26 травня 2014 року я кинувся до Донецького міжнародного аеропорту імені Сергія Прокоф’єва, але не для того, щоб сісти на літак. Я приїхав, щоб повідомити про перший великий бій нової війни.

Аеропорт – символ перетворення з похмурої, пострадянської недуги до яскравої сучасності – перетворився на поле битви бою впритул між українськими військами та бойовиками, які захопили велику частину Донбасу.

З приходом ночі термінал став сумішшю крові, розбитого скла та деформованого металу.

Наступного ранку у донецькому центральному морзі була нова реальність. Гора з десятків спотворених трупів – більшість росіян, згідно з їхніми паспортами – висотою до мого поясу. Інші тіла заповнили коридор прямо в умовах літньої спеки. Навіть навантажені працівники моргу затискали рот від смороду смерті.

В Україні була війна.

Цього літа я повернувся у пошуках хоч якихось ознак зцілення. Я проїхав по підконтрольних територіях та вздовж всієї лінії фронту, щоб знову відвідати знайомі місця та людей з часів мого перебування тут. Проросійські лідери «сепаратистів» відмовили мені у доступі на території, які перебувають під їхнім контролем.

Я побачив ще незагоєні рани. Міста були перетворені на щебінь. Бойові дії періодично порушували режим припинення вогню. Та українці: рахували останні дні втраченого сина; підтримували життєво важливий завод між обстрілами, щоб зберегти світло в регіоні; боролися за спільне майбутнє; або розхитування стадіону, що розташований біля лінії фронту, повного фанатів у спробах зшити розірвану націю.

Більше ніж три роки війни перетворили Донбас на пустирище. Життєво важливі об’єкти інфраструктури – аеропорти, мости, будівлі, дороги, лінії електропередач та водопостачання – були зруйновані. Десятки тисяч мін та бойових снарядів, які не вибухнули, забруднили велику частину дорогоцінного чорнозему і знищили його плодючість.

Матеріальні збитки складають понад 50 мільярдів доларів. Життя перетворилося на жах для близько 6 мільйонів людей, які жили у зоні конфлікту, зокрема близько 300 тисяч, які проживали вздовж лінії фронту.

Деякі місця настільки зруйновані, що стали непридатні для проживання.

Семенівка була бідним, робітничим селом на півночі Донецької області, про його існування мало хто здогадувався за межами області. Так було до того, як село було обстріляли перехресним вогнем одного з перших та найбільш інтенсивних боїв за Слов’янськ на початку літа 2014 року.

Сусіднє місто Слов’янськ відтоді значною мірою було відновлене, Семенівка лишається у тому ж зруйнованому стані після обстрілів артилерійським вогнем, який протягом кількох тижнів знищив село вщент. Цілі будівлі були зрівняні із землею або розбомблені, усі, хто вижив, вимушені були втекти. Понад три років по тому село існує як нагадування про жорстокість війни.

Слов’янськ був першим місцем, куди я потрапив, коли сім років тому вперше приїхав до Східної України. На жаль, сьогодні це мікрокосм людських втрат на війні: більше ніж 10 тисяч людей вбито; понад 20 тисяч поранених; сотні зниклих; і більш як 2 мільйони переміщених осіб.

Влітку 2010 року сім’я друга запросила мене лишитися в їхньому будинку на зеленій околиці міста. Вони розділили зі мною свій тихий простий спосіб життя. Спекотного дня ми відпочивали біля солоного ставка. Увечері ми збирали овочі з городу та готували кроликів чи нутрій на вечерю. Війна була далеко від цього міста спа-процедур та грязьових ванн.

Протягом окупації Гіркін наказав арештовувати журналістів та жителів як шпигунів. Багато людей було кинуто «на підвал» у колишню будівлю Служби безпеки України.

Декого вбили, їхні тіла були поховані у спільній могилі або покинуті на полі бою, згідно з документами, які знайшли я та ще два журналісти після відступу Гіркіна з його людьми.

Одна зі справ, яку ми дослідили – 31-річний Олексій Пічко. У документах, підписаних Гіркіним йдеться, що Олексій був мирним жителем, якого звинуватили у викраденні двох футболок та пари штанів із сусідського двору – злочин за який він, як вважається, був розстріляний винищувальним загоном у червні 2014 року.

У рукописному зізнанні, схоже, написаному примусово, містилося те, що, ймовірно, було останніми словами Олексія. Він написав, що «хоче померти корисним» для « «сепаратистів». Він додав: «Також у мене є вагітна дружина, Ридковська Інна Володимирівна… Я хочу її побачити та виховувати дітей, і бути корисним членом суспільства».

Зрозуміло, що цього шансу він не отримав.

