Ім’я Ольги Онишко – режисера-документаліста, львів’янки за походженням, яка від 2002 року живе у Сполучених Штатах, – стало широко відоме у світі кіно після виходу в 2010 році її стрічки «Три історії Галичини». Це був перший документальний фільм, який демонстрували у кінотеатрах США, Канади і загалом у 12 країнах світу. Фільм про те, що переживали українські, єврейські і польські родини під час Другої світової війни, які між ними були відносини, «коли їхні долі вирішували два диктатори – Гітлер і Сталін; коли люди, яким казали кого треба любити, а кого вбивати – рятували не тільки своїх дітей, а й дітей тих, хто вважався їхнім ворогом», – розповідає Радіо Свобода режисер фільму Ольга Онишко. Цими днями вона побувала у Празі, де мала зустрічі з колегами-кінематографістами щодо сценарію її нового фільму про княгиню Ольгу, а празькій публіці режисер презентувала свій останній фільм, який вже став номінантом кількох фестивалів – Woodstock Film Festival та Culver City Film Festival – «Жінки Майдану».
– Від часу Майдану минуло три з половиною роки, чи залишилося ще багато цікавості і почуттів до тих подій у глядачів в інших країнах?
– Ви знаєте, море почуттів. Тому що, я думаю, що цей фільм навіть зараз сприймається краще, ніж він би сприймався відразу потому. Воно, як витримане часом вино, тому що матеріалу у нас було дуже багато, напевно, ще на десять фільмів. Є цілий сайт, де є сорок історій жінок, які ми знімали.
«Жінки Майдану» – сам фільм, його структура – я собі поставила тяжке завдання як для режисера. Глядач краще завжди сприймає одну історію. Набагато краще дивитися, як діє одна людина, тому що ми до неї звикаємо, ми себе ставимо на її місце.
Ми показали історії багатьох жінок, насправді, спрацювало. Воно зробило картину такої величезної єдності, того цілого жіночого руху, який інакше не був би зафіксований
Я ж хотіла показати боротьбу з пропагандою, я тоді так думала. Я думала, що якщо ми будемо тільки відслідковувати історію однієї людини, потім нам скажуть – це одна була, одна жінка, і вона є виняток, а, насправді, вся решта – були зовсім інші, наміри в тих людей, які прийшли на Майдан, були інші. І те, що ми показали історії багатьох жінок, насправді, спрацювало. Воно зробило картину такої величезної єдності, того цілого жіночого руху, який інакше не був би зафіксований. Чого люди вийшли, хто вони, ці люди? І щоб ми їх полюбили. Це не є фіксація події, це є фіксація почуття під час події.
– В яких країнах світу вже показали цей фільм?
Приходять люди з різних культур, які не обов’язково цікавляться Україною, а тоді вони починають дуже перейматися тим, що вони побачили
– Вже було більше, ніж 30 показів. Перша прем’єра була на Woodstock Film Festival, і він був номінований на найкращу документальну стрічку. Потім ще кілька фестивалів. В квітні він зайняв перше місце на Fort Myers Film Festival у Флориді. І після того я перекинулася вже для просвітницького такого моменту на університети. Тобто
фільм був показаний в Гарварді, в Коламбії, на великому симпозіумі істориків в Сан-Франциско. Фільм був показаний в Німеччині, в Україні в кількох містах, і, власне, була прем’єра в Празі в «Ґлоуб кафе». Прийшли люди, прийшов посол України в Чехії. Там були з Африки люди, наприклад, там була студентка з Китаю, яка зараз вчиться в Америці. З цілого світу. І оце саме стається на показах інших, які я роблю, особливо, якщо вони є на територіях університету – приходять люди з різних культур, які не обов’язково цікавляться Україною, а тоді вони починають дуже перейматися тим, що вони побачили.
– Ви розповідали, що під час такого показу були проблеми з російськими спецслужбами. Як Ви дізналися, що це був хтось саме звідти?
