Доступність посилання

ТОП новини

Блоги

Перше, що почув, вийшовши вранці з дому, ‒ розмови про новий теракт, що, за висмикнутою з інтернету інформацією, нібито станеться в Керчі 26 жовтня. Чутка безглузда, розум у неї не вірить, але на серці все одно неспокійно. «Брешуть?! ‒ запально заперечує жінка чоловікові з кривою посмішкою. ‒ Тоді поясни, чому в нас у лікарні не зняли режим НС, хоча Аксенов оголосив про його закінчення, люди з відділень продовжують сидіти на вході!» Крити опонентові нічим, тому що до свого робочого місця він уже сорок з гаком років проходить через прохідну з воєнізованою охороною.

На роботі насамперед дізнаюся, що мамі двох дітей з сусіднього відділу керівництво без заперечень підписало відпустку за свій кошт. «Поки мені правду не скажуть, ніяких шкіл і садочків, ‒ каже вона на виході з будівлі. ‒ У класі сина з 25-ти дітей заняття до понеділка відвідували вісім учнів. Доньку треба привести в садок до восьмої ранку, потім двері зачиняються». Але вона явно в меншості, тому що дітей і студентів на ранкових вулицях Керчі як і раніше багато. Підлітки хизуються своєю нібито безстрашністю, найбільше, звичайно, хвилюються батьки. З одного боку, розуміють, що щось подібне, судячи з російської дійсності, може трапитися і на вулиці, і в житловому будинку, і в театральному залі, але легше від цього не стає. Особливо тим, чиї діти навчаються в цьому злощасному коледжі.

Їх запросили на зустріч із керівництвом та педагогічним колективом навчального закладу, куди під'їхали Уповноважений з прав людини в Росії Тетяна Москалькова, російський глава Криму Сергій Аксенов зі своїм заступником Ігорем Михайличенком та голова адміністрації Керчі Сергій Бороздін. До головного корпусу коледжу не пустили нікого зі сторонніх, навіть «всевидюче телеоко» федеральних каналів. Одне з питань, поставлених на зустрічі з учнями коледжу та їхніми батьками, стосувалося подальшого облаштування головного корпусу коледжу. Одні пропонують за прикладом Кемеровської «Зимової вишні» влаштувати на його місці меморіал на честь загиблих, інші категорично проти подібної споруди на території навчального закладу.

Директор металургійного заводу запропонував вже зараз забрати на практику студентів

Але це поки тільки наміри, головне ж питання стосується безпосередніх планів на продовження навчання. Воно буде скориговане з урахуванням трагічних реалій. Директор металургійного заводу Юрій Клочков, який прибув на зустріч, запропонував вже зараз забрати на практику студентів. Аналогічна пропозиція прозвучала також від імені керівництва суднобудівного заводу «Затока», від підприємців, зайнятих у сфері торгівлі та громадського харчування. Річ у тім, що термін відновлення роботи коледжу поки не визначений, оскільки в головному корпусі тривають слідчі дії, які обіцяють завершити до кінця поточного тижня, хоча раніше слідком Росії планував закінчити заходи ще швидше.

Найболючіше питання як і раніше одне: як навчатися в коледжі після кривавої трагедії? Уже відомо, що батьки двадцяти двох студентів ухвалили однозначне рішення про переведення своїх дітей в інші навчальні заклади. Куди саме ‒ поки не вирішено, й Аксенов пообіцяв сприяння у вирішенні цього питання, оскільки навчальний рік всюди вже розпочатий. Природно, до такого рішення батьків і підлітків підштовхнула ситуація: далеко не всі морально готові прийти самі та відпустити свою дитину туди, де були вбиті його однолітки.

Мама однієї зі студенток розповідала, що вони ледве вмовили дочку прийти на зустріч, хоча в день трагедії її в коледжі не було: брала участь у танцювальному конкурсі. Але загинула її подружка, тепер дівчинка не хоче там навчатися. Документи вони поки не забрали, але й примушувати до навчання теж бояться через можливий нервовий зрив.

Дочка вийшла з їдальні за дві хвилини до вибуху

У Ю., що працює в продуктовому магазині, дочка вийшла з їдальні за дві хвилини до вибуху. «Вона була настільки шокована, що не змогла зателефонувати мені, ‒ розповідає жінка. ‒ З її телефону дзвонив якийсь хлопець, я, почувши чужий голос, буквально осіла під прилавок. Цей хлопець посадив її до маршрутки й довіз до будинку. Навчання в коледжі вона кидати не хоче». «Ми на сімейній нараді вирішили відіслати доньку з бабусею до моєї старшої сестри до Мінська. Спочатку думали, до Москви, до молодшої, але згадали про метро, вибухи будинків та Дубровку й зупинилися на Мінську, ‒ написала в соцмережах моя однокласниця. ‒ Я б і сама, будь у мене така можливість, побоялася б жити в Керчі».