Жителі всієї зони війни були травмовані. Досвід Авдіївки, стратегічно важливого міста, яке розташоване прямо на лінії фронту, і лише за 20 кілометрів на північ від оборонного посту бойовиків у Донецьку, був особливо болючим (жахливим).

Авдіївка не перетворена у пустку. Однак вона була сильно пошкоджена, та саме її існування було під загрозою зовсім нещодавно, коли тут почалися запеклі бої у лютому. Авдіївку врятував коксохімічний завод та близько 4 тисячі його робітників, які підтримували його роботу.

Один з найбільших у Європі завод забезпечує до 40% коксу, необхідного для забезпечення важкої промисловості України. Але він також обігріває та освітлює Авдіївку, і допомагає об’єднати громаду. Генеральний директор заводу Муса Магомедом розповів мені, що зупинка заводу перетворить місто на «село».

«Лакі» – високий доброволець, який був бізнесменом у Донецьку до війни, просить мене звертатись до нього за позивним. Він розповідає про своїх братів по війні, яку він описує як «кровну ворожнечу». Багато з них вважає, що якщо вони перестануть воювати, землі, які наразі належать бойовикам, то будуть втрачені назавжди. Саме тому вони продовжують воювати, пересуваючись – іноді підозрілими шляхами – за правилами, окресленими у Мінських угодах, які так і не допомогли завершити кровопролиття.

В той час як угода допомогла знизити інтенсивність бойових дій, бої та важка артилерія продовжують забирати життя солдат та цивільних майже щодня.

«Лакі» служить в Авдіївці. Його життя проходить між боями в окопах та проживанням у дев’ятиповерховому будинку на околиці міста, в якому немає ані води, ані електрики. Інші жителі будинку покинули свою домівку. Саме тому тут небезпечно. Будівля вистояла дюжини артилерійських обстрілів. Тепер це і житловий будинок, і оперативна будівля для десятків українських солдатів.

Коли солдати не відпочивають та не займаються плануванням дій в будинку «Лакі», вони перебувають на лінії фронту, куди «Лакі» везе мене.

Близько 50 кілометрів на південний схід від Авдіївки та всього лише за 2 кілометри від західного краю Донецька розташована Мар’їнка. Як і в Авдіївці, війна продовжується і тут.

Раніше це було спокійне місто приватних будинків. Зараз центр Мар’їнки сильно пошкоджений. Майже неможливо знайти будинок, який не був би зачеплений уламками снарядів, або не пережив пряме попадання, або й взагалі не був зрівняний із землею. Від поліцейського відділу залишився лише фасад, на якому написане попередження про міни.

Мар’їнку захищають бійці української 92-ї бригади. 28-річний Сашко, із позивним «Купол», виріс у Харкові. Ми зустрічаємось на передовій позиції бригади, у закинутому котеджі, який з’єднує лабіринт бункерів та окопів.

Саша стверджує, що він та інші бійці постійно перебувають під вогнем: «Особливо увечері». Проросійські бойовики, які перебувають за 60-300 метрів від українських укріплень, «використовують усі види зброї».

«Вони стріляють із кулеметів, гранатометів, протитанкової зброї, – каже Саша. – Іноді навіть з танків стріляють».

Саша із побратимами відстрілюються схожою зброєю, більшість з якої прямо перед моїми очима. Поряд зі мною проводиться чистка великокаліберного кулемета, котрий солдати називають просто як «той великий».

Аліна Коссе бачила війну у своїх «жахах» чотири роки тому. Зараз Коссе, як вона сама себе називає, «жінка війни». Каже, що живе у щоденній грі російської рулетки тут у Мар’їнці. Я більше не молюся, але віддаю своє життя вдачі», – каже вона.

Люди як Аліна та її подруга Олена, яка попросила не публікувати її прізвище, боячись переслідування тих, хто може не погодитись з її думкою, виховували своїх дітей та доглядали за садом. Вони тут заводили друзів. Але більшість з них втекли у більш безпечне місце з того часу, як почалася війна. Для багатьох стрес занадто великий, щоб його подолати.

Слава прокинувся зранку і виявив, що він живе на межі військових дій.

Через лінію фронту вздовж вулиці його рідного міста, Бахмут став прикордонним містом і остання зупинка на одній з основних трас області до початку «сірої зони» – порожні землі, які простягаються на близько 20 кілометрів, які розділяють бойові позиції воюючих сторін, де тисячі людей живуть у стані між життям та смертю.

Окрім того, є територія, яку контролює «ДНР» («ДНР» – угруповання, що визнане в Україні терористичним – ред.), одна з двох територій, які підтримує Москва.

Слава один із моїх найдавніших українських друзів, як і Наташа. Я не використовую їхні прізвища на їхнє прохання. Війна перетворила кожну тему для обговорення настільки суперечливою, що висловлення власної думки публічно може призвести до зневаги або нашкодити. Ми пригадали один із нещодавніх вечорів, коли пили пиво у місцевій піцерії.

Ми почали обговорювати зміну назв міст. До лютого 2016 року Бахмут був Артемівськом. Він був перейменований у Бахмут через політику української декомунізації. Сотні міст і селищ, та тисячі вулиць і площ із радянськими назвами по всій країні були перейменовані.

Тут Радянська вулиця стала вулицею Незалежності; вулиця Леніна тепер вулиця Свободи. Площа Артема, сусідня з вулицею, де я жив, насправді вже ніхто не пам’ятає її нову назву з того часу, як табличку з перейменуванням зняли й викинули на смітник. Але всі досі використовують їхні старі назви.

Наташа та Слава сказали, що вони патріоти України. Але вони почуваються, ніби земля зникла з-під ніг. Іноді вони ледь впізнають їхнє рідне місто. Вони замислюються, чи Київ розуміє до яких наслідків призводить національна політика і як впливає на їхню регіональну ідентичність.

Вниз по дорозі від місця, де ми пили пиво, розташовувався кордон, схожий на міжнародний, де тисячі людей чекають кожного дня, переходячи із та до територій, підконтрольних Україні. Часто перетин кордон забирає стільки ж часу, як трансатлантичний рейс або й довше.

У перші дні конфлікту блокпости, контрольовані бойовиками, були сформовані з випадкових об’єктів, мішків з піском, шин, повалених дерев, колючого дроту, на трасах та дорогах через Донбас. Коли військові дії були більш хаотичними та непередбачуваними, блокпости рухалися часто з лінією фронту – іноді щоденно, створюючи умови, за яких було неможливо зрозуміти, хто контролює дорогу попереду.

Оскільки інтенсивність конфлікту зменшилася та лінії фронту встановилися, блокпости перетворилися у контрольно-пропускні пункти, які зрештою стали схожими на міжнародний кордон.

Сьогодні українські прикордонники контролюють шість контрольно-пропускних пунктів, перевіряють паспорти та транспортні засоби. Люди отримують позначки у паспорти, які вказують на в’їзд або виїзд з України. Процес досить хаотичний, на мій погляд.

Також це може бути небезпечно. Деякі з кривавих епізодів війни відбувалися на переповнених контрольних пунктах в’їзду-виїзду.

Під час артилерійських обстрілів пункту у січні 2015-го, контрольованого українським урядом, у Волновасі було вбито 12 мирних людей, коли ракети вибухнули біля автобуса, в якому вони їхали, відновилася повномасштабна війна. Інший інцидент на пункті в’їзду-виїзду, контрольованому «сепаратистами», – в Оленівці у квітні 2016 року було вбито 4 людини, які були змушені чекати годинами вночі, коли тривали найгарячіші бойові дії, вони намагалися перетнути лінію розмежування.

Лисичанськ складно назвати процвітаючим містом. Бідне та занедбане місто ще до війни, було першим, де розгорнулися активні бойові дії, і яке було захоплене бойовиками. Артилерійські обстріли нанесли серйозну шкоду інфраструктурі міста, у тому числі муніципальним та приватним будівлям. Наслідки цих пошкоджень помітні й зараз.

Тільки після визнання винними 12 членів батальйону «Торнадо», місто з полегшенням зітхнуло. Не дивлячись на це, деякі стверджують, що після пережитого досвіду злодіянь батальйону, жителі міста перестали довіряти представникам влади.

Окрім того, загроза війни досі нависає над цим містом, оскільки воно розташоване у зоні ураження ворожої артилерії – лінія фронту простягається всього за 20 кілометрів до нього.

Але, місто сьогодні відновлює свої сили.

Досі багато речей тут залишаються роз’єднаними: ландшафти, люди. Дехто говорить, що і національні лідери, які ведуть мирні переговори, відчужені від реальної ситуації.

У цей час конфлікт досі перебуває в невизначеному статусі. Допоки так відбувається, реінтеграція Донбасу залишається далекою мрією.

Проте не всі ознаки вказують на невизначений статус конфлікту.

Мирні переговори поновилися з новою силою після того, як США відправили нового посла, щоб спілкуватись напряму із Москвою. І хоча сторони розходяться у ключових питаннях, вони публічно заявили про можливість збереження миру.

Але ніхто не знає, чи ці розмови призведуть до довготривалого миру, чи обірвуться, як і попередні спроби.

Повертаючись до Києва, я думав про те, що мені сказав «Лакі»: «Якщо ти шукаєш тут мир, тобі доведеться дуже довго чекати». На жаль, для жителів Донбасу, я боюсь, що він правий.

А як тільки війна закінчиться, знадобиться ще більше часу для загоєння ран цієї війни. Але навіть після цього шрами залишаться.

Інна Варениця сприяла цьому звіту.