– Я зауважила, що особливо, якщо це великі покази, особливо, якщо це покази в університетах, почали з’являтися «дивні люди» на тих показах. Їх переважно один чи двоє, навіть часом у вишиваній сорочці. Чому воно мені було дивно – через те, що я, переважно, коли фільм іде, мені цікавіше спостерігати, як люди дивляться. І я почала зауважувати, що ці люди приходять на початок, потім вони виходять на цілий фільм, а пізніше вони повертаються, коли ідуть питання-відповіді. І тоді починають ставити питання, які зовсім ніякого стосунку до фільму не мають.
– Наприклад?
– Ну, наприклад, скільки заплатили всім. Ну, тобто, стереотипні питання кремлівської пропаганди.
– В Америці, Ви маєте на увазі?
Якщо ваша велика пропагандистська кампанія налякалася фільму, який кілька людей просто зі своєї ініціативи поставили, то це може свідчити тільки про те, що ми зробили правильну роботу
– Я маю на увазі, там, де ви ніколи б не повірили, що таке може бути. Я маю на увазі, в Гарварді (Гарвардський університет у Бостоні – ред.) , я маю на увазі, в Колумбії (Колумбійський університет у Нью-Йорку – ред.). Я маю на увазі – в великих містах. Тому що, іде реклама, і вони, відповідно, органи, відслідковують. На останній мій показ в Такома-парк (локація у Вашингтоні – ред.) прийшов такий величезний чоловік – знов та сама історія – я стояла за дверима, я побачила, що він вийшов на початку, і в кінці він вертається. Знову ж, (повертається – ред.) на мої питання-відповіді про те, які мої плани творчі і так далі, про те, що я хочу поїхати на фронт подивитися, що дівчата роблять. І в кінці він починає оце саме, що: «Ви нічого не сказали про те, скільки неонацистів було на Майдані, скільки вони людей побили, і скільки вони вбили. І вони вбивали і «Беркут», і так далі, Ви чомусь в своєму фільмі про це не говорите».
Коли вже люди починають таке говорити, мені би і не треба було б щось відповідати, тому що після того, як люди бачать «Жінки Майдану», люди емоційно перейняті тим, що вони бачать, і коли хтось починає щось таке говорити, люди відразу повстають. Публіка повстала, сказала: «На кого Ви працюєте?!». Але тоді я взяла слово, я сказала: «Я Вам дуже дякую, я цілком розумію, від кого Ви тут є. І Ваша присутність тут тільки підтверджує те, наскільки є цінна моя робота. Якщо ваша велика пропагандистська кампанія налякалася фільму, який кілька людей просто зі своєї ініціативи поставили, то це може свідчити тільки про те, що ми зробили правильну роботу – вдарили вас просто по живому».
Ніби вже все закінчилося, залишається вже четверо людей в залі. І тут одна з глядачок повертається і каже мені, що «цей чоловік стоїть за дверима і паркінг вже майже порожній, Вам не можна самій виходити». Ну, а потім він вертається, вигляд у нього був агресивний. Ті люди стали між мною і ним, закрили собою кімнату, він не мав до мене доступу. А ще так само він накинувся на організатора, тому що організатором була міська мерія того міста, і сказав, що він буде подавати на них в суд, бо це його податки як американця. Це був дуже тяжкий російський акцент до речі, в нього.
Врешті-решт, він не виходив, і ті, хто проектує фільм, викликали поліцію. Поліція приїхала, вивела мене і того організатора, провела до машин, і ми поїхали. Знаєте, якби я вам сказала, що щось таке сталося в Україні чи в Росії – це є одне. А це сталося в Америці, і це сталося не в якомусь 70-му році, а в травні 2017 року.
Ольга Онишко також розповіла Радіо Свобода про свій майбутній фільм про княгиню Ольгу. За словами режисера, «то буде бомба для російської пропаганди».
