Доступність посилання

ТОП новини

Блоги

(Попередній блог ‒ тут)

П'ятнадцять днів тривали неймовірно довго. На моєму тілі продовжували гноїтися рани, а всепоглинаюча інфекція забирала останні сили. Я вже не міг перебувати цілий день на ногах ‒ хотілося лягти, але металеві «шконки» були крижаними.

Я намагався якось розстелити свій «лепень» у куточку ліжка, щоб було тепліше, але виходило погано. Занадто швидко замерзав. Та й спати в єдиних приміщеннях камерного типу в денний час суворо забороняється. Тому як тільки я починав провалюватися в забуття, в двері відразу ж били ключем з вимогою негайно прокинутися та встати з нар. Весь процес супроводжувався погрозами відіслати мене до штрафного ізолятора. Чесно кажучи, без вагомих причин знову туди потрапляти зовсім не хотілося, але втома брала своє. Я раз у раз укладався, щоб вихопити ще п'ятнадцять хвилин сну, поки не прибіжать «вертухаї». Зрештою, я навчився спати з відкритими очима, впершись головою в долоню, при цьому похитував ногою, створюючи ілюзію своєї бадьорості й активності.

Навчився спати з відкритими очима, впершись головою в долоню

Разом з більшістю речей мої цигарки потрапили до «неврахованки» й не могли бути видані до з'ясування обставин. Одна колонія писала лист іншій із запитом на підтвердження справжності володіння арештантом певним предметом. Така підставна бюрократія затягувалася на тижні, а тим часом ув'язнений від дикого стресу та нікотинового голоду очманіло кидався на стіни.

Не встигнувши «заїхати», я вже кілька разів сходив на зустріч із місцевим начальником виправної установи, який раз у раз повторював: «Кидай ти ці свої дурниці. Ніхто тобі не допоможе, ніхто тебе не звільнить. Через тебе до нас занадто багато уваги, безкарно це не минеться». А далі не в перший і не в останній раз йшов список різноманітних погроз.

Начальник був величезним чолов'ягою, вічно в тільняшці Повітряно-десантних військ, різкий, суворий і неймовірно злий. Абсолютно відверто виявлялася його роздратованість. Служивий звик придушувати й знищувати кожного, хто йому не до душі, а в моєму випадку він не міг дати волю своїм діям. На старого наглядача дивилося занадто багато очей, а в оточенні перебувало занадто багато «щурів», які тільки й чекали моменту, щоб зайняти трон місцевого «тюремного абатства». Природно, наші стосунки не склалися, тому чекати надалі нічого доброго не доводилося.

«Кидай ти ці свої дурниці. Ніхто тобі не допоможе, ніхто тебе не звільнить»

Після закінчення карантину настав час переведення до справжньої камери, де вже не полежиш у денний час і не поспостерігаєш за світанком крізь гігантське вікно. Двері відкрилися. Рушили коридором. Як тільки номер нової обителі став відомий, за тюремною традицією мені треба було повідомити про це всім «постояльцям». Я прокричав: «Геша Волчара заїхав у хату номер два. Усім миру, добра та добробуту». От і все. Кожен має знати про місце перебування інших арештантів. Це дуже важливо в умовах частих внутрішніх перетасовувань, але головна причина ‒ власна безпека. Адже якщо арештант вийшов і промовчав, то ніхто не дізнається, де він і що з ним, а якщо дав знати всім довкола, то при тривалій відсутності інші почнуть бити на сполох. Іноді такий раптовий бунт може врятувати життя. Найчастіше за такими голосовими повідомленнями миттєво йде покарання, ось і мені моментально вліпили кілька діб штрафного ізолятора.

Камера виявилася абсолютно стерильною. Металева підлога, яка піднімається, дві камери спостереження, на відстані півтора метра від вікна ‒ сталевий паркан, що відмежовує територію. «Шконки» чіплялися до стіни, залишаючи місце лише для маленького залізного стільчика та столика. Не густо. Все згідно з правилами внутрішнього розпорядку, а значить, жити тут буде пекельно важко.

У перший день так нікого до мене й не підселили. Нудьга та тривога від невизначеності. Дико хочеться курити. Окрім російської попси, що грає на всю потужність у коридорі, нічого не відбувається. Якийсь рух починається лише ввечері. У момент відбою свою матрацну скрутку потрібно під конвоєм забрати з каптьорки. При цьому дуже важливо відразу ж обнишпорити свій інвентар, адже в будь-який момент «вертухаїв» можуть підкинути туди щось заборонене, так би мовити, «прокласти», щоб знайти формальну причину для покарання та погіршення режиму, нового суду та, як наслідок, збільшення терміну позбавлення волі.

Водночас відкриваються й «шконки», які досить часто скидають раптово прямо на арештантів. У перший місяць я встиг кілька разів відчути красу такого поводження. Наслідки красувалися у вигляді синців на моїх забитих нарами плечах і у вигляді заяв, надісланих до прокуратури з нагляду за виконанням покарання. Як тільки втрутилися адвокати й правозахисники, все якось різко припинилося.

Після того як усі отримали власні матрацні скрутки, настає затишшя. «Вертухаї» розповзаються у свої нори, а арештанти з різних камер можуть переговорити один з одним. Моїм обов'язком було розповісти про себе, про те місце, звідки я прибув, передати привіти й необхідну інформацію. Звичайно, багато чого відкрито не скажеш, тому на прогулянці передається зашифрований алфавіт, використовуючи який, можна виконати поставлене завдання, просто прокричати комбінації цифр. На все про все відводиться не дуже багато часу, адже всі поспішають лягти й насолодитися дорогоцінним відпочинком.

Цілими днями я тонув у самоті. Нудьга зводить з розуму, буквально починаєш вити на лампу, яка ніколи не згасає, яка замінює і Місяць, і Сонце. Час тягнеться нескінченно. Холод на старті випалює будь зачатки оптимізму.

Раптово двері стали відчинятися, і до мене в камеру увійшов, галасуючи на весь коридор, новий співкамерник. Це був хлопець невисокого зросту та огрядної статури, його обличчя здавалося неймовірно добрим і по-дитячому наївним, але одночасно в очах ховався спокій людини, позбавленої страху, яка пройшла через досить багато в житті. На шиї у новоприбулого арештанта красувалося татуювання «SS», що яскраво говорило про його ідеологічну приналежність. Звести радикального російського націоналіста та українського патріота ‒ це досить тривіальний і примітивний підхід стравлювання, використовуваний тюремною адміністрацією, який частіше за все не спрацьовував. Але, як то кажуть, спроба не тортури.

Ми подружилися відразу, в один момент, як би смішно не звучало, з першого погляду

Ми подружилися відразу, в один момент, як би смішно не звучало, з першого погляду. У арештанта було кумедне прізвище ‒ Подушка, тому місцеві арештанти дали йому ласкаве «поганяло» ‒ «Подуня». Він мав чудове уміння у найдрібніших деталях розповідати й описувати різні історії з власного життя, переказувати фільми й прочитані книги. Після відбою, лежачи на своїй «шконці» й насолоджуючись теплом покривал, Подушка не замовкав, згадуючи все найцікавіше, що з ним коли-небудь траплялося, а я немов проживав всі ті моменти, відчував себе вільним. Мені ніколи не ставало нудно. Проведений разом час був прекрасним.

«Подуня» бачив, як мене пресує адміністрація установи, і не був бездіяльним, а завжди вступав у конфлікт, намагаючись мене захистити. Один раз навіть дав інтерв'ю з цього приводу місцевим журналістам, які приїхали зняти про мене пропагандистське кіно. Звичайно, усі його слова згодом вивернули навиворіт. Адміністрація, як побачила це, як легко ми разом долаємо зведені ними перешкоди, дуже скоро розвела нас різними шляхами, підготувавши мені самотність нескінченних штрафних ізоляторів.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

Сімферополь, архівне фото

Зателефонувала давня знайома, сказала, що повертається додому з Криму, запропонувала побачитися. Поїхала вона до Європи років двадцять тому, стала працювати в ресторанній сфері. Вийшла заміж, має англійський паспорт, живе в Іспанії ‒ загалом, життя вдалося. І ось у черговий раз відвідала стареньких батьків, які залишилися в Сімферополі. Востаннє вона була в Криму влітку 2013 року.

Я, звичайно, відразу запитав про враження, попередньо поцікавившись «політичною орієнтацією» своєї знайомої.

Як і багато з тих кримчан, хто живе уже тим, європейським життям, знайома виявилася політично майже нейтральною. Дивиться російське телебачення, в Путіна не закохана, Порошенко їй байдужий, в суть конфлікту України з Росією не вдається, за новинами з Донбасу не стежить. Робота, сім'я, дім.

І тому, коли вона почала розповідати про свої враження про поїздку на анексований півострів, це мені здалося якимось відображенням того, що багато кримчан ‒ як проукраїнськи, так і проросійськи налаштованих ‒ у своїй загальній картинці того, що відбувається, втрачають.

‒ Як тобі Крим через п'ять років після останньої поїздки?

‒ Якось все сонно. Вечори в Сімферополі вражають своїм смутком. Як у романах фантастичних: наприклад, там є якийсь час, і всі до цього часу намагаються розсмоктатися, в місті зникає життя. Так і тут ‒ після роботи немає бажання спілкуватися. Ми були в Сімферополі, в центрі ‒ на Пушкінській, так там у барах одиниці сидять, всі заклади напівпорожні.

Центр Сімферополя, архівне фото
Центр Сімферополя, архівне фото

‒ І де ти зараз побувала?

‒ У Сімферополі, Севастополі (це теж моє рідне місто), в Бахчисарай їздила до друзів.

І всюди впадає в око якась пустка.

І всюди впадає в око якась пустка

У Севастополі всі ніби гуляють. Коли я там була п'ять років тому, то молодь збиралася, тусувалася: тут же репери, тут же хтось підтанцьовує. Тобто життя вирувало.

А зараз у Севастополі життя якесь прилизане, як масовку якусь запустили. Йдуть порядні пари, усі статечно гуляють, але ось цієї ось атмосфери вихідного дня, атмосфери свята ‒ цього немає, цього просто немає.

Вразило, що місто темне. І Сімферополь став темним містом. Може, економлять світло? Таке відчуття, що спеціально приглушують світло, щоб люди довго на вулицях не затримувалися, щоб вони розсмоктувалися по домівках, щоб не створювали масовість.

‒ А п'ять років тому світла було більше?

Таке відчуття, що спеціально приглушують світло, щоб люди довго на вулицях не затримувалися

‒ Так звичайно! І в Севастополі, і в Сімферополі. Я б пояснила це не стільки економією. Багато світла не треба вмикати для того, щоб не було масових дій якихось, щоб люди не збиралися групами, чогось там не влаштовували. Тобто більше людей ‒ більше проблем, а тут проблема сама собою вирішується: погасили світло ‒ і люди гуляти не йдуть. Це мої відчуття.

І ніякої політики тут немає, я намагаюся взагалі всього цього уникати, для мене що Росія, що Україна ‒ не має значення.

Стало чистіше, так. Центр Сімферополя став чистішим відчутно. Стерті вульгарні написи, все прибране, смітники не переповнені. Причому, я помітила, вулиці прибирають не якісь п'яниці, як це раніше було: ходить з вигляду бомж з пластиковим пакетом і збирає сміття. Зараз усі в уніформі, прилизані, акуратні.

‒ А що ще, на твій погляд, з'явилося позитивного, окрім чистоти?

‒ Позитивного? Ну, у багатьох будівлях у Сімферополі зроблений ремонт. Халабуди ці потворні продовжують будуватися в центрі міста, з якимись там башточками-напівсферами, але це головного архітектора проблеми.

Розчистили площі, зникли всі кіоски, під якими гадили п'яниці. Підворіття відремонтовані в центрі міста, та ж Пушкінська, все там вилизане.

Знову ж, як у нас в Європі, мені це звично ‒ не побачиш, що молоді продають цигарки, не побачиш буйних підлітків.

Я не знаю, з чим це пов'язано, але ось як підлітки збиралися групами, я вже такого не побачила, особливо в центрі.

Де молодь, я не знаю. Я не чула, наприклад, щоб хтось там шумів. Пам'ятаєш, які були дискотеки?

Мене ще вразило, що хоч і дуже багато всяких етнічних концертів, але це все не кримське. Я б не здивувалася, якби це були всілякі кримськотатарські гуляння, вірменські, грецькі, з веселощами, з танцями. А казачі пісні ‒ це не кримське.

А де молодь, я не знаю. Я не чула, наприклад, щоб хтось там шумів. Пам'ятаєш, які були дискотеки? Як ходили на дискотеку в «Зеленці» (театр в Сімферополі ‒ авт.)?

Сімферополь, архівне фото
Сімферополь, архівне фото

‒ А магазини, продукти?

‒ Щодо продуктів я взагалі мовчу. Ні, магазини наповнені від і до, але продукція несмачна, дорога та неякісна.

‒ Що, невже в Криму їжа дорожча, ніж в Іспанії?

‒ Так, деякі продукти дорожчі.

‒ Ти добре знаєш Європу, адже ти там живеш. Виходить, порівняння не на користь Криму?

‒ Звичайно! У тій же Іспанії шматок яловичини, хороший шматок, наприклад, коштуватиме 10-14 євро за кілограм. Але коли тут, у Криму, дивишся та бачиш, що ціна на яловичину починається від 500 рублів (6,5 євро ‒ авт.), залежно від того, який це шматок...

‒ Але це 6-7 євро, тобто все-таки дешевше, ніж в Іспанії.

Моя мама в Сімферополі зараз їсть м'ясо тільки на свята, тому що їй його неможливо купити на пенсію

‒ Так, але 6 євро для Криму при місцевій зарплаті ‒ це нереально. У старовинних виданнях про російську кухню можна прочитати: «М'ясо раніше їли тільки на свята». І тепер у мене виникає асоціація з Кримом. Наприклад, моя мама в Сімферополі зараз їсть м'ясо тільки на свята, тому що їй його неможливо купити на пенсію.

‒ А що скажеш про якість їжі, яка зараз продається в Криму?

‒ Жахлива! Я скучила, наприклад, за московською ковбасою. Але коли ти московську ковбасу береш в рот і розумієш, що замість ковбаси ти жуєш шматок мила... І сиру це теж стосується.

Купила я ковбасу в супермаркеті, забула назву ‒ «Фуршет», чи що? У «Яблуці» теж жахливі продукти. Якщо там ще можна печивко різне купити, рис, макарони, то інше...

Навіть більше, я не ходжу тепер у жоден ресторан у Криму. Просто не ризикую. Те, що там подають, їсти неможливо!

‒ Ти взагалі зараз ходила в кримські ресторани? А то ти так говориш, ніби там тебе вже отруїли.

Я не ходжу тепер у жоден ресторан у Криму. Просто не ризикую. Те, що там подають, їсти неможливо!

‒ Ні, мене не отруїли, але ця їжа абсолютно несмачна...

У цей приїзд я пішла в той же ресторанчик, де раніше ніби непогано готували, так я просто відмовилася там їсти. Я вирішила не ризикувати й не замовляти європейську кухню, а взяла звичайний бефстроганів. Ресторанчик десь у центрі Сімферополя, навпроти раніше був магазин «Океан». Так ось, бефстроганів плавав у жиру ‒ відразу стало зрозуміло, що м'ясо приготоване абсолютно не за рецептурою. Ціна ‒ 300 з чимось рублів за порцію.

‒ Тобто 4 євро. А скільки така страва може коштувати в Іспанії?

‒ Це залежить від рівня ресторану. Якісна страва коштуватиме і 10, і 12 євро, але якщо ти береш відбивну ‒ тобі приносять відбивну! А тут…

У мого родича в серпні був день народження, ми пішли в якийсь ресторанчик невеликий біля вокзалу, неподалік Кримського медінституту, я заплатила близько 6 тисяч рублів, нас було п'ятеро, ми скромно посиділи. Я замовила м'ясо. Я абсолютно не хотіла замовляти його, але вибору в мене не було, рибу вже тим більше тут не замовлю. Ну, хлопці, воно вже попередньо було відварене! Про яку відбивну взагалі можна говорити?

При цьому ми замовили лише два овочевих салати, один салат «Цезар», троє замовили курячу грудку і я замовила відбивну.

Кафе у Сімферополі
Кафе у Сімферополі

Для порівняння, в Іспанії на 6 тисяч рублів, це виходить десь 80 євро, вп'ятьох можна поїсти скромно, але дуже смачно. Потім, в Іспанії, якщо ти замовив на таку суму, тобі безкоштовно подадуть пляшку домашнього вина. При цьому буде й свіжий хліб, і свіжий сир, й оливки.

А тут з нас взяли гроші навіть за два цукри до чаю. Як виявилося, це тепер норма: в будь-якому кафе, де ти замовляєш каву і чай, тобі рахують ось ці стікери цукру. Залежно від рівня кафе: в простому кафе ця смужка цукру коштує 2 рублі 50 копійок, а якщо в дорогому кафе, то навіть до 5 рублів доходить.

А взагалі в Криму дуже багато змін, і мене ці зміни, чесно кажучи, дуже збентежили

А взагалі в Криму дуже багато змін, і мене ці зміни, чесно кажучи, дуже збентежили й відбили бажання з кимось зустрічатися, бачитися, спілкуватися. Тому що, як правило, коли ти сидиш, випиваєш і розмовляєш з друзями, з якими багато років не бачився, звичайно, всі розмови зачіпають побут. А про цей побут у мене не було жодного бажання слухати, тому що я тоді б відразу ж впала в депресію.

‒ Я так розумію, якби твої друзі хвалили цей побут, то це було б неправдою, а якби скаржилися на нього, то ти отримала б негатив у чистому вигляді?

‒ Точно! І я зробила для себе вибір ‒ просто ні з ким не зустрічатися.

‒ А ось про транспорт, наприклад, що скажеш?

‒ Транспорт? Ну, по Криму ми їздили нормально. Мене збентежили тільки міські маршрутки, які, як мені сказали, ходять до восьмої вечора, а іноді до дев'ятої. Мене це просто вбило.

Люди поспішають вечорами додому. Я не раз це помічала. Я теж стала тут поспішати додому, хоча я можу дозволити собі таксі.

Кожного разу, коли бачила людей на зупинці, вони або мовчали, або говорили: «А чи прийде ще маршрутка?»

Але ж я приїхала до своїх близьких, поспілкуватися з людьми, почути рідну мову, послухати, що люди говорять. І кожного разу, коли бачила людей на зупинці, вони або мовчали, або говорили: «А чи прийде ще маршрутка?». І все це швидше-швидше...

Зупинка в Сімферополі, архівне фото
Зупинка в Сімферополі, архівне фото

‒ Так що, люди зовсім не спілкуються, не розмовляють?

‒ Ну, вже не так активно, як раніше. У сімферопольському банку, що мене вразило, всі клієнти розмовляють пошепки! Щоб в принципі не перешкодити касирці, яка сидить і нічого не робить, банки ж напівпорожні. І касирка ще робить мені зауваження, що я голосно розмовляю!

Ще я була в приватній клініці, але там, де ти платиш гроші, тебе зустрічатимуть, ясна річ, нормально.

Про перехід кордону.

Це жах! Європейці платять великі гроші за екстрим, а у мене таке відчуття, що я заплатила гроші за свої перельоти тільки для того, щоб отримати адреналін при переході кордону (мається на увазі адміністративний кордон між Кримом і Херсонською областю ‒ КР). Причому адреналіну, якщо без упередженості, було більше з російської сторони.

На російському кордоні таке відчуття, що ти йдеш під прицілами

На російському кордоні таке відчуття, що ти йдеш під прицілами. Наче ти йдеш і тебе всю переглядають рентгеном. І ще ці жахливі довгі проходи з ґратами на всі боки! Ніби в зоопарку, де ми просто помінялися ролями зі звірами. Там зазвичай хижих тварин від глядачів закривають у клітці, щоб на тебе не напали, а ти проходиш зовні. А тут навпаки: таке відчуття, що це ти сам ‒ маленька тварина й протискуєшся крізь клітку кудись. Це жахливо!

Адміністративний кордон із Кримом, архівне фото
Адміністративний кордон із Кримом, архівне фото

А назад ‒ чотири кілометри пішки. Я поверталася в Україну через Чонгар, в той день перехід через Армянськ був закритий через якусь хімічну аварію. До кінця шляху колеса валізи почали горіти, я поливала їх мінеральною водою. І всі люди йшли такі пониклі.

Йшли вже вночі, російська сторона освітлювалася, але метрів за двісті до української сторони світла більше не було, довелося йти в повній темряві. Хтось телефонами світив. У мене були руки зайняті валізою та сумкою, світити не могла ‒ от у мене колеса на валізі й поламалися, не було видно, куди йдеш, де ями на асфальті. Можна було взагалі зламати ногу.

‒ А чому більше адреналіну додала саме російська сторона? Темрява ж була з української сторони.

‒ Через ставлення до людини. Російські прикордонники, які, взагалі-то, державні службовці, з тобою розмовляють так, як ніби ти вже від початку в чомусь винний.

Російські прикордонники з тобою розмовляють так, як ніби ти вже від початку в чомусь винний

Ось так, як бувало колись в піонерських таборах, коли вожата намагалася вишикувати дітей «струнко», щоб діти слухалися, і всі діти вже заздалегідь були погані. І тут ти це саме маєш відчуття, що ти відразу вже злочинець...

Мене найбільше вразило, коли прикордонник лінійкою на відстані, не встаючи зі стільця, крізь віконце своєї будочки намагався мені заміряти відстань між очима, при цьому поглядаючи на фотографію в моєму паспорті. Не знаю, може, їх якось спеціально вчили на відстані заміряти? І ще при цьому прикордонник примружував одне око. Деякі люди при цьому розгубилися, хто був в окулярах, мав піднімати окуляри, хтось піднімав волосся.

‒ Ти в'їхала до Криму як громадянка України? Не показувала російським прикордонникам свій британський паспорт?

‒ Звичайно, не показувала, бо це була б велика проблема. Я готова показувати свої документи, я ‒ законослухняний громадянин. Але якби я показала на російському кордоні ще й паспорт європейської країни, то явно виникли б проблеми. Я не шкодую, що за порадою друзів усі європейські документи залишила в Києві й проїхала як українська громадянка.

Я думаю, що питань у російських прикордонників було б стільки, що я б наговорила на суттєві проблеми, вони мене б до цього підвели просто.

‒ А в цілому в тебе відчуття яке? Крим вмирає чи відроджується?

Крим згас. Це вже не курортна зона, це не зона відпочинку

‒ Крим якось... Він згас. Це вже не курортна зона, це не зона відпочинку. Це моє враження. Раніше Крим був святом.

‒ А зараз що? Яка перспектива? Може, в майбутньому році Крим розквітне?

‒ Я навіть не беруся про це говорити. Але я знаю однозначно, що наступного року і взагалі найближчим часом до Криму я точно не приїду. Цього разу я їздила не відпочити, а провідати батьків. Але якщо ти їдеш відпочити нормально ‒ я не побачила цього відпочинку. Ось якщо ти їдеш за екстримом ‒ welcome to Crimea!

Мені шкода витрачати на цей сервіс гроші, тому що ні ціни, ні сервіс у Криму мене абсолютно не влаштовують. Так що краще я ці гроші витрачу на відпочинок в Іспанії, Португалії, Італії.

Максим Кобза, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Більше

XS
SM
MD
LG