Доступність посилання

ТОП новини

Блоги

Нинішнього Нового року на тлі всіх страшних подій і життєвих потрясінь якось по-особливому хотілося дива. Так що багато хто, зокрема і я, почали заздалегідь до нього готуватися. Зовсім як у дитинстві. І, як виявилося в багатьох випадках, не дарма.

Цього року багатьом з нас було складно забути гіркоту від того, що сталося з Кримом і з Україною. Знадобився майже рік, щоб зрозуміти: неможливо нескінченно випромінювати негатив відносно навколишнього світу і бути при цьому здоровою фізично і морально. Тому я спробувала і знайшла кілька ложок меду в тій бочці дьогтю, яку цього року нам піднесло життя.

Спробуйте це зробити і ви. Буквально відразу ж, налаштувавшись на позитивну хвилю, ви відчуєте, що диво стукає і у ваше життя.

Анексія Криму. Для когось це трагедія, для когось – справжнє щастя. Тисячі незгодних були змушені залишити півострів. І це наше право. Так само, як і право на радість тих, хто залишився всім задоволений. Так, таких все менше. Але зате уявіть собі, скільки престарілих кримчан, які мріяли померти в Росії, досягли своєї мрії. І це не порожні слова: у мене, дійсно, було кілька знайомих, які 16 березня пішли голосувати на референдум за приєднання до Росії і вже через кілька днів вони померли, зате абсолютно щасливими. А це не кожному дано.

Ну а наступні дві історії по-справжньому романтичні. Дві мої найближчі подруги, які, я була впевнена, ніколи не знайдуть своїх других половинок (через свої претензії до чоловіків і при цьому не дуже видатну зовнішність), цього року не просто їх знайшли, а й ... вийшли заміж. Як не дивно, сталося це завдяки тому, що Кремль тепер сприймає Крим як свій. Поясню.

Перша подружка ще два роки тому зустріла коханого у Москві. Але не могла виїхати до нього, бо має малолітню дочку. На її вивезення потрібно було брати дозвіл у батька, а він такий документ підписувати навідріз відмовився. Тепер же ніяких дозволів не знадобилося – і щасливе подружжя ось уже півроку разом.

Друга подружка, затята українська націоналістка від самого дитинства, теж зустріла свою любов... у Москві. Щоправда, цей когнітивний дисонанс руйнує те, що хлопець теж з Криму, просто свого часу осів у столиці Росії і заробляє там непогані гроші. Коли він був там чужинцем, у нього спостерігалися формальні проблеми з перебуванням у Москві. Закохані вже більше року думали, як бути, але тут Росія забрала Крим – і новоспечений москвич перевіз кохану до себе без будь-яких формальних проблем.

Думаю, такі історії не поодинокі. Але є і більш типові. Так, на початку року пропагандисти зуміли налаштувати кримчан на приєднання до Росії, мотивуючи більш сильною економікою цієї країни, високими зарплатами і пенсіями. Було складно переконати тих, хто в це вірив. Але анексія зробила це за нас. Сьогодні, коли рубль стрімко обвалюється, ціни на продукти зростають (це при тому, що російські і раніше були вищими за кримські), а пенсії і зарплати в порівнянні з цими трендами збільшилися ненабагато – і як підсумок кримчани, які бажали нажитися, тільки втратили, нам не потрібно пояснювати їм, що в Росії гірше. Вони це побачили самі. Так, багато хто ще не визнає цього на словах. Але все ще попереду.

Щось підказує мені, що 2015 буде непоганим, хоч і дуже складним. І він точно стане кращим не тільки за 2014-й, а й навіть кращим за інші 23-и роки незалежності. Україна, нарешті, народилася

А основний аргумент кримчан на користь Росії «зате у нас немає війни» теж потихеньку сходить нанівець. По-перше, і в Україні вже не так «жарко». По-друге, якими б гіркими не були всі ті втрати, які ми мали, потрібно чесно сказати собі: таке в світі відбувається постійно – це еволюційно-політичний процес, від якого нікуди не дітися. І, звичайно, якщо суспільство грамотно поводитиметься, жертви будуть не марними: країна стає дружнішою, міцнішою і мудрішою. І по-справжньому незалежною.

Подумайте самі, скільки нам потрібно було років, щоб дозріти до вступу в НАТО, інтеграції з Євросоюзом, відмови від російської залежності... Минуло більше 20 років новітньої української історії, а за фактом ми дійшли до усвідомлення необхідності цього тільки зараз. Процес цей болючий, але дуже потрібний.

Ще одне явище, яке можна розглядати як з негативної сторони, так і з позитивної, – це масовий виїзд кримчан на материк. Хтось адаптувався на новому місці швидко. А хтось дуже довго страждав за Кримом. І знаєте що? Мало хто продовжує робити це сьогодні. Переселенці зрозуміли, що на тлі багатьох інших регіонів України Крим, навіть у його найкращі часи, виглядав депресивною областю. А тим більше зараз. Так що ми просто змінили найгірше на краще. В усякому разі, так говорять ті, хто тепер живе в Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Полтаві та багатьох інших обласних центрах нашої великої країни.

Напевно, є ще безліч позитивних моментів, які були в 2014 році. Як терапія всіх тих душевних болячок, які ми отримали, пропоную кожен день намагатися знаходити такий позитив у будь-якій дрібниці. Він є навколо нас, просто його потрібно вміти помічати.

Звичайно, в наступному році ми знову будемо критикувати чиновників і депутатів, вимагати відставки голови Нацбанку, зневажати «ватників» і Путіна, воювати і лаятися на політичному ґрунті... Але щось підказує мені, що 2015 буде непоганим, хоч і дуже складним. І він точно стане кращим не тільки за 2014-й, а й навіть кращим за інші 23-и роки незалежності. Україна, нарешті, народилася. А народження – це завжди боляче і нервово. Так що, з роком народження тебе, наша улюблена Україна!

Настя Дрозд, блогер, кримчанка

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не завди відображають позицію редакції

Дьюк Віллер

Україно! Зараз чи Ніколи!

Розірві кайдани москаля!

Досить ката називати братом!

Це Твоя, а не його земля!

Юрій Ільченко, Севастополь

– У мене квиток на вечірній київський потяг, можна мені без черги? – запитує до вже неабияк завмерлих людей чоловік.

– Та тут всі такі! – озивається черга.

Так, і справді, у багатьох, хто стоїть у черзі на пропускному пункті Чонгар, є квитки на потяги, які мали відправитися із Сімферополя або Севастополя до Києва. Однак після того, як «Укрзалізниця» раптово припинила залізничне сполучення з Кримом, а також припинили ходити автобуси, заїхати чи виїхати з анексованого півострова стало справжньою проблемою.

Для того, щоб потрапити в Київ, мені, як і їм, довелося йти на материк пішки. Вірніше, потрібно було якось дістатися до пункту пропуску, пройти пішки і потім дістатися до якоїсь залізничної станції. Оскільки з Новоолексіївки на цей день ще були квитки до Києва, перебирався через найближчий до неї пункт пропуску на адміністративному кордоні Криму і материкової України – Чонгар.

Щоб дістатися до Чонгара з Сімферополя можна було доїхати до Джанкоя, а там – якось до кордону. Але на автовокзалі в Сімферополі мене зустрів заповзятливий візник і запропонував за 750 рублів – підвезти до пункту пропуску, взявши ще трьох пасажирів.

Думав, скороти час поїздки. Але до Новоолексіївки добрався все одно тільки пізно ввечері.

Як виявилося, пункт пропуску Чонгар є стовпотворінням у кримському степу. З машин вишикувалася величезна черга, деякі стояли по 8 годин. Пішоходи склали свою чергу, яка просувалася не набагато швидше автомобільної.

Тут у кожного – своя, хоч і схожа на інші, історія. Хтось приїхав до родичів і тепер не може ніяк добратися додому, хтось – працює на півострові, а свята хотів провести вдома, хтось навпаки, живе в Криму, але їде до родичів або друзів, або з якихось інших причин.

Люди скаржилися, що пункт пропуску ніяк не обладнаний. Особливо важко було мандрівникам з маленькими дітьми.

Ставши в чергу ще вдень, я зміг помилуватися і заходом сонця в кримському степу, і блискучим нічним небом. Не на жарт промерзнути, але й поспілкуватися з кримчанами і жителями інших регіонів.

Один з хлопців, що приїжджав з Дніпропетровська в кримські гори, на другій годині очікування став пропонувати гарячі чай або каву. Питали: за якою ціною. Він посміхався і відповідав, що безкоштовно, потрібні тільки стаканчики. Оскільки стаканчика не було – підійшов і почастувався з його чашки, і хоч трохи зігрівся.

Періодично повз нас походжав російський прикордонник, світив ліхтариком, вдивляючись, що відбувається.

Коли всі вже страшенно змерзли, до нас заговорив інший прикордонник: «Ні, ну ви уявляєте, скільки стояти на холоді, щоб туди потрапити! Я на вашому місці вже б нікуди не поїхав, а сидів би у Криму. Зараз автобус до Джанкоя буде їхати. Можете встигнути повернутися на ньому». Черга не поріділа. Але стало якось гірко, тому що нам створюють такі труднощі, в такій простій справі – вільно пересуватися по цій землі.

Машини пропускали. А ми стояли і чекали невідомо чого. Нарешті, моя черга підійшла і прикордонник, вказуючи на мене, назвав цифру «двадцять» – значить, в цю двадцятку я проходжу. Хтось пожартував, що нас відбирають на кастингу «Україна має талант».

Але тут все теж виявилося не так швидко. Ще треба було вистояти нову чергу і пройти паспортний контроль. В обличчя моє вдивлялися, як звичайно, уважно, звіряючи з фото в паспорті. У когось в іншому віконці запитували мету поїздки.

Якийсь відрізок шляху підвозили, але до самого українського кордону ми йшли пішки і в темряві. Коли вже побачив український прапор, зітхнув з полегшенням.

Українські прикордонники ділили на десятки. Поділили першу. «А жінки з дітьми в яку чергу?», – запитала жінка, тримаючи на руках дитину. «У другу!», – відповів український прикордонник ...

Для перевірки паспорта працювало одне віконце. Але туди потрібно було просто здати паспорт, відійти і чекати. Паспорти повертали – всі разом – комусь із черги, хто перший підійшов. «Розбирайте. Але беріть тільки свій!», – вказував український прикордонник.

Якщо транспортна блокада була введена з міркувань безпеки, побоювань, що на материк могли потрапити диверсійні групи, то чому всі ці перевірки зводяться до порожньої формальності?

Мені тоді здалося це дещо дивним. Якщо транспортна блокада була введена з міркувань безпеки, побоювань, що на материк могли потрапити диверсійні групи, то чому всі ці перевірки зводяться до порожньої формальності?

Розмірковував про це вже і в автобусі з Чонгара до Новоолексіївки, який так і не рушив. Коли весь автобус був заповнений, нам оголосили ціну: «Проїзд 125 гривень. Влаштує?». Всі обурилися і вийшли. Кооперувалися один з одним і роз'їжджалися на таксі. Добре, їх тут було багато.

Добравшись знову ж таки з приватним візником до вокзалу в Новоолексіївці за 85 гривень з людини (нас було троє, і ми якось ще сторгувалися на 50 гривень менше, ніж пропонував таксист), я зрозумів, що поневіряння ще не закінчилися.

Вокзал був переповнений, людям – ніде сидіти, єдине працююче найближче кафе в цей час – як пояснювали місцеві: через міст і хвилин п'ять–десять пройтися, не особливо далеко, але без освітлення. Та й ніколи.

У єдиному працюючому на вокзалі банкоматі, звичайно, закінчилася готівка. Місцеві міняйли пропонують гривні за рублі – за курсом 2,5.

До єдиної працюючої каси – величезна черга. Хтось хоче здати, хтось купити квиток, чийсь поїзд оголосили, але його немає. Отримати квиток за кодом, купивши його через інтернет, охочих теж було чимало. За хвилин 15 до відправлення мені вдалося це все ж таки це зробити. Люди сидять на речах, на підлозі, іноді забігають бродячі собаки.

Зате ми пізнавали один одного: настільки довгий і важкий шлях якось зближує. Цікавилися, хто куди їде далі і як.

Розговорився із севастопольцем. «Ми перша сім'я в Севастополі, яка відмовилася від російського громадянства, – розповів мені свою історію Юрій Ільченко. – Відмовилися визнати себе громадянами країни-окупанта. Кримський кордон – державним не вважаю. Їдемо, щоб взяти закордонні паспорти для батьків. Звичайно, обурює така ситуація, що через одну людину, через цього злобного карлика, ми потрапили в таку ситуацію. Що я з батьками, яким по 60-70 років повинен пройти кілька кілометрів пішки».

Поруч був чоловік із Запоріжжя, стали спілкуватися разом і дискутувати, чи потрібно відключати в Криму світло, до бесіди підключилися й ті, хто сидів на вокзалі:

– Правильно, давно потрібно було!

– Раз вам потрібно було б, так чого ви в Крим приїжджали, сиділи б у себе на Україні.

– Так я теж з Криму. Я проти окупантів!

– Кого ти називаєш окупантами ???

Назрівав конфлікт. І когось відводили вбік родичі ...

Наступного дня я був у Києві. Але вже зовсім з іншим настроєм: чому?

Я розумію, що у воєнний час ми повинні бути готові до всякого роду труднощів у країні, але тоді ж і ви чиніть по-чесному. Якщо весь світ ввів санкції, то чому ви продовжуєте торгівлю з окупантами?

Пішки до Криму
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:02:14 0:00
Завантажити на комп'ютер

Це питання залишиться риторичним. Тому що і війна у нас – і начебто є, а ніби ніхто не помічає, і мій рідний серцю милий Крим завис в якомусь підвішеному стані – невизнаної республіки. Але... якщо весь світ піднявся на наш захист, так давайте і самі захищатися і допомагати своїм.

Якщо така ситуація з цими пунктами пропуску – подумайте хоч трохи про людей. Організувати хоча б елементарні умови, підвезення до населених пунктів – не безкоштовно, звичайно, але й не так, як зараз. Організуйте відповідну напливу пасажирів роботу вокзалу. Мені здається, багато з цих проблем можна було б вирішити. Або їх вирішують, але тільки на папері.

Дьюк Віллер, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Більше

XS
SM
MD
LG