Доступність посилання

Блоги

вівторок 18 Квітень 2017

Calendar
2017 2016 2015
Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень
Геннадій Афанасьєв

«Двері камери зачинилися, а за нею – і моя свобода»

Мене привезли до ізолятору тимчасового тримання. За лікті повели до будівлі, чиїм привітним символом є решітка, колючий дріт і напис «Небезпечна зона». Сходами вниз. Двері. За ними ‒ великий хол зі стінами, покритими плиткою. Далі ‒ ще одні двері та сходи вниз. Кілька миттєвостей, і ми в невеликій приймальні. Стійка, стільці, маленький телевізор, столик, на якому лежить футболка «Правого Сектора». Перед стійкою два метри простору, бляшана топчанка та троє дверей. Одні до каптерки, інші ‒ до камер. Куди ведуть треті двері, я так і не дізнався.

Працівникам ізолятора повідомили, що привезли особливо небезпечного злочинця, терориста. Відповідно, все подальше ставлення до мене було підігріте цими, так би мовити, «фактами». Спочатку процедура була проста. Потрібно було назвати свої ім'я, прізвище й по-батькові, рік народження, сказати, чи судимий я, чи ні, в чому мене звинувачують і які статті мені інкримінують.

Мені наказали роздягатись. У моїй голові одразу ж виникло занепокоєння щодо яких-небудь сексуальних дій, насильства, і, звісно ж, я рішуче відмовився

Після того, як усе це було записано, мені наказали роздягатись. У моїй голові одразу ж виникло занепокоєння щодо яких-небудь сексуальних дій, насильства, і, звісно ж, я рішуче відмовився. На мене почали тиснути, стверджували, що я зобов'язаний виконувати накази співробітників установи, а якщо не підкорятимуся, то до мене можуть застосувати примусові заходи фізичного характеру.

Я не «вівся» на залякування. Відмовлявся. Але в якийсь момент у конвоїрів і співробітників ФСБ, які весь час були присутні поруч і поспішали додому, увірвався терпець. Один із них після декількох ударів схопив мене за руки й вивернув їх, а другий почав зривати з мене верхній одяг. Я був змушений підкоритися. Зняв із себе кросовки і штани, лишився в одних трусах. Але й цього було мало, потрібно було зняти і їх. Я відмовився. Це було вже занадто. Не церемонячись, окупанти мене схопили за волосся і почали тягати по коридору. Їх це неймовірно веселило. В обителі темряви стояв сміх. Із гаслами на кшталт «За діда! За перемогу!» під веселе улюлюкання з мене зірвали останні залишки одягу. Я залишився голим...

Це все було так смішно для них і дуже принизливо для мене. Приниження ‒ це єдина мета, яку переслідували зрадники

Після цього ‒ чергова команда ‒ я мав присісти десять разів перед усіма присутніми на виявлення заборонених предметів. Які до біса предмети могли бути таким чином виявлені? Де? Це все було так смішно для них і дуже принизливо для мене. Приниження ‒ це єдина мета, яку переслідували зрадники. Дивно. Ще кілька місяців тому вони служили Україні, а сьогодні за наказом ФСБ готові знущатися над будь-якою людиною. Особливо над тими, хто не сприймає окупацію й підвалини варварської Росії. Я не присідав. А вони чекали. Сміялися. Насміхалися й жартували. Так я провів багато годин поспіль у холодному підвалі, стоячи голим перед працівниками ізолятора.

Конвоїри та співробітники ФСБ залишили ізолятор. Їм набридло. Вони пересичені такими видовищами. Згодом це набридло й ІТТникам. Схопивши за волосся, вони повели мене голого до камери. Було страшно. Я не уявляв, що мене там чекає. Мене поставили до стіни обличчям. Наказали не дивитись у сторони, а тільки перед собою, і чекати наступної команди. Відкрили двері, завели всередину і зневажливо кинули одяг услід за мною.

Камера була порожня. Приблизно дванадцять квадратних метрів. На двох. Ліворуч і праворуч ‒ приварені до підлоги ліжка, в тюремному побуті ‒ нари. В середині ‒ маленький столик, звісно ж, приварений до підлоги, а над ним ‒ символічне маленьке віконце з металевими ґратами, таке, що й руки не просунеш. Вікно до кінця не закривається. Спеціально. Щоб холодніше було в цьому тюремному напівпідвалі. У кутку камери ‒ невелика огорожа, за нею ‒ вбиральня, «дальник» по-тюремному. На виході з цього мальовничого місця ‒ умивальник. Над «дальником» ‒ камера спостереження. Великий Брат спостерігає двадцять чотири години на добу. Невтомно. Пильно. Постійно. До всього цього «інтер'єру» в стилі мінімалізму ‒ пошарпані стіни, наполовину побілені й пофарбовані в зелений колір. Ось, власне, й усе. Вся ця тюремна атрибутика була більш ніж символічна для мене в той момент...

Абсурд. Усе це сон. Усе це неможливо. Але це була сувора правда

Двері камери зачинилися, а за нею зачинилась і моя свобода. Я більше не володів своїм часом, не ухвалював рішення, моїм життям розпоряджалися чужі люди в погонах. У ті миті в голові не вкладалось усе, що відбулося зі мною, те, що я вже не юрист, не фотограф і навіть не менеджер туристичного агентства, а арештант, в'язень, підслідний, підсудний, злочинець. Але ж я все ще відчував себе вільним. Цього не може бути. Все це відбувається не зі мною. В'язниця ‒ це не про мене. Висновок ‒ це не я. Абсурд. Усе це сон. Усе це неможливо. Але це була сувора правда...

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG