Життя навиворіт

Ви використовуєте застарілу версію браузера. Для більш комфортного та коректного перегляду сторінки оновіть свій браузер за посиланням.

/

Життя навиворіт
спецпроекти інфографіка новини статті фото відео розсилка розклад про нас зворотній зв'язок

долучайтеся:

Життя навиворіт
Як родина кримських татар повернула і знову втратила свій Крим

Ісламський культурний центр у Львові – єдиний центр кримських татар у Західній Україні. У просторій мечеті, розмальованій азербайджанським художником, меблів нема – хіба тільки шафа з Коранами різних стилів. Це – священна книга всіх мусульман. Настільки важлива, що саме Коран кримські татари рятували у найскладніші моменти.

Одна книга розповідає історію родини й народу, що докорінно змінилася у ніч на 18 травня 1944 року, коли радянська влада розпочала депортацію кримських татар з півострова. За три дні з півострова вивезли всіх кримських татар – більше 420 тисяч людей, майже половина з яких загинула під час депортації або в перші роки на спецпоселеннях.

Діляра й Амет викладають кримськотатарську мову й історію для дітей в Ісламському центрі. Їхній 150-річний Коран подолав весь шлях, який довелося пройти їхнім родинам ― від заможного життя в Криму, через товарні вагони депортації, Урал, Центральна Азія, дорогу до Криму і, врешті, чергове вимушене прощання з батьківською землею сім років тому.

І. ВТРАТА.

Арештантка

Світловолоса, зеленоока Сапіє – так її називали степові кримські татари, що повсякчас замінювали «ф» на «п».

Вона народилася у 1915 році в багатій родині неподалік Феодосії. Жили в селі у просторому будинку з високими стелями і ліпниною, мали придорожній готель ближче до міста. Сапіє мала трьох сестер, вчила кримськотатарські пісні і читала мамин Коран. То було канонічне видання ― Казань, 1876 рік. Запах сухої трави, синя цупка обкладинка, квіти на сторінках поміж сур.

Сапіє збиралася забрати Коран з собою, одружившись з коханим – таким же ж сімнадцятирічним хлопцем, чиї заможні батьки жили поруч. Одягнула б високу феску – головний убір з дорогоцінними монетами – і жила б у домі біля Феодосії, навчаючи дітей і внуків читати за Кораном, щоб передати книгу дочці вже на її весілля.

Якби до Криму не прийшла радянська влада.

Тепер Сапіє забороняли читати вдень – а вночі завішували вікна цупкою тканиною і читали при свічці, щоб не побачили партійці. Немає Бога – не повинно бути й Корану.

Родина міркувала про втечу до Туреччини, куди вже виїжджали кримські татари. Та батько вирішив, що своєї землі не покине. За кілька чи тижнів, чи місяців – цього вже ніхто не знає – більшовики вбили і його, і дружину. Дочки вижили: двоє втекли до родичів, а запальну Сапіє, що, певно, зопалу щось сказала, відправили у в’язницю в Архангельськ. Чому – вона ніколи так і не розповість.

В Архангельську Сапіє разом з двома кримськими татарками носила каміння для будівництва. Їжа була скупа, робота тяжка, російська мова – чужа, а їй – 17, у Криму наречений. Сапіє вмовила наглядача її відпустити. Уже за кілька місяців з тими ж ув’язненими подругами прибула до Криму. Як – теж назавжди загадка.

Не було ані дому, ані батьків, ані коханого, тож Сапіє поселилася в далекої родички. Годувати дівчину було нічим, переховувати небезпечно. Тож їй віддали Коран, який дивом врятували, феску, яку вона так і не одягнула, і поспіхом віддали заміж за бідняка Саїда, старшого на 10 з лишком років. Аби тільки стерти минуле багатої втікачки.

Почалася війна, і Саїда забрали на фронт у Червону армію. Сапіє була вдома сама з чотирма дітьми, коли посеред ночі у двері грюкнув кулак солдата з червоною зіркою на форі. Вона ніколи так і не розкаже, як похапцем збиралася невідомо куди – за відведені 15 хвилин встигла взяти Коран, феску і дрібку їжі. Наймолодшому Юсуфові було 40 днів, коли їх вигнали під крики й погрози незрозумілою російською мовою.

Товарні вагони везли змучених, голодних і брудних за Урал. Донька Сапіє у дорозі померла від дифтерії – її трирічне тіло на ходу викинули в степ. А Юсуф вижив – через миле дитяче личко чи не всі у вагоні хотіли нагодувати його змоченим у воді хлібом.

На Уралі жили в бараці, розділеному ширмами. Валили ліс. Світла в бараці не було, виходити на вулицю ввечері забороняли, тож при тьмяному світлі свічок жінки лускали соняшникове насіння і співали народних пісень. Сапіє по одній зрізала золоті монети з весільної фески і вимінювала на молоко. Та через роки вона казатиме, що не дорогоцінний метал допоміг їй вижити, а віра.

Шукач

Ділявер народився на південному березі Криму. Батьки володіли тютюновою плантацією і просторим двоповерховим маєтком. У 1944 Діляверові, «ворогові народу», було п’ять років. Батько Мустафа був на фронті, коли люди у такій же формі, у якій той воював, посеред ночі посадили його родину до товарних вагонів, а помешкання перетворили на будинок піонерів.

З потягу на Уралі Ділявер вийшов у брезентових сандалях – це й усе, що мав. Мама обмінювала золоті монети зі своєї весільної фески на їжу, а він промерзав до кісток, відпокуючи заледенілу траву з-під снігу.

Через рік Мустафі, батьку Ділявера, сказали: «Не їдь до Криму, там твоїх більше нема». Чоловік не ризикнув і не дарма – солдатів, що пробралися на півострів, розстрілювали.

Мустафа в Криму 1936 року

Мустафа тільки знав, що всіх повезли за Урал. Коли ж він туди дістався, родини там уже не було – після смерті Сталіна у 1953 році їм дозволили переїхати до теплішої Центральної Азії. Мустафа знайшов їх аж в узбекистанському містечку Чинабад. І за кілька років, нікому не розповівши, що пережив у пошуках, помер.

ІІ. МРІЯ

Дім

Так само, як Мустафа, Саїд теж віднайшов Сапіє та дітей. І так само мовчав, коли розмова заходила про ті часи. Вони перебралися до Таджикистану, у місто Чкаловськ. Уже не були ворогами народу, та повернутися до Криму не могли.

Сапіє ніколи не казала, що любить Саїда, але й не заперечувала – певно, з вдячності. А він її обожнював. Тож коли дружина захотіла побудувати дім, як батьківський, втрачений у Криму, заперечень не було. Вона сама все спроєктувала – сім кімнат, два входи, високі стелі, така ж ліпнина.

Сапіє щодня робила намаз, що б там не було. Вона прочитала весь Коран від першої до останньої сури –і це робило його святим. Її кликали на всі похорони, куди вона ходила з внучкою Ділярою, і серед інших жінок читала молитви.

Уже після смерті Саїда і незадовго до власної Сапіє на похороні зустріла того самого хлопця, з яким мусила одружитися в Криму. Теж депортуваний до Центральної Азії, він уже мав родину, внуків. Того дня, прочитавши всі молитви, вони на лавці і не могли наговоритися, надивитися одне на одного. Він, теж зі степових кримських татар, дивився на неї блакитними очима, так само, як і в 17. Діляра, що крадькома підглядала за бабусею, не запам’ятала нічого, крім того погляду ― він дивися на неї так, ніби дивиться на мрію про прекрасне життя, яку так і не вдалося втілити. То була їхня єдина зустріч.

Сапіє - бабуся Діляри

Любов

Сапіє, хоч і не з власної волі стала дружиною Саїда, дітям обирати самостійно не дозволила. Юсуф, хлопчик, що сорокаденним пережив депортацію, виріс з великою мрією – стати футболістом. І Сапіє, і Саїд мали то за забавки, поки він не почав грати у вищій лізі. Він закохався у доньку російського генерала, та ані його, ані її батьки на шлюб не погодилися. Генерал не міг дозволити доньці вийти за «ворога народу». А Сапіє нізащо не погодилася б на шлюб сина з донькою радянського військового.

Кохана відмовилася тікати, і це зламало Юсуфа. Він, завжди добрий і щедрий на подарунки, вирішив, що буде все життя самітником. Врешті покинув футбол, переїхав до матері в Таджикистан, у той самий «кримський» дім, і почав пити. Сапіє жалкувала, що зламала його життя, але тому вже не було ради.

Тож взялася влаштовувати й особисте життя доньки Гульнари – за тогочасними мірками, вона вже засиділася в дівках. Тож Сапіє знайшла в Узбекистані стару знайому, з якою разом переховувалася у тітки після втечі з в’язниці. Виявилося, вона має сина Нарімана того ж віку – не надто довго роздумуючи, вони одружили своїх дітей.

Гульнара перебралася до чоловікового дому в Намангані. Та спільне життя не склалося – той виявився агресивним деспотом, і через три роки вона з донькою Ділярою втекла. Дівчинка сумувала за татом, тож дуже зраділа, коли він привіз фломастери й альбом – і так само радо поїхала з ним. Так Наріман викрав Діляру. Гульнара спершу кинулася рятувати доньку, але потім, за порадою мами й брата, таки залишилась з чоловіком. Тепер з ними жила і його матір Зульфіє – стримувала норов сина і захищала невістку. Згодом у них народився син.

Та як тільки вона померла через три роки, Нарімана вже було нікому спинити. Коли він вперше вдарив Гульнару, вона зателефонувала Сапіє – що робити? У кримських татар не прийнято розлучатися, це великий сором для жінки, але Сапіє сказала тікати.

Оселилися в її «кримському» домі – Сапіє, самотній Юсуф, Гульнара з Ділярою і Рефатом. Юсуф намагався замінити дітям батька – грався з ними, вчив загартовуватися крижаною водою з арика, гуляв біля бавовняного поля в центрі міста.

Сапіє вчила Діляру шити, вишивати – відмовилася тільки навчити читати Коран. Кримськотатарської мови дівчинка не знала, адже у родині говорили російською. Мова обірвалася у товарних вагонах у 1944 – кримські татари розмовляли різними діалектами, а за Уралом і в Центральній Азії говорили російською. Мусили її вивчити, щоб порозумітися між собою і з місцевими.

Та діти про це не знали. У школі вони слухали про Леніна і дружбу народів, заучували радянські пісні і зовсім нічого не вчили про депортацію. Діляра тільки й знала, що хантарма (бабуся) ненавидить росіян, а батьківщина їхня в Криму. А чому так – не пояснювали. Тож чи не найбільшим дитячим здивуванням для Діляри стала посвята в жовтенята:

– Хантарма! – прибігла вона радісна додому. – Я тепер буду жовтеням! Ти знаєш, який хороший Ленін?!

– Сволота, – тільки й кинула Сапіє. – У мене все життя через нього навиворіт.

За кілька років Гульнара з дітьми повернулася до Намагнану, де жила її сестра. Сапіє залишилася у великому домі сама з Юсуфом.

Піонер

Амет виріс у Намангані. Так, само, як і Діляра, він вірив у комунізм, вождя і намагався стати хорошим піонером. Так само, як і Діляру, його не прийняли в піонери в першу хвилю, бо побився з однокласником. І так само через це засмучувався, бо завжди хотів бути першим, найкращим піонером, найкращим комсомольцем.

Та Амет, скільки себе пам’ятає, знав про депортацію.

«Наша земля – Крим, – завжди ніби натяком говорили старші. – Ми обов’язково туди повернемося». Але ні слова більше, бо страх примушував мовчати.

Й Амет, який ніколи Криму не знав, уявляв його хіба що з розповідей землею найсолодшого інжиру, найгарнішого моря і найвищих гір, де навіть дихалося б інакше.

Але сама думка про кримського татарина, що їде на півострів, здавалася абсурдом. Тож коли в 1984 році десятирічного Амета запросили до кримського табору «Артек», родина не могла повірити. Ділявер, працюючи на заводі, отримував 140 рублів на місяць, а запропонована школою путівка коштувала 250, та гроші роздобули швидко – аби лише кримський татарин поїхав до Криму.

– Не вірю, не вірю, – все повторював він, аж поки Амета з іншими дітьми не повезли в Ташкент, де вкотре пояснювали, як повинен поводитися радянський піонер з Узбекистану.

Аметів загін в Артеку

Амет провів у «Артеку» місяць. Купався в морі, їздив у Севастополь, їв кислуватий інжир і намагався уявити Крим таким, як про нього говорили старші – з пахучими кипарисами замість флагштоків з радянськими прапорами, з мечетями замість військової техніки, з піснями незрозумілою кримськотатарською замість піонерських маршів.

Одного ранку Амета покликав вожатий:

– Твій батько приїхав! – хлопчик не міг повірити, що його впустили до Криму, але кинувся до входу.

На нього чекав не тато, а дядько Руслан – він давно переїхав у Київську область, і як тільки дізнався, що Амет у Криму, поїхав до нього. І тепер вони стояли навпроти, дивилися один на одного і плакали. Амет у формі свого загону, з обов’язковою червоною хусткою на шиї, яку так ненавиділи три останні покоління кримських татар.

Коли хлопчик повернувся додому, всі плакали. Він дарував мушлі рідним і однокласникам, розповідав про те, як добре на півострові.

– Бала (дитино), – казали батьки, – запиши все, що там побачив, щоб ніколи не забувати.

У товстий білий зошит з червоним заголовком «Артек» Амет написав про дядька Руслана, про Севастополь, про ігри й вогнища, тексти пісень і гасел. Ніхто не говорив вголос, але боялися, що це й буде єдиними спогадами родини з Криму.

Але через 5 років першим кримським татарам дозволили повернутися додому.

Перша ластівка

Коли в 1991 році розпався Радянський Союз, росіяни, що колись займали керівні посади, стали небажаними в Узбекистані. Етнічні узбеки й узбечки перебирали владу в свої руки – на підприємствах, в університетах, у дитячих садочках. Кримських татар, також мусульман, за ворогів не мали, але й не вважали за рівних собі. Та важливішим було те, що дорога до Криму тепер була відкрита – сім’ї кидали обжиті помешкання, роботу, навчання та їхали на півострів, який ніколи не бачили, щоб починати з нуля в бідних сільських домівках поміж степу та гір.

Діляра з Аметом уже були одружені, за кілька років народився Мустафа. Вони не поспішали до Криму – сковував страх і батьки, що не наважувалися покинути стабільне життя в Узбекистані. Першим на переїзд наважився Юсуф, дядько Діляри. Сапіє померла в 1995 році, й у великому «кримському» домі чоловік лишився сам. Вся родина була в Узбекистані, а він – у Таджикистані. У 1991 році в країні почалася громадянська війна, за кілька років закрили кордон і Юсуф опинився у пастці.

Амет, Діляра та маленький Мустафа в Узбекистані

Якось він зателефонував Гульнарі і сказав за кримськотатарським звичаєм:

– Пробач, якщо щось було не так, – це означало, що він може загинути і прощається. – Не шукайте мене.

Юсуф, прикований до дому, не міг виїхати з Таджикистану. Хотів продати будинок і за отримані гроші полетіти до Криму, але чим далі, тим частіше до помешкань, виставлених на продаж, вривалися озброєні чоловіки, виганяли власників без гроша, а то й просто розстрілювали. Та вибору не було – Юсуф дав оголошення про будинок.

Одного дня в двері постукав молодий чоловік з автоматом. Мовляв, зараз грошей у мене немає, але будинок куплю. Діватися нікуди – Юсуф перебрався у літню кухню, щоб дочекатися оплати. Наступного дня чоловік приїхав з бульдозерами – зносити дім. Юсуф не міг повірити – на його очах стіни, вибудувані батьками у пам’ять про втрачений Крим, розсипалися на тріски та порох.

Дні минали однаково – приходив новий власник ділянки, щось оглядав і планував, повісивши автомат через плече, а Юсуф лежав на дивані в тісній холодній кімнаті й дивився в стелю. Врешті не витримав і пішов до нього сам:

– Слухай, ну вбий мене вже! Я втомився, я сам, немає ні грошей, ні роботи! Вбий уже, щоб я тут не мучився!

– Ладно, дідуля, будуть твої гроші! – тільки засміявся бородань.

У той же день Юсуф отримав 2 000 доларів. Вночі, готуючись до останнього сну в літній кухні, він був певен, що не прокинеться. Та ранок настав. Того ж дня Юсуф виїхав до Узбекистану.

– Коли я влаштуюся, я обов’язково всіх вас заберу до Криму, – казав він на прощання заплаканій Гульнарі, збираючись на літак до Сімферополя.

В останнє він був у Криму сорокаденним, але безпомильно знав, куди і по що повертається.

ІІІ. РАЙ

Додому

Коли Юсуф купив трикімнатний дім у Бахчисараї, до нього полетіли Гульнара з сином Рефатом. Діляра залишилася в Намангані – треба було закінчити університет. Та й Амет, вчитель англійської мови, отримував 10 доларів на місяць – переїжджати з такими прибутками здавалося божевіллям.

У 2001 році Амет уже чотири роки працював вчителем англійської мови й вирішив позмагатися у конкурсі TEA-Exchange – 10 переможців з Узбекистану на 2,5 місяці їдуть до США. Обирали серед 3 000 учителів й учительок, й Амет потрапив у «десятку».

Амет не виїжджав за межі колишнього СРСР. Америка здавалася втіленням свободи і він не міг нею надихатися. Коли заходив до супермаркету, думав, ніби потрапив у майбутнє. Не вірив у те, що світ може бути таким, дивлячись на Нью-Йорк з оглядового майданчику Всесвітнього торгового центру. Поки колеги згрібали з полиць незвичні солодощі й купували подарунки додому, цент до центу складав 1 200 доларів добових.

Амет в США

Додому Амет повернувся мало не пророком – розповідав, як живуть «там» і обіцяв, що через 10 років Узбекистан буде таким же. Але він не хотів бачити ці зміни – у США вирішив, що час повертатися до Криму, де, здавалося, й дихати вільніше. А через три тижні, 11 вересня, чоловік перекопував куцу грядку, коли Діляра надломленим голосом сказала:

– Амете, там теракт.

Амет скам’янів. Недавно він був на тій же висоті, куди врізалися літаки. «Я побував поруч зі смертю», – повторював він. Ця близькість до смерті так вразила, що вже через три тижні вони з Ділярою за 400 доларів продали двокімнатну квартиру, подали документи на відмову від громадянства Узбекистану і сіли на літак до Сімферополя.

У Криму не було нічого. Тільки дім дядька Юсуфа, де в трьох кімнатах їх жило шестеро. Туалет і вода на вулиці. Замість пральної машинки – руки, які завжди були сухі й червоні. Всі речі залишилися в Намангані. Та Діляра жодної миті не пошкодувала про переїзд. Побут був дрібницею порівняно з тим, що вона нарешті вдома.

Рік Діляра й Амет чекали на громадянство України. Поки вона була вдома з малим Мустафою, чоловік влаштувався вчителем англійською мови в приватному лецеї. Згодом мама з Рефатом переїхали до Севастополя, Діляра й Амет купили власний будинок, до них приїхали батьки Амета, а Юсуф знову лишився сам. Коран, який побоялися брати з собою в літак, приїхав з Намангану в контейнері – так вперше за більш ніж півстоліття у нього відсиріли сторінки. І вперше книга повернулася додому.

Смерть

Першим помер Юсуф. Одного дня він зателефонував Ділярі: погано, серце. Коли вона приїхала, тільки підвів на неї очі:

― Діляро, я вже йду…, – тримався за груди, а погляд уже був ніби в людини, що падає і знає, що ні за що вхопитися.

Поки їхала «швидка», Діляра заспокоювала – казала, що не може бути інфаркту, він же спортсмен, йому ж навіть 60 немає.

– Знаєш, мені вже нічого не треба… – ніби й не слухав її Юсуф. – Ні будинку, ні машини, нічого. Я вже вдома, ви вдома… – криво посміхнувся з останніх сил: – А я все думав, чому я тоді вижив, у тому потязі... Виявляється, щоб вас повернути до Криму.

Через три дні він помер.

Ще через рік – Ділявер, батько Амета. Він усе життя хворів на ревматизм через ті брезентові сандалі під час депортації. В Узбекистані переніс два інфаркти, але в ньому весь час чувся неспокій. І тільки в Криму заспокоївся – годинами сидів за токарним верстатом, щось майстрував. Його життя, як і Юсуфа, сповільнилося на півострові ― щосили рвався додому, і тепер, у Бахчисараї, вже не мав до чого бігти.

В Узбекистані Ділявер весь час згадував кримський інжир, хоч тамтешній і був солодкий як мед. Десятиліттями йому здавалося, що пам’ятає смак інжиру з дитинства. Приїхавши до Криму, він у перший же рік посадив дерево. Доглядав, чекав на пружні фіолетові плоди – насправді, він чекав їх уже 60 років.

Взимку Ділявер помер – так само стрімко, як і Юсуф. І того ж літа квіти дали зав’язь, що розросталася, темнішала, аж врешті перетворилася на кримський інжир. Три зовсім маленькі плоди-вузлики. Перші після депортації.

– Кислий, – говорив Амет, ковтаючи зернисту м’якоть і сльози. – І що він у ньому знайшов?

Та насправді розумів – у тому інжирі він знайшов дім.

За кілька років Амет і Діляра почали працювати в школі, де їх поважали колеги, отримали нову квартиру, народилася Каміла. Діляра облаштувала кухню, про яку так мріяла. Щоліта на велосипедах вони їздили півостровом, ходили в гори і до моря. Нагадували самі собі, що їхнє життя – втілення мрії бабусь, дідусів, батьків. Жили для цієї пам’яті, нарешті, для себе. Думки й бажання утихомирились. Одним словом, рай.

IV. ТЮРМА

Клітка

Зайняті власними турботами, вони не відразу помітили, що в Криму є свої негаразди. Мало українських шкіл, багато етнічних росіян, військові. Вперше Амет і Діляра яскраво побачили це на параді до 9 Травня у Севастополі.

В основній колоні йшли військові та ветерани, а за нею – група цивільних. Вони розмахували прапорами Росії, а дебела жінка на чолі, вигукувала: «Крым – Россия! Крым – Россия!». Решта клони завзято, хоч і в різнобій, повторювали за нею.

Ніхто не втручався – ані українські військові, ані тодішня міліція, ані натовп глядачів. Розгублений, Амет гучним голосом почав перекрикувати: «Крим – Україна!». Вигуки про Росію на мить стихли, жіночка примружено подивилася на Амета, колона обурливо засичала, пройшла кілька метрів вперед і знову взялася за своє. Її не перебивали.

Поодинокі випадки більше не привертали увагу Діляри. Аж поки в 2010 році перед виборами до Верховної Ради Криму до школи не прийшов агітатор з партії «Русское единство». Посидів в учительській, пограв на гітарі, розказав про «Росію-старшого брата». Вчителі сміялися – мовляв, клоун. Партія набрала 4% голосів.

Через два роки звільнили директорку єдиною української школи в Бахчисараї. Ще через два – та школа першою в місті вивісила на плацу російський прапор.

До лютого 2014 ніхто зі знайомих Діляри не говорив про те, що Крим повинен стати частиною Росії. Але після мітингу 26 лютого, коли під стіни Кримського парламенту вийшли проти анексії півострову, школа розділилася. Раптом виявилося, що більшість колег Амета й Діляри хочуть до Росії. Діти здивовано вказували на українську символіку в кабінетах, що висіла там весь час. Старшокласники поділилися на ворожі табори.

Мустафа навчався в українській школі, і його вчителька мови товаришувала з Ділярою. Часто вона хвалилася, що «бандерівка у четвертому поколінні». Та в березні вона першою серед знайомих купила червоно-білий спортивний костюм з написом «Россия» на пів спини.

Після «референдуму» 18 березня директорка школи, де працювали Діляра з Аметом, зняла український прапор, але й російський не повісила. Але й без того Діляра ніби задихалася від нашестя триколорів, що звисали з вікон лікарень і квартир, магазинів і міських туалетів, дерев і парканів. Автомобілі, обвішені прапорами, їздили з гучномовцями, з яких горлали «Крым – Россия – навсегда!». На вулиці стало огидно – назустріч ішли усміхнені божевільні, раді «поверненню в рідну гавань».

До військової частини поруч зі школою на автобусах місцевого сафарі-парку «Тайган» підвозили чоловіків з прапорами Росії. Кілька хвилин вони розмахували трикоролами, їх знімали, а ввечері в новинах показували, як Бахчисарай підтримує анексію.

Діляра не встигала за тим, як змінюється її світ. Вона лягла спати в Україні, а прокинулася в Росії. «Так, батьківщину не обирають», – повторювала собі. Омріяний Крим перетворився на жахіття, яке півстоліття тому вигнало з дому їхні бабусь.

Та думки покинути Криму не було. Деякі знайомі виїхали ще в березні, але Діляра й Амет закінчували навчальний рік – мусили випустити власні класи й отримати атестат Мустафи. Планувати було страшно, але обоє розуміли, що у вересні в школу не повернуться.

– Ми вже нічого не вдіємо, Амет, – говорила Діляра, – за нас уже все вирішили.

Втеча

Вперше заговорили про переїзд, коли всіх вчителів викликали до школи підписувати згоду прийти на парад на честь 1 Травня. Директорка знала, що ані Діляра, ані Амет не погодяться, тож тихцем відвела їх в сторону і сказала, що можуть не приходити, але й говорити про це не варто.

У перший день травня Діляра й Амет залишилися вдома, а місто перетворилося на радянські декорації – червоні кульки, радянські та російські прапори, гасла в гучномовець. Рай перетворювався на задушливу клітку.

На початку літа Мустафа ще поїхав у «Артек», як і планував до окупації – рівно через 30 років після приїзду Амета. Тільки тепер у дитячому таборі доводилося щоранку прокидатися під «Крым! Артек! Россия! Вместе навсегда!».

У червні прийшли нові підручники з історії для 10 класу. Діляра навмання відкрила сторінку – «18 березня, День возз’єднання Криму з Росією». Її ніби облили крижаною водою від цих слів. «Усе життя в обмані?», – подумалося.

Свободи, по яку вони приїхали, ставало все менше й менше. Діляра й Амет взялися обирати місто на материку, шукати знайомих. На вихідних їздили велосипедами поблизу Бахчисарая – далі не ризикували, бо скрізь стояла військова техніка. Діляра спинялася біля кожного знакового каменя, кожного важливого для себе дерева і плакала – так вона прощалася.

У серпні обоє написали заяви на звільнення – директорці сказали, що їдуть у Казань, а самі взяли квитки на потяг до Львова. У їхніх кабінетах уже висіли портрети Путіна.

1 вересня, поки колишні колеги на святковій лінійці піднімали триколор і слухали гімн Росії, Амет, Діляра, Мустафа і Каміла сіли на потяг у Сімферополі. Їм услід дивилися обидві мами, що не наважилися покинути Крим.

На пропускному пункті в Армянську посунулися скрипучі двері купе і зайшов російський прикордонник. Пузатий, з маленькими примруженими очима, гострим носом і в’їдливим голосом:

– Документы, – поправив автомат, ― угу… угу… угу… Нет. Система не пропускает.

Через місце народження – Узбекистан – Мустафу не випускали. Діляра й Амет спробували пояснити, що син автоматично є громадянином України, як і батьки, але прикордонник і чути нічого не хотів.

– А как вы докажите, что это ваш сын? Пацан, выходи!

Мустафа ніби вріс у м’яку полицю. На гамір прибіг начальник зміни.

– Ты что, дурак?! – кинув підопічному.

– Система не пропускает, – не вгавав той.

Треба було вирішувати – потяг затримувався, Мустафу з Криму не випускали.

– Амете, їдь з Камілкою, я сама розберуся з документами, – раптом підвелася Діляра. Взяла телефон, куртку, Мустафу за руку – і вже через кілька хвилин вони стояли на пероні, дивлячись на потяг, що рушає до Львова.

«Якби ми всі вийшли, то вже не виїхали б», – пояснювала потім самій собі. Армянськ здавався їй кінцем світу – вечоріло, обіцяних прикордонниками автобусів не було. Ані речей, ані гаманця – тільки телефон і паспорт. Єдиний вихід – телефонувати мамі.

Поки Діляра вагалася на пероні, її далекий родич у Севастополі не знаходив собі місця – тільки-но повернувся з Джанкоя від мами, а вже тягнуло назад. Знічев’я сів у машину й поїхав. Дорогою йому зателефонувала перелякана Гульнара – мовляв, треба забрати Діляру й Мустафу з Армянська, де ти?

Діляра взяла таксі до Джанкоя – грошей, що знайшла у кишені куртки, на дорогу вистачило. І тільки вийшовши ввечері з таксі й побачивши дядька, вона розплакалася. Безсило впала на сидіння авто, а через кілька годин, о 2 ночі, все ще тремтячими руками постукала у двері до свекрухи:

– Ну от, ми приїхали.

Друга спроба

Тим часом Амет з Камілою вже прибули до Львова – міста, де нікого не мали й ніколи раніше не були. На вокзалі їх зустріли хлопці з Крим SOS. Тільки почувши це, Діляра опанувала себе і зранку пішла в міграційну службу по довідку для Мустафи.

Юристи підтвердили, що її сина висадили з потягу незаконно. На довідку, що він є громадянином України, запропонували почекати 3 місяці. Діляра погодилася і в той же день записала Мустафу до місцевої школи, щоб не марнувати час.

Амет з Камілою поселилися в Дрогобичі – містечку у Львівській області. У тамтешньому осередку греко-католицької організації «Карітас» для них знайшли кімнату. Чоловік у той же день пішов до місцевого паспортного столу, де йому пообіцяли зробити довідку для сина за 2 тижні. Та для цього Діляра мусила приїхати з документами.

Наступного ж дня вона знову сиділа в тому ж потязі, з якого її висадили. Збиралася провести в Дрогобичі два тижні, але вже через два дні їй зателефонували з паспортного столу:

– Вам пішли назустріч – довідка вже готова.

Радості Діляри не було меж. Може, через цю піднесеність вона й дивилася іншими очима на прикордонників, їдучи до сина. Коли розкосоока бурятка поглядала її паспорт, Діляра подумала: «Якби ж ти перевіряла документи Мустафи – тоді ми точно виїдемо!».

Через день вони з сином сиділи у плацкартному вагоні, нервово поглядаючи на прикордонників. Коли до вагону зайшли чоловіки з автоматами і собаками, забракло повітря. Діляра вдивлялася в їхні обличчя, остерігаючись побачити той самий огидний погляд прикордонника, що виставив її й Мустафу з потяга.

Раптом з-поміж чоловічих постатей виринула знайома жіноча – та сама бурятка. Її обличчя було ніби кам’яним, але Ділярі враз стало легше. Жінка простягнула те саме свідотство про народження, з яким її сина не пропустили тиждень тому.

Діляра вчепилася поглядом у руки бурятки – як вона вводить цифри з документу в базу, як ще раз звіряє і тільки тоді натискає «перевірити».

– Ваши документы, – кивнула і повернула свідотство Мустафи. Система його пропускала – все залежало від того, чи захоче пропустити прикордонник.

Коли перевірка закінчилася, Діляра відчула, ніби повітряна кулька напруги в ній здувається – через втому лишилася сама оболонка, що розслаблено розпласталася на вишневій плацкартній полиці. Потяг рушив, і аж тоді щасливий Мустафа кинувся її обіймати, а Діляра думала тільки про те, скільки ж часу вони втратили через забаганку російського прикордонника.

Діляра дивилася на останні метри кримської землі через брудне скло вагону і не могла повірити, що її дім перетворився на в’язницю. Потяг ритмічно похитувався, а вона думала, що більше ніколи сюди не повернеться.

V. СОН

Квітки

– Салям алейкум! – заходить до класу кучерява дівчинка.

– Алейкум салям! – відповідає Діляра.

Маріям – одна з її п’яти учениць в Ісламському центрі. Щосуботи вони збираються, щоб вчити мову й історію. Нових підручників для вивчення кримськотатарської не існує, тож Амет запропонував вивчати її як іноземну за оксфордською системою, яку використовують для вивчення англійської мови.

– У Львові ми зрозуміли, що в Крим повернемося нескоро, – пригадує Діляра, перебираючи роздруківки до уроку, поки не всі діти прийшли. – Наші діти почали забувати мову, не вивчають історію. Так само, як після депортації в 1944.

Тож разом з кількома іншими родинами подружжя організувало дитячий клуб «Чічек» – «Квітка». На уроках вчаться говорити й писати кримськотатарською, слухають лекції про історію, а наприкінці ліплять, малюють, вирізають. Сьогодні тема – «Крим – моя батьківщина».

– Машалла! – хвалить Амет учениць за кожну правильну відповідь.

Коли після перерви діти втихомирюються і малюють Крим, Діляра разом з іншими мамами заварює каву. Говорять про те, як у Криму ровесники й ровесниці їхніх дочок кидають гранати на дитячих святах і танцюють під «Батяня, комбат». Чи не в кожної на півострові залишилися знайомі, що час від часу надсилають відео зі шкільних свят.

– Наша директорка не розуміла, чому ми їдемо, – пригадує Діляра. – Казала, що піднімуть зарплату. Так, платять більше – але ж свобода цінніша.

Мами говорять про те, якими дріб’язковими стали їхні кримські знайомі. Як багато для них означає достаток, і як обачно замовчують, з якою брехнею доводиться жити. Зі сміхом згадують, як дивувалися слову «кухлик», сусідським привітанням «Слава Ісусу Христу» і пропозиціям разом ходити до церкви. Та вже звиклися.

Усі дівчатка малюють море. Молодші навіть не пам’ятають Крим. Але акуратно підписують роботи: «Я люблю Крим на 1000000%».

Пам’ять

– Перед смертю бабуся лишила Коран мені, – розповідає Діляра, обережно виймаючи книгу з власноруч зшитої синьої сумки для Корану – куран кап. Потерті й відсирілі сторінки акуратно підклеєні, на заплатках рукою Сапіє тонко виведені літери.

Сапіє померла уві сні, як і хотіла – подивилася новини про Чеченську війну, помолилася і задрімала, а коли Юсуф повернувся з кухні, її тіло вже було холодним.

У Каміли є свій Коран, куплений подругою Діляри в Туреччині. Білий мішечок куран кап висить біля шафи, заповненої книгами про історію Криму, культуру, музику кримських татар, альбомами й кількома щоденниками вже самої Каміли.

Сапіє була останньою з родини, хто розмовляв кримськотатарською мовою. Діляра запам’ятала окремі слова, але не зважала на це, поки не приїхала до Дрогобича. Там вона побачила, як борються за власну культуру в Україні, і в той же час, що про кримських татар знають дуже мало.

Попрацювавши проєктними менеджерами в «Карітас», Діляра й Амет заснували громадську організацію «Арекет». Організовували в місті лекції про історію, культуру, релігію кримських татар, робили мандрівний музей про Крим, проводили фестиваль кримськотатарської їжі, ремесел, розповідали про толерантність. У Дрогобичі їх усе влаштовувало – порожню квартиру, де навіть холодильника не було, допомогли облаштувати волонтери, на роботі все вдавалося. Та через три роки Мустафа вступив до університету і родина переїхала до Львова.

За шість років Діляра так і не змогла потрапити до Криму. Та їй і не хочеться. Раніше вона боялася, що помре не в Криму. Або ж мама помре у Севастополі, а їх і далі розділятиме «адміністративний кордон». Але після фільму Нарімана Алієва «Додому» зрозуміла, що треба відпустити думки про смерть і просто жити.

– Я втратила енергію Криму, – розповідає Діляра, поки Каміла грається з білим домашнім кроликом. – Я мрію помолитися на могилах дядька й Аметового батька, біля джерела на горі Таш-Аїр. Там я найбільше плакала, коли ми прощалися з Кримом. Я хочу поїхати, але бути в коконі – не бачити, не чути, що відбувається, нічого не торкатися, а просто зробити свою справу і повернутися у Львів. І знову почати жити.

Ані вона, ані Амет досі не можуть зрозуміти, як їхні знайомі й сусіди зі звичайних людей перетворилися на озлоблених фанатиків навесні 2014 року. Обоє останні роки живуть з постійним відчуттям втрати дому. Їхня львівська квартира – з такими ж високими стелями, як любила Сапіє. Жінка рік у рік повторювала, що вони повернуться до Криму. Та на півострів повернувся тільки її Коран. І тепер, дбайливо гортаючи сторінки, Діляра знає ― цій книзі, що пережила тисячі її співвітчизників, судилося знову бути в Криму. Нехай і доведеться чекати.

– Якби до мене посеред ночі постукали, я не знаю, що встигла б взяти за 15 хвилин… – раптом каже Діляра. – Звісно, тепер це був би Коран, але як бабуся знала, що це буде так важливо, як вона здогадалася взяти саме його?

Діляра сумує за Кримом, але навіть у снах його не бачить. Аметові він сниться рідко, частіше – недобудований дім в Узбекистані. У Криму так само лишилася його мама, яка досі зберігає його білий зошит з першими кримськими спогадами.

– Я ніколи не мав власного дому, ми постійно переїжджали – так само, як і Діляра. У нас взагалі однакові долі. Я чув від свого батька історії про російський чобіт, який вигнав кримських татар зі своєї землі. А тепер ми й самі це проживаємо – страшне дежавю історії, яка ожила, – емоційно говорить Амет.

До маленької кімнати саме повертається Каміла з кроликом.

– Я теж пишу щоденники, як тато, – пояснює, почувши, про що говорять старші.

Випускає кролика і шукає в шухляді товстий блокнот, перебирає сторінки, аж врешті знаходить потрібний запис й обережно показує, аби не прочитали зайвого:

– Тут написано: «Коли мої батьки постаріють, я відвезу їх у Крим».

Чутно, як стрибає опецькуватий кролик і закипає вода для незліченної чашки чаю, що гріє в холодній квартирі. Діляра з Аметом замовкають. Їм хочеться до Криму раніше. Свого Криму.