Умовні позначення
1. «Кримська проблема» на міжнародній арені у 1917-1918 роках
2. Німецько-український союз: сили та плани
3. Кримські більшовики та Чорноморський флот
4. Штурм Перекопу, 18 квітня 1918 року
5. Болбочан іде на Чонгар, 18-21 квітня 1918 року
6. Бій за Джанкой, 21 квітня 1918 року
7. Антибільшовицьке повстання на Південному березі, 19-24 квітня 1918 року
8. Чонгарський прорив Болбочана, 21-22 квітня 1918 року
9. Бій під Сарабузом, 23 квітня 1918 року
10. Болбочан звільняє Сімферополь, 24 квітня 1918 року
11. Бої за Колай та Сеїтлер, 24-25 квітня 1918 року
12. Антибільшовицьке повстання в Східному Криму, 18-19 і 24-30 квітня 1918 року
13. Бої в Кримських горах, 24-29 квітня 1918 року
14. Бої за Бахчисарай і на Альмі, 25-26 та 28-29 квітня 1918 року
15. Німецько-український конфлікт, 25-27 квітня 1918 року
16. Захоплення німцями Феодосії, 30 квітня – 1 травня 1918 року
17. Захоплення німцями Керчі, 1 травня 1918 року
18. Підняття Чорноморським флотом українських прапорів і захоплення німцями Севастополя, 29 квітня – 1 травня 1918 року
Восени 1917 року між українським та кримськотатарським національним рухом була досягнута домовленість, згідно з якою Київ не висував територіальних претензій на Крим. Тому в Третьому Універсалі Центральної Ради при описуванні території України йшлося про «Таврію (без Криму)», а на півострові було задеклароване створення Кримської Народної Республіки.
Однак у січні 1918 року кримські більшовики збройним шляхом захопили владу та знищили демократичні й національні органи управління Криму. Таким же чином і велика частина території України опинилася під «червоною» окупацією, проте Київ уклав мир з Німеччиною, і союзні німецько-українські війська витіснили більшовиків у Росію. При цьому постало питання й про подальшу долю Криму.
Принципове рішення оволодіти Кримом німецький Генштаб ухвалив 21 березня 1918 року Для цієї мети був виділений 52-й корпус під командуванням Роберта Коша, в складі 217-ї піхотної та 15-ї дивізії ландвера, до яких приєдналася Баварська кавалерійська дивізія, перекинута з Румунії 212-а піхотна дивізія, а також низка дрібних частин. Всього в корпусі за списками було до 50 тис. осіб, з них на момент штурму Перекопу було зосереджено 30 тис. солдатів з артилерією, бронетехнікою та авіацією.
Українські війська отримали наказ зайняти півострів 10 травня 1918 року. У склад Кримської групи під командуванням Петра Болбочана увійшли 2-й Запорізький піший полк, два бронеавтомобільних і один важкий артилерійський дивізіони, полк кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, кінно-гірський артилерійський дивізіон та інженерний батальйон. Всього група налічувала до 9 тис. осіб.
Командувачі обох формувань ставили собі за кінцеву мету першими увійти до Севастополя й відбити у більшовиків Чорноморський флот.
Всього на півострові в «червоних» частинах, включаючи екіпажі Чорноморського флоту, налічувалося до 30 тис. осіб, але навряд чи половина з них була боєздатна. Головні сили були зосереджені на двох ділянках оборони: Перекопській та Сиваській. На Перекопському перешийку знаходилися 5 червоногвардійських, 3 «партизанських», 2 кавалерійських та 1 «інтернаціональний» загін з 16-20 гарматами, кулеметами, бронеавтомобілями та аеропланами – всього до 7 тис. осіб. Берег Сиваша навпроти Чонгарського півострова прикривали 3 «революційних» і 1 кавалерійський загони з бронепотягом, гарматами та кулеметами – всього до 5 тис. осіб. На озброєнні (не рахуючи корабельного) вони мали 3 бронепотяги, кілька бронеавтомобілів, більше ніж 30 гармат, понад 100 кулеметів, 11,5 тис. гвинтівок та аероплани.
Вранці 18 квітня спішені баварські кавалеристи за підтримки бронеавтомобілів атакували Перекопський вал, але захопити укріплену позицію з ходу не вдалося. Лише після полудня, придушивши артилерію «червоних», німцям вдалося прорватися до валу, бій пішов мало не в рукопашну. До 6 вечора більшовицька оборона була розбита, й німецькі війська увійшли до Криму.
18 квітня Кримська група увійшла до Мелітополя й увечері того ж дня під Якимівкою на південь від міста розбила «червоний» загін. Авангард українських сил рушив до Чонгарського півострова, 19-20 квітня прорвав оборону більшовиків під Сальковим і в ніч на 21 квітня, видаючи себе за «червоних», які відступали, підійшов до Чонгарського мосту. Штурмувати замінований міст в лоб Болбочан не наважився, і весь наступний день між українськими та більшовицькими частинами тривала артилерійська дуель.
20 квітня німецькі війська увійшли до Джанкоя, але вже на наступний день були там контратаковані «червоними» загонами з Чонгара. Однак через слабку дисципліну та нестачу сил більшовики не змогли вибити німців з міста та відступили до станції Колай (нині – Азовське).
Уцілілі в першу хвилю «червоного терору» офіцери кримськотатарських ескадронів, що ховалися в горах, після німецького вторгнення спускалися в прибережні села й піднімали їх жителів на боротьбу з більшовиками. Центр повстання розташовувався в захопленій на світанку 21 квітня Алушті. 22-23 квітня повстанці зуміли захопити Південний берег аж до Ялти, а також полонити керівництво радянського Криму, але під Масандрою були розбиті севастопольськими матросами. 24 квітня матроси за підтримки есмінця взяли Алушту штурмом і придушили повстання.
В ніч з 21 на 22 квітня дрезина з 20 добірними українськими бійцями проскочила замінований Чонгарський міст та атакувала позиції «червоних» з тилу, а основні сили Болбочана на бронепотягах вдарили з фронту. Оборона більшовиків була зім'ята так стрімко, що їм не вдалося повністю підірвати міст, і вранці 22 квітня Кримська група увійшла на півострів, а ввечері – дісталася до Джанкоя.
Із зайнятого німцями Джанкоя Болбочан рушив на південь і до вечора 23 квітня досяг Сарабуза (нині – Гвардійське). Там більшовики з Сімферополя спробували контратакувати українські війська, але безуспішно.
Вранці 24 квітня двома шляхами: шосе та залізницею, – українські частини увірвалися в кримську столицю. Більшовицький гарнізон відступив без бою, в руки Болбочана потрапили штабні документи та «червона» скарбниця. Український кінно-гайдамацький полк під командуванням Всеволода Петріва обійшов Сімферополь через Зую й зайняв Мамут-Султан (нині – Добре).
Спроба німців висунутися з Джанкоя на схід Криму відразу після перемоги над більшовиками 21 квітня натрапила на спротив уцілілих «червоних» загонів під станцією Колай (нині – Азовське). Але після штурму з застосуванням артилерії 24 квітня більшовицькі позиції були прорвані, також безуспішною була спроба «червоних» контратакувати Сеїтлер (нині – Нижньогірське) на наступний день. Після цього більшовики без бою відступили до Феодосії.
18 квітня під Судаком кримськотатарські повстанці розбили невеличкий загін матросів, але більшого досягти не змогли. 19 квітня в Феодосії місцеві робітники та ветерани підняли повстання, але в той же день були розбиті матросами з есмінцями.
Вдруге повстання спалахнуло 24 квітня. У селах навколо Феодосії повстанці знищували більшовицькі загони, і в той же день захопили Судак. Відновив у місті радянську владу загін анархістів 27 квітня, але в іншій частині Східного Криму повстання тривало до появи німецьких військ.
Українська кіннота та кримські повстанці, які приєдналися до неї, контролювали дорогу Алушта – Сімферополь і прилеглу частину Кримських гір. Штаб розташовувався в Мамут-Султані (нині – Добре) та Біюк-Янкої (нині – Мармурове). Більшовики в Алушті зробили три спроби вибити українські війська з гір: на світанку 27 квітня, ввечері того ж дня та 29 квітня, – кожен раз невдало.
На світанку 25 квітня українські бронепотяги з Сімферополя та загін кінноти, що пройшов через гори, захопили Бахчисарай, але ввечері того ж дня були змушені повернутися в кримську столицю через німецько-український конфлікт.
Скориставшись цим, більшовики (розбиті загони з-під Перекопу та підкріплення з Севастополя, всього 10 підрозділів загальним числом в 3 тис. осіб) не тільки 26 квітня зайняли Бахчисарай, але й просунулися до річки Альми, де створили укріплений рубіж.
Німецька армія атакувала ці позиції «червоних» 28 квітня, а вранці наступного дня прорвала їх і увійшла до Бахчисарая.
Аби не дозволити українцям першими увійти до Севастополя, німецька армія заблокувала частини Болбочана в Сімферополі та Джанкої 25 квітня. Упродовж наступних двох днів між українцями та німцями тривали напружені переговори й відбувалися вуличні сутички без застосування зброї. Нарешті в Києві вирішили, що союз з Німеччиною важливіший ніж Крим, і 27 квітня Болбочан отримав наказ повертатися на материкову Україну. До 29 квітня основна частина українських військ була вже в Мелітополі.
Кінні гайдамаки Петріва утримували Кримські гори до кінця квітня, а на початку травня, передавши кримським повстанцям позиції, рушили на північ. 10 травня Петрів прибув до Мелітополя.
Відступаючи через місто, більшовицькі загони грабували склади й відмовлялися висуватися на позиції. 29 квітня на кораблях евакуювалося радянське керівництво Феодосії, 30 квітня через місто, не зупиняючись, пройшла німецька кіннота, в ніч на 1 травня Феодосія була без спротиву захоплена німецькою піхотою.
28 квітня місто залишили останні «червоні» підрозділи, а в полудень 1 травня він був без бою зайнятий німецькою армією. Як і в Феодосії, в Керчі місцеве населення виходило зустрічати українські війська з прапорами та портретами Тараса Шевченка, не знаючи про відступ Болбочана з Криму.
Під впливом новин про просування німців до Севастополя й не знаючи про долю військ Болбочана, командувач Чорноморським флотом Михайло Саблін наказав підняти на кораблях українські прапори й оголосив, що порт належить Україні. Частина екіпажів відмовилася коритися й в ніч на 30 квітня вони перевели свої кораблі до Новоросійська. На наступний день стало відомо, що українські війська не прийдуть, а німці мають намір затримати флот до кінця Першої світової війни, яка все ще тривала. Тоді в ніч на 1 травня ще частина кораблів залишила Севастополь, а після полудня того ж дня німці без спротиву зайняли місто.