіх зганяли ‒ на німецьке кладовище, круглий майданчик, який на той час був добре втоптаний. Вантажили у вантажівки, намагалися побільше людей помістити, тому речі забирали і складали в купу. На станцію ми виїхали майже без речей. Вагони після перевезення полонених були рясно населені вошами, які нас відразу обліпили і мучили всі 19 днів шляху.
На шляху в товарних вагонах мені запам'яталися тіснота і задуха у вагоні, зрідка ‒ зупинка у степу, де люди ставили пічку з каменів, і нога в чоботі, яка цю пічечку штовхає (мабуть, така жорстокість вразила мою дитячу уяву).
Через 19 днів приїхали на станцію Кугай Наманганської області Узбекистану. Наша сім'я розділилася. Бабуся і дідусь з дітьми були спрямовані в інше місце, а я, тато, мама і сестричка ‒ в колгосп Янгіабад. На хисткій віслюковій гарбі нас привезли на польовий стан (шипан) ‒ глинобитна будівля з очеретяним дахом, що кишить зміями. Кругом бавовняні поля, до житла людського далеко.
Ніякої лазні нам не належало, тому батьки випросили котел, у якому прокип'ятили одяг, щоб позбутися вошей
Ніякої лазні нам не належало, тому батьки випросили котел, у якому прокип'ятили одяг, щоб позбутися вошей. Мабуть, тифозних вошей не було, ми не захворіли, проте почалися захворювання кишківника: вода була каламутною, з арика, не було нічого з речей, щоб її відстоювати, кип'ятити. Та й дров там не було, тільки безкраї бавовняні поля. На ці поля і вигнали дорослих підгортати бавовник. До речі, я не сказала, що на польовому стані нас було багато, не тільки наша сім'я. Мій батько з ампутованою правою ногою теж вийшов у поле і працював на колінах, тобто повзав. Мама була тендітною жінкою, погано переносила спеку і фізичну працю, бригадир весь час дорікав їй і лаявся.
На щастя, незабаром дізналися, що при станції Кугай є дитячий будинок, де потрібні вихователі. Дитячий будинок був евакуйований з Ворошиловграда (нині Луганськ в Україні ‒ КР) і називався він «Дитбудинок для важковиховуваних дітей». Директор дитбудинку ‒ молодий чоловік, українець за національністю, був дуже вражений фактом виселення всього народу. Він погодився взяти маму на роботу, але комендант НКВД не підписував дозвіл, мовляв, вам не можна довірити виховання дітей. Директор сам домовився з комендантом і взяв маму на роботу. У дитячому будинку були діти різних національностей ‒ українці, вірмени, росіяни, а потім з'явилися і кримські татари. Ладнати з дітьми, хоч і з важковиховуваними, мама уміла і пропрацювала до закриття дитбудинку. Потім перейшла у школу, де зазнала дуже сильних моральних принижень з боку шовініста, директора школи Н.А Володіна. За такий свій внутрішній настрій він згодом і був звільнений зі школи, але до цього довелося мамі натерпітися принижень.
Мамі сказали, щоб накрила мене марлею і капала на губи воду, мовляв, не виживе
Директор дитбудинку виклопотав нам кімнату в бараку при станції Кугай. Особисто я в цій кімнаті лежала при смерті. Мамі сказали, щоб накрила мене марлею і капала на губи воду, мовляв, не виживе. Тітка розповідала, що хотіла взяти мене на руки, але не могла, шкіра та кістки розпадалися. Потім я дуже довго хворіла на малярію, від акрихіну була жовтою і глухли вуха.
І в той же час комусь сподобалася наша кімната, прийшов комендант і сказав, що потрібно звільнити, адже скоро прибудуть турки-месхетинці. Після нас довгі роки в цій кімнаті жили родичі того коменданта. А нас виселили на перше відділення радгоспу, де ми довго сиділи на своїх жалюгідних вузлах, а я ‒ хвора і вмираюча ‒ лежала. Все-таки знайшлася людина, яка звільнила нам кімнату в бараку, де ми, діти, і виросли. Батьки виходили мене, а, може, і вимолили у Бога.
Тато теж працював спочатку: то рахівником, то в конторі секретарем ‒ але не втримався на роботі, там було фізично важко на одній нозі, а морально ‒ ще важче.
Були холодні зими, барак з очерету опалювали гузапаєю та кізяком. Гузапая ‒ це сухі стебла бавовнику, які згорали швидко, а тепла давали мало. Турки-месхетинці були зухвалими сусідами, вони вирубали всі дерева навколо, а тато сідав біля пенька, і повзаючи на колінах, корчував його.
