Доступність посилання

ТОП новини

Блоги

Ілюстративне фото

(Попередній блог ‒ тут)

Коли арештант нарешті доходить до усвідомлення того, що життя не закінчене, що варто ще поборотися, і є ще шанс побути щасливим, то в першу чергу він починає думати про власне здоров'я. Зберегти його в тюремних умовах надзвичайно важко. Хвороби забирають життя одне за іншим. Сибірськими колоніями гуляє туберкульоз, а лікарні більше схожі не на лікарні, а на будинки для тих, хто відходить в останню путь.

Після приїзду на «лікування» в першу чергу пропонують підписати документ, в якому арештант погоджується на експерименти щодо себе, а також підписує папір, що претензій не має. Це звичайно грубо сказано, текст особливо я не запам'ятав, але сенс був саме таким. За відмову ‒ потрапляєш у СІЗО, а потім ‒ дорога назад, без лікування та будь-якої допомоги...

Не кожна лікарня області була так добре обладнана, як у тюрмі №1. Тільки ось обладнання завжди показує, що ти здоровий

Не буду лукавити, що в тюрмі №1 із медициною все було набагато краще, через важливість закладу його регулярно відвідували високі чини та громадські спостережні комісії. Тому не кожна лікарня області була так добре обладнана, як у тюрмі №1. Тільки ось обладнання завжди показує, що ти здоровий...

Щоб не хворіти, щоб мати сили, насамперед вивчалося харчування. Що їсти, як їсти, скільки, які продукти, що корисне, а що шкідливе. Виходячи з можливостей ‒ формувався раціон. Мільйон нюансів, про які й не замислюєшся, маючи свободу, а тут, при надлишку часу, ставлення до чогось стає максимально перебільшеним. Але що поробиш. Така жага життя.

Найчастіше годують огидно, а вірніше ‒ зовсім не годують. У Лефортово їжа була придатною, але все ж її було недостатньо, щоб підтримувати імунітет хоч у якомусь більш-менш придатному стані. Принадність СІЗО, якщо можна так сказати, є в праві на щомісячну продуктову передачу. Вона як рятівне коло для душі та тіла арештанта. Діти так не чекають новорічних подарунків як ув'язнені цих посилок.

Принадність СІЗО, якщо можна так сказати, є в праві на щомісячну продуктову передачу

Кожен складає списки найнеобхіднішого та найбільш бажаного. Найчастіше арештанти не ділять передачі на твоє-моє, а виставляють все на загальне користування, за винятком чогось «персонально-необхідного». Але в більшості випадків один зі співкамерників не має ніякої підтримки з волі й доводиться сидіти удвох на одному місячному запасі. Не буде ж порядна людина їсти, поки інший на нього дивиться голодним очима. Не по-людськи це все. В такому камерному ладі є можливість легко прорахувати, що просити й скільки.

Складаються списки на бажану передачу, яка в моєму випадку найчастіше складалася з олії чорного кмину або лляної олії. Якось раз я взяв спробувати її в сусіда в камері-мусульманина і миттєво відчув ефект чи переконав себе в ньому... Він подарував мені баночку й порадив пити десять днів через десять днів, щоб організм не звикав, на порожній шлунок, змішуючи зі склянкою води. Таким чином шлунок повністю покривався олією й відновлювався. Загалом, з того часу я життя без кмину собі не уявляв, я в кожному своєму листі додому просив відшукати цей невідомий у моїх краях еліксир.

Другий за важливістю продукт ‒ мед

Другий за важливістю продукт ‒ це, звичайно ж, мед. Його чекав кожен. Арештанти, немов ведмедик із «Вінні-Пуха», полювали за ним, готові були вступити навіть у бій з дикими бджолами. Якщо мед був, їли, хто як, а я вважав за краще вживати по ложці зранку і ввечері, переслідуючи ціль не поласувати, а підвищити імунітет.

Фрукти, овочі були теж необхідною нормою. Варто зазначити що в Росії ‒ дивно жахливі продукти. Огірки складаються з однієї скоринки та води, при цьому жахливо гіркі на смак, помідори ‒ тверді як камінь і не містять практично соку, капуста гниє через кілька днів, єдино, ріпа дійсно смачна. З тих кількох кілограмів овочів ми робили простенькі салати, нарізаючи в них капусту, огірки та цибулю. Так само чинили й із фруктами. Вистачало цієї смакоти ненадовго, адже вона швидко псувалася, в результаті більшу частину місяця сиділи на «нудотній» тюремній баланді. Але гріх скаржитися, у багатьох і цього немає. До речі, для нарізки овочів і фруктів тюремники видавали пластиковий затуплений ніж. Ми його точили об кут «шконки», тому що нарізати було абсолютно неможливо наявні продукти. Звісно, коли це бачили, то одразу забирали в нас інвентар. Часто ніж заміняла нам звичайна пластикова телефонна картка, якою можна було скористатися для дзвінка додому в таксофоні. Але оскільки домогтися цього права було неможливо, то картки знаходили інше застосування в житті. Що шкода ‒ так це те, що вони швидко «відлітали» під час обшуків.

Часто ніж заміняла нам звичайна пластикова телефонна картка, якою можна було скористатися для дзвінка додому в таксофоні

У передачу також часто просили покласти трохи часнику, який корисний і для судин, і може врятувати при появі грибка. Вівсяну кашу, просто тому що її можна передати багато й не голодувати пристойний відрізок часу. Горіхів будь-якої масті, тому що містять безліч калорій і вітамінів. Звичайно, обов'язковими в передачі були чай, кава та цигарки. До того ж не можна було забувати й про очевидно необхідні речі гігієни: мило, шампунь, бритви, туалетний папір, гребінець. Людині стільки всього треба, а ми були настільки обмежені в дозволеному. Далеко не все можна передати у в'язницю. У Лефортово був суворий список того, що можна, а що не входило в нього ‒ все під забороною. Список орієнтовно складався з 35-40 одиниць найменувань продуктів. Наприклад, будь-які спеції були заборонені, також не можна передавати рибу, копченості, молочну продукцію, продукти в склі, в металі, не в магазинному пакуванні, не в вакуумному пакуванні тощо.

Якось я запитав у охоронців: «Я багато чого можу зрозуміти. Але чому, наприклад, сіль не можна передавати? Що в цьому забороненого, страшного?». А вони лише сміялися мені в обличчя зі стандартною відповіддю: «Не положено».

Передача розрахована всього на двадцять кілограмів ваги раз у три місяці, тому багато там не передати, і тим більше ‒ надовго не вистачить. Тому, власне, і проводився такий скрупульозний розрахунок ‒ що, коли і скільки. Інакше ні на що не вистачить. Тим більше, що в Лефортово ми сиділи по двоє, і на двох передачу ще можна було розбити. А коли в камері по двадцять чоловік, то однієї передачі вистачало всього на день, адже в багатьох нічого найчастіше немає, їм нічого не передають. В цьому й полягає взаємоповага, взаєморозуміння і ...людське.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

(Попередній блог ‒ тут)

Мені «пощастило» потрапити до найкращого, на думку слідчих органів, ізолятора в усій Росії. Він гордо носив назву СІЗО №2. Друге. Після легендарної Луб'янки. Про Лефортово є багато різних історій, що містять у собі й розстріли, й зґвалтування, й інші жахіття. Дещо відтоді, звісно, змінилося, але суть залишилася колишньою.

В'язниця для перших злочинців країни продовжувала бути витонченим методом вимагань, катувань та усунення небажаних. Російські засоби масової інформації в своїх головних новинах регулярно згадують про те, як якогось великого чиновника узяли під варту до цієї прекрасної обителі. Лише під час мого перебування в цьому ізоляторі я чув про кілька смертей, що сталися в катівнях, а також безпосередньо бачив людей, вельми заможних, в яких ФСБ вимагала великі суми в обмін на свободу. Про цю в'язницю ходять легенди серед арештантів. Хто не був тут ‒ той не зрозуміє.

У Лефортово час тече зовсім інакше, ніж в інших закладах подібного типу. Звичайна в'язниця переповнена в'язнями. У ній завжди шум і гам. Рідкість, коли побачиш «хату», що містить менше чотирьох арештантів, найчастіше все забите до відмови, а то й переповнене. Складно перебувати в таких умовах. Дуже часто доводиться спати позмінно, відчувається постійний брак продуктів, тютюновий чад цілодобово стоїть хмарою, заповнюючи собою половину приміщення. Через велике скупчення людей