Вистрибнула з другого поверху, рятуючись від стрільби

Найменше зараз думають про навчання родичі тих дітей, які перебувають у лікарні. Сім'я Б. виходжує дочку та внучку, яка вистрибнула з другого поверху, рятуючись від стрільби. «У них були практичні заняття, коли дівчатка почули постріли. Вони закрили двері аудиторії на стілець і самі тримали двері. Вбивця її смикнув, але, мабуть, вирішив, що раз вона не піддалася, там нікого немає, і пішов, а вони почали вистрибувати з вікна. Лікарі нас заспокоюють, але хіба наша дівчинка буде такою ж», ‒ плаче дідусь. У російському Краснодарі перебуває на лікуванні дочка М. У дівчинки сильний опік, поранення живота й великі проблеми з ногою. У цієї жінки ще й чоловік-інвалід: у дитинстві підірвався на снаряді, тепер ось з дочкою велика біда.

Багатьох у Керчі дивує, що після такої трагедії всі ‒ і керівництво коледжу, і місцеві чиновники ‒ продовжують працювати без будь-яких оргвисновків. Мало приємного в тому, що директор коледжу, яка сповістила весь світ про те, що могла стати трупом, не усунута від роботи. Нікого в місті не здивувала версія про те, що в неї був конфлікт з підлітком-вбивцею. Навряд чи вона, багато років працювавши чиновником Керченського управління освіти й останній раз працювавши з дітьми в далекій молодості, могла вміло спілкуватися з підлітками.

У жодному навчальному закладі Керчі не було такого холодного, сиротливого відчуття, як в політехнічному
Ольга Дубова

Автор і виконавиця кіноконцерту «Герої нашого часу», яка живе в Москві, керчанка Ольга Дубова торік виступала в навчальних закладах міста. Після трагедії 17 жовтня написала в соціальній мережі: «Давним-давно не ремонтований актовий зал, відео-звукове обладнання справляло враження занедбаності, непотрібності. Таке ж сумне відчуття було від ставлення педагогів до дітей. Дух навчального закладу дуже відчувається. У жодному навчальному закладі Керчі (а я відпрацювала в рідному місті вісім таких кіноконцертів) не було такого холодного, сиротливого відчуття, як в політехнічному». Напевно, це теж в якійсь мірі пояснює причину трагедії в політехнічному коледжі, влаштованої його учнем.

Андрій Фурдик, кримський блогер, керчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

У цю передвиборну пору, що вже почалася в Києві, ні-ні, та й побачиш плакат якогось кандидата, який закликає «до миру», а то й до «компромісу». Це «ні-ні» іноді зустрічається так часто, що в очах починає рябіти. Кандидати та їхня рекламна обслуга масово вирішили, що це безпрограшний хід ‒ електорат, мовляв, хоче «миру», а то й «компромісу», ну ось і пообіцяємо.

З цим важко посперечатися ‒ українці дійсно хочуть миру. Але, як усі люди, вони хочуть багато чого, часто несумісного. Що значить для нас зараз «мир»? На яких умовах? А яким буде «компроміс»? Що він має на увазі? І з ким саме треба буде домовлятися? Кандидати на плакатах не хочуть розкривати глибини й суперечності цього воістину загальнонаціонального питання ‒ тільки кидаються короткими та беззмістовними фразами. Але проблема залишається.

У тому, що кияни дійсно втомилися від війни, я переконався, виступаючи перед школярами в одній з міських бібліотек у День козацтва та нашої армії. Я мав розповісти про будні в АТО. Під час розповіді та бесіди, що слідувала потім, з'ясувалося, що важливішим, ніж військові будні було бажання дізнатися, коли ж все це закінчиться. Це хотіли знати й діти, й особливо їхні вчителі.

Школярів, хлопчаків, цікавили, звісно, особливості обмундирування та випадки бойових зіткнень (але не дуже), а дівчаток ‒ те, в яких умовах живуть їхні однолітки у прифронтовій зоні. Відчувалося, що вони, 15-річні, з цією війною виросли, нічому особливому в ній не дивуються, що це просто одна з обставин або, швидше, вимірів життя дорослих. Для них це звична даність ‒ кар'єра розвідника чи розтяжки на шкільних майданчиках, у твоїй країні та в такій же, як у тебе, школі, нехай і не у твоєму місті. Але для дорослого покоління, їхніх вчителів та бібліотекарів, війна ‒ все ще щось ненормальне, незвичне, те, що має закінчитися. І вони питали: «Коли?»

Вони, напевно, думають, що у ветеранів є особливе знання, особливий підхід. Що є невідомий їм метод закінчення. Вони не хочуть вірити, що окрім капітуляції та очікування перемоги в нас поки нічого немає.

Де та особистість, яка ще раз роз'яснить, що у нас немає іншого вибору: капітуляція чи перемога?

Де ж той політик або, швидше, особистість, фігура, яка могла б усім українцям прямо й без ухилянь сказати: як довго ви готові чекати на перемогу? Сказати, що війна з Росією закінчиться тільки тоді ‒ з цією нашою перемогою. Що в іншому випадку всі ми, разом із ветеранами, дружинами та матерями загиблих, маємо вирішити ‒ а на що ми готові піти, якщо капітулюватимемо? Що ми готові стерпіти в ролі переможених? Де та особистість, яка ще раз пояснить, що в нас немає іншого вибору ‒ або капітуляція, або перемога?

Уже кому-кому, а київським кримчанам є багато чого розповісти про те, що відчуває переможений. А некиївським ‒ про те, що значить жити під російським чоботом. І це, сподіваюся, буде темою майбутніх зустрічей усіх таких кримчан з усіма охочими про подібне почути.

Іван Ампілогов, російський письменник, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Більше

XS
SM
MD
LG