У приміщенні, де ми жили, не було речей, вікно на ніч завішували батьковим пальто
У приміщенні, де ми жили, не було речей, вікно на ніч завішували батьковим пальто. Поруч з піччю стояв старий казан російського зразка, мабуть хтось у бараці залишив, а в казані каша без масла з шалгамом, сіра така. Шалгам (ріпу) виростив тато, він в колгоспі добре працював на бавовнику, хоч і повзав на колінах. Заслужив повагу бригадира, за що отримав діляночку землі, виростив шалгам, кукурудзу ‒ і це варили в чавуні. Мамі з дитбудинку давали іноді так званий борщ ‒ сіру рідину з рідкісними шматочками капусти і ще чогось. Це був наш пайок з дитбудинку, куди зарахували мене і сестру.
Нелегка була перша зима на засланні без їжі, без речей в холодному бараку, але ми вижили. Потім пішли ідеї щодо пристосування до навколишнього життя. Ми ‒ діти, хоча і були малі, збирали гузапаї, благо, поля були поруч. Зробили лежанку, куди від грубки йшло тепло, і на цій лежанці ми проводили всі вечори. Увечері ми ‒ діти ‒ сиділи на лежанці й слухали татові розповіді, він нам розповідав про Робінзона Крузо, про далекі країни, де завжди жарко і живуть чорні люди і т. д. Ще ми втрьох співали пісні хором. А мама ночами сиділа на цій лежанці і перевіряла зошити. Спали ми на підлозі.
А ось набагато пізніше ми, я і моя сестра, аж до закінчення школи 1955 року, пасли овець і одночасно вчили уроки. Папа вирощував овочі, а ми допомагали. Так ми виживали в депортації, ніякої допомоги з боку держави не отримували. Крок за кроком ми покращували свій добробут. У дворі барака, де були розміщені окрім нас турки-месхетинці, тато «зліпив» курник, де спочатку були кури, а потім вівці і кози. Життя в бараку було важким, турки-месхетинці виявилися досить безцеремонними сусідами, хоча ми з ними дружили і навчилися їх мови.
Життя було складним не тільки через утиски влади. Не мали можливості виїхати з території проживання, побачитися з рідними
Життя було складним не тільки через утиски влади. Не мали можливості виїхати з території проживання, побачитися з рідними. У тата померла мама, тобто моя бабуся, але поїхати до сестер, попрощатися з матір'ю (вони жили в іншій області Узбекистану) він не зміг.
Покарання в нашій родині ніхто не отримав, бо дисципліну не порушували. Ходили на підписку в НКВД регулярно. До скасування цього режиму залишалося недовго, коли і мені довелося піти. Мене це дуже обурювало, я відмовлялася йти, говорила, що я не злочинниця. Мама плакала, благала, говорила, що якщо я не піду, потраплю в тюрму.
Мій дядько працював у лікарні й часто говорив, що лікарня переповнена і вмирають повально
Голод, малярія, дизентерія буквально косили людей, це я сама зрозуміти не могла, була дитиною. Мій дядько працював у лікарні й часто говорив, що лікарня переповнена і вмирають повально. Думаю, що голод тут був чималою причиною, адже люди харчувалися лободою, макухою і Бог знає чим ще.
Школу я закінчила 1955 року, 10 класів російською мовою. У нас було багато грамотних викладачів, навчання в школі було поставлене на належний рівень. Вступила я в медичне училище в Намангані і закінчила його в 1960 році. Про мою національну приналежність забувати мені не давали ніколи і всюди, де доводилося працювати, навіть головні лікарі, хоч і не всі.
На місцях спецпоселень було «бажано забувати» всі свої традиції, мову, звичаї. Мама могла читати Коран, але приховувала це, бо могла втратити місце роботи вчителя
На місцях спецпоселень було «бажано забувати» всі свої традиції, мову, звичаї. Мама могла читати Коран, але приховувала це, бо могла втратити місце роботи вчителя. Після скасування комендантського режиму, коли маму запросили на дуа (молебень), вона взяла Коран, загорнутий в хустку, прочитала з нього сури, чим приголомшила багатьох присутніх жінок. Питання повернення на Батьківщину обговорювалися таємно, говорити про це було боязно, я належала до скептиків, вважала це неможливим. На щастя, не всі виявилися такими, не всіх зламали і налякали.
Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року трохи стало легше дихати. Ми могли поїхати до родичів, які при виселенні потрапили в інші регіони Узбекистану. Особисто я поїхала до Ташкенту, там жили два дядька по батьківській лінії. Познайомилася з ними, своїми двоюрідними братами і сестрою.
Після закінчення медичного училища працювала медсестрою в Намангані. Потім вийшла заміж і переїхала до Самарканду в 1969 році. Маю двох дітей, доньку і сина.
1989 року повернулася в Крим всією сім'єю, дочка приїхала окремо зі своєю родиною, проживаємо в Сімферополі.
(Спогад датований 8 жовтня 2009 року)
Підготував до публікації Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу і подолання його наслідків