Доступність посилання

Блоги

четвер 2 Березень 2017

Calendar
2017 2016 2015
Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень
Українські військові, Севастополь, 4 березня 2014 року

Капітан 1 рангу Олег Чубук – про окупацію та спротив

Чому не затопили кораблі? Ось таке (нічого собі!?) запитаннячко, «з легкої руки» одного теледіяча, віднедавна почало свою мережеву подорож. Воно – своєрідне продовження не менш сакрального запитання «чому не стріляли?»

Тож мова, як ви здогадалися, про кримські події трирічної давнини, про які сьогодні хто тільки не пише і що тільки не говорить.

Спробую зараз поставити себе на місце командира, корабель якого потім було захоплено росіянами у Севастопольській бухті або в озері Донузлав. То що – він зараз теж має «брати це в голову»? Морський тральщик «Черкаси», великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», великий розвідувальний корабель «Славутич», екіпажі цих і деяких інших бойових одиниць чинили опір до останнього. «Що значить – «чинили опір», це їх статутний обов’язок?!» – пригадую недавні численні подібного толку коментарі під інформацією про початок зйомок художнього фільму «Черкаси».

«Чинили опір», – цього, на думку декого, як з’ясовується, недостатньо. Бачите, подавай їм відповідь, чому не стріляли, або, на крайній випадок, не затопили корабель.

Навесні 2014-го (як, власне, і на сьогодні) стан війни не був оголошений, і тому кожен командир знав, скільки років може йому «світити» за псування державного майна

І при цьому нікого не хвилює, що тоді, навесні 2014-го (як, власне, і на сьогодні) стан війни не був оголошений, і тому кожен командир знав, скільки років може йому «світити» за псування державного майна. І зараз «діячів» не хвилює, що на березі сім’ї командирів кораблів (командирів – це щонайменше) залишалися фактично заручниками ситуації, що командири знали: українська держава в окупованому Криму їхніх дружин і дітей не захистить, навіть при всьому бажанні. Як не цікаво їм, що військові моряки до останнього сподівалися на можливість збереження корабля (адже військовий корабель – це територія країни, якій він приналежний) для національного флоту. Й до речі: частину кораблів, катерів і суден таки було розблоковано і повернуто Україні. Ні – «затопити!»

Частину кораблів, катерів і суден таки було розблоковано і повернуто Україні

Так виходить, тоді й офіцери, старшини, матроси кораблів – теж «смалодушничали»?! Невже вони, знаючи устрій корабля, не могли «відкрити кінгстони»? Вже не кажучи про те, що «затопити корабель в разі того-то й того…», – такого немає в жодних керівних документах.

Беріть більше: а чого тоді командир військової частини, яка у подальшому була захоплена, перед тим не спалив її, чи не підірвав будівлі? Чому це не зробили його підлеглі? Десятки військових містечок по кримському півострові – і ні в кого з військовослужбовців не було сірників?

«Чому не стріляли?!» – ще одне, що не втомлюються закидати військовим, які раніше служили в Криму. В кого стріляти – в цивільних, які стояли в першому ешелоні блокади військових містечок під прикриттям снайперів і «зелених чоловічків»? Це по-перше. А по-друге, не військовим, не Збройним Силам це треба закидати, а багатотисячному загону українських правоохоронців, який на той час був в Криму. Навіть АТО, згідно чинному законодавству, проводять правоохоронні структури, а не Збройні Сили. Останні «в теорії» залучаються для охорони аеродромів, баз, сховищ тощо. А в Криму навіть не АТО було, а гібридна війна.

Нам казали «тримайтеся!» І ми трималися. Кілька тижнів

Зрештою, не стану робити якісь військові «розклади», говорити про те, що втратили час тощо. Бо це буде схоже на якесь виправдовування. Згадуючи ту пору, відзначу лише: нам казали «тримайтеся!» І ми трималися. Кілька тижнів. За цей період ніхто (не зважаючи ні на які обіцянки, переманювання, погрози, спроби штурму тощо) не перейшов на сторону агресора. Усі бачили, як прапор Військово-Морських Сил Збройних Сил став символом нескореності. Сьогодні, слава Богу, багато хто розуміє, що за ті тижні країна, завдяки стійкості військових моряків, змогла оговтатися від шоку, а Збройні Сили – зібратися з небагаточисленними на той час силами. Сьогодні це все, на жаль, потроху забувається.

Усі бачили, як прапор Військово-Морських Сил Збройних Сил став символом нескореності

Ти не зрадив, залишився вірним присязі, вийшов з Криму – цього, як дехто вважає, замало. «Чому вами не затоплені кораблі, не спалені військові частини, а ви самі – живі?» – це якщо й перебільшення, то незначне.

Ну затопили, спалили, полягли, – що далі? Хтось відновлював би сьогодні національні ВМС?

ВМС – це не лише кораблі, катери і судна. ВМС – це також морська піхота, берегова артилерія, морська авіація, частини спеціального призначення, оперативного і бойового забезпечення. З Криму вийшло лише кілька сотень особового складу військ берегової оборони, але вийшов що називається кістяк. На сьогодні ж ми маємо у складі ВМС повноцінні бригади морської піхоти і берегової артилерії, підрозділи яких надійно захищають Маріуполь. А взяти морську авіацію!? Пам’ятаєте героїчний переліт групи вертольотів і літаків з вже контрольованого російськими військами аеродрому в районі міста Саки до Миколаєва? Так от, морські авіатори якраз вірили до останнього, що їм вдасться зберегти техніку для України. По логіці ж «изобличителей» виходить, що їм треба було зразу ж, як тільки росіяни захопили злітну смугу, підірвати літальні апарати по принципу «так не доставайтесь же вы никому!»

Морські авіатори якраз вірили до останнього, що їм вдасться зберегти техніку для України

Я маю щастя кожного дня бачити наполегливу працю українських військових моряків по відновленню боєздатності військових частин, по будівництву флоту. Працю людей, які не просто переїхали на нове місце служби – які в Криму залишили рідних і близьких, квартири і майно. Які знають, що ближчим часом їхні соціально-побутові умови навряд чи суттєво покращаться, і що не так скоро надійдуть на флот нові кораблі. Які без вагань пішли захищати країну на її Сході (і йдеться далеко не лише про представників військ берегової оборони). Я пишаюсь цими людьми. І сподіваюсь, нащадки будуть пам’ятати про них, як про людей, які залишилися вірними присязі, продовжили розбудову флоту, а не як про тих, які «чомусь» не затопили кораблі.

Моя особиста, не як посадової особи, точка зору.

Олег Чубук, військовий журналіст, начальник прес-центру Командування ВМС України

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG