Доступність посилання

Блоги

Геннадій Афанасьєв: «Уже зараз, через пройдений досвід, я можу дати лише одну дієву і вірну пораду. Мовчіть»

В один день моє життя перетворилося на невідомість. Одна невизначеність змінюється на іншу. Зміна положення. Переміщення. Маска обпікає мене моїм же гарячим диханням. Легка задуха. Адреналін зашкалює. Нерви на межі. З обох боків я відчуваю міцні плечі своїх конвоїрів. З шиї зривають хрестик, який священик вручив мені при хрещенні. Лайка. Погрози. Бридкі жарти і сміх. Не пам'ятаю, які саме. Удари вибивають спогади. Час тягнувся дуже повільно. Голова була сповнена думок і одночасно порожня. Я думав про те, що більше нічого не можу змінити самостійно. Варіації танули на очах. Утопія. Крах. Атлантида, що йде на дно...

У підсумку в результаті обшуку з вилученого в моєму будинку доказами у справі стали: 1) два засоби захисту, а саме ‒ протигази; 2) налокітники та наколінники ‒ засоби захисту для катання на роликах; 3) набір медикаментів першої необхідності; 4) ліхтарик; 5) пневматичний револьвер, який не є забороненою зброєю ні в Росії, ні в Україні. Іграшка, яку мені навіть не стали виносити, щоб я дав пояснення. Непогане екіпірування найнебезпечнішого кримського терориста?

Час проходить, все закінчується, даючи оберти новим подіям. Тепер мене почали бити від нудьги, для розваги. Окрім «ну ти влип, сука», «весело тобі, бандерівецю?» і подібних фраз, мені важко щось згадати. Тепер точкою призначення мого шляху була Федеральна служба безпеки Росії в місті Сімферополь. Та установа, де вісімдесят п'ять відсотків складу стали зрадниками Батьківщини і присягнули на вірність окупантові, Російській Федерації. Місце, де двадцять три роки незалежності України готувалося вторгнення. Мене везли в зміїне кубло... Допити продовжувалися. Що не кажи, а техніка і методи залякування, століттями стояли на озброєнні й добре відпрацьовані у прислужників російського імперіалізму, дуже і дуже дієві...

Питання, що змінюються ударами. «Хто такий Чирній?», «Хто заклав міну на Бельбеку?», «Хто такий Сенцов?», «Хто підірвав наш танк?», «Де решта членів «Правого сектора?»

З усіх боків стояв крик. Погрози. Питання, що змінюються ударами. «Хто такий Чирній?», «Хто заклав міну на Бельбеку?», «Хто такий Сенцов?», «Хто підірвав наш танк?», «Де решта членів «Правого сектора?». Абсолютно безглузді для мене назви, імена, місця розташування. Я не служив. Не мав доступу до військової інформації. Не знав нікого з «Правого сектора». Прізвища Чирній та Сенцов мені не говорили абсолютно нічого. Олег Сенцов, як виявилося згодом ‒ режисер. Але, вибачте, він не Емір Кустуріца, не Стівен Спілберг, та й я не кінокритик, щоб знати його прізвище...

Одні й ті ж питання, на які у мене не було і не могло бути відповідей. Потрібно було щось їм відповідати. І я виправдовувався. Я захищався словесно. Це і було їм потрібно. Щоб я говорив. Але мої відповіді їх не влаштовували. Я говорю, а вони б'ють. В живіт. Сильно. Боляче. Секунди. Хвилини. Години... Для мене це тривало нескінченно. Мої відповіді їх не влаштовували.

Уже зараз, через пройдений досвід, я можу дати лише одну дієву і вірну пораду. Мовчіть. Мовчіть до кінця. Не вірте ніяким їхнім обіцянкам. Вони не зупиняться. Не має значення, чи будете ви говорити, чи ні, вони будуть хотіти більшого. Вони будуть реалізовувати поставлені їм цілі, фабрикуючи те, чого ніколи не було насправді. Тотальна фабрика брехні в тоталітарній системі. Всі ваші спроби словесного спротиву будуть лише проявами слабкості, які екзекутори використовуватимуть знову і знову в своїх власних інтересах. Не зраджуйте ідею. Не зраджуйте себе. Не піддавайтеся страху. Боятися нерозумно, бо вони все одно розіграють потрібний їм сценарій. Щоб вас не очікувало попереду...

Мовчіть до кінця. Не вірте ніяким їхнім обіцянкам. Вони не зупиняться, вони будуть хотіти більшого

І ось я в ФСБ. Уявіть. Крок за кроком тебе ведуть в невідомість. Нічого не видно, лише чути, як співробітники установи, які проходять повз, зупиняються і відпускають пару жартів в розмові між собою з приводу мене. Я пам'ятаю весь маршрут. Від вхідних дверей прямо. Сходинка і ще пару. Розворот направо. Йдемо прямо. Практично до упору. Зупинилися. Направо. Кабінет. Прийшли. Ввели всередину і посадили на стілець, до якого і прикували одну з рук. Другу пристебнули до руки конвоїра. Знімають мішок. Що там? Білі ребристі фарбовані стіни. А, може, і шпалери. Ті ж, що нещодавно бачив на відеозапису зізнання іншого українського політв'язня. Уявляєте, що буде далі?

Біля вхідних дверей ‒ дерев'яний стіл, комп'ютер, крісло. Цей стіл продовжує ще один стіл. Навпроти ‒ шафа з паперами. Томи кримінальних справ. Всі документи, що були напрацьовані при Україні. Біля вікна, по обидва його боки, ще два робочих місця. У центрі цього казенного приміщення сиджу я. На моєму обличчі гримаса, знайома кожному співробітнику поліції. Всього в кабінеті близько дев'яти чоловік. Більшість з них в чорних брюках і синіх сорочках. Решта в звичайному, можна сказати, буденному одязі. Всі без погонів. Ті, що в синіх сорочках, ‒ це слідчі Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Але це, звичайно, з'ясувалося згодом. Ті, хто в цивільному одязі, ‒ оперативники та конвоїри. Напевно. Я можу лише припускати...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG