Доступність посилання

Блоги

Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв – про момент свого арешту в Криму в травні 2014-го, що назавжди змінив його життя

...Ми з цим світом сперечаємося кожен про себе. Що ж дійсно відбувалось у момент мого арешту? Дорога падіння чи злету? Чи розуміли ці люди в масках і з автоматами, що творять своїми власними руками? Чи розумів я, на що все це перетвориться для мене? Куди приведуть свідомо обрані дороги? Ні... Це було складно до самого кінця зрозуміти і тоді, і зараз, через багато років. Але якби можна було щось у цьому житті змінити ‒ а насправді змінити можна було б багато чого ‒ навіть зараз я б не став нічого змінювати. Зовсім нічого. Все сталося так, як повинно було статися. Мій полон і багатьох інших моїх побратимів дав моїй країні в нашій особі зброю проти країни агресора. Проти Росії.

Кросівки, сині джинси, сіра спортивна кофта, сумка з фотоапаратом, портрет прадіда ‒ ось і вся моя екіпіровка. Похід на парад віддати честь тому, ким пишаюся, а після ‒ плани на зустріч із найпрекраснішою й коханою дівчиною, маленька фотосесія із закоханими посмішками й надіями на майбутнє. Світ сяяв сонцем і світлом. Серед зла завжди є шлях угору. Головне ‒ не втрачати себе серед відчаю. Прекрасне має наповнювати серце. Але хіба зло потерпить, що є щось живе серед вимерлої пустелі, серед скверни, на яку перетворювали загарбники рідну землю?

І ось ‒ життя пролетіло за секунду перед очима. Але не так, коли з ним прощаєшся. Я знаю різницю...

Наша інтуїція й почуття самозбереження завжди працюють швидше в надзвичайних ситуаціях. Небезпеку встигаєш помітити до фатального моменту. Так і я встиг побачити, як два ворожих солдати раптово виділилися з натовпу, маючи в очах лише одну мету, одну ціль ‒ мене. Вони рухалися впевнено, стрімко, швидко, усвідомлюючи свою силу, міць і безкарність. Вони виконували завдання, наказ, відданий із найвищих владних коридорів. Один ‒ широкоплечий, із татуюванням на плечі, в смугастій майці-матросці. Другий був високий, худорлявий і з короткою стрижкою. Мені дуже запам'ятався його автомат, який був закамуфльований під міський тип. У голові встигла промайнути думка ‒ бігти. Але куди? Скільки я зможу пробігти? Та й результатом такої втечі міг стати постріл. Вони зовсім поруч, відчув стиск міцних долонь на своїх плечах. І ось ‒ життя пролетіло за секунду перед очима. Але не так, коли з ним прощаєшся. Я знаю різницю... А так, коли тебе позбавляють свободи, свіжого повітря, Батьківщини і близьких тобі людей. Таке собі розуміння кінця.

Люди мають критичну особливість помилятися. Помилятися, не в повній мірі обдумуючи ситуацію, що може скластися до кінця. Щось роблять зопалу. Рефлекторно. В результаті вони помиляються і шкодують про це потім. Дуже складно оцінити наслідки своїх вчинків. Складно, але в той же час і абсолютно реально...

Мій спротив, нехай і мінімальний в загальному масштабі, завжди міг призвести до того, що трапилося. Хіба не припускав я, що вихід на акції протесту проти російської окупації може привести до наступних подій?

Вся моя діяльність, мої вчинки, мої переконання й погляди вели мене до цього моменту, моменту їхнього аналізу. Мій спротив, нехай і мінімальний в загальному масштабі, завжди міг призвести до того, що трапилося. Хіба не припускав я, що вихід на акції протесту проти російської окупації може привести до наступних подій? Хіба проведення ночей в охороні українських військових частин могло б залишитися байдужим для загарбників? Хіба альтернативна думка в Росії може залишатися безкарною? Результат я завжди знав. Але я не вірив, 23 роки проживши у вільній країні, що це може статися зі мною. Завжди думаєш, це може трапитися з ким завгодно, але не з тобою. Хто ж може повірити в те, що може бути реальністю можливість провести в полоні всю свою молодість? І, звісно, завжди сподіваєшся на закон. Коли ти законослухняний громадянин, за цим законом, який як би на твоєму боці й має тебе захищати. Але прийшли інші закони, закони Росії, за якими ти тепер ‒ ворог, екстреміст, терорист...

Усе, що відбулося зі мною, до моєї свідомості доходило повільно, обережно, немов відчайдушно наостанок оберігаючи. Але реальність була шокуюче стрімкою. Миттєвою. Нездоланною. Переміщення з вертикального положення в горизонтальне. Політ, що закінчується падінням. Тіло, наче мертве, звалилося на асфальт. Голову придавили. Права рука завертається за спину. Удар ногою біля ребра. З лівою рукою повторюють ту саму дію, що з правою. Удар ногою з протилежного боку. Голову піднімають, беруть за волосся і знову втискають в асфальт.

Удар. Удар. Ще удар. Метал... Зап'ястя обіймає рабство. Так втрачається свобода ‒ це непередаване відчуття

А після цього все навколо перетворюється на темряву, голова накривається капюшоном власної кофти. Удар. Удар. Ще удар. Метал... Зап'ястя обіймає рабство. Так втрачається свобода ‒ це непередаване відчуття. Первісне, неусвідомлене, страшне. Це відчуття ‒ невіра в реальність. Свобода залишає твоє тіло. В нього вже впиваються чужі руки. Твій світ покриває непроникний для світла мішок. Відтепер цей мішок покриватиме й усе твоє життя в полоні. Ще одну мить, усього лише якусь мить ‒ і ти знову злітаєш обманним польотом. Тебе зневоленого несуть у невідомість. Руки непропорційно до людської анатомії вивернуті. Наручники ріжуть шкіру. Ще секунда ‒ й ти падаєш на заднє жорстке сидіння автомобіля. Моментально на твою голову, спину й ноги сідають ті, хто тебе стриножив, як гірську лань. Ти відчуваєш, як заводиться мотор, машина починає рух. Вона везе тебе в невідомість, на етап завдовжки в життя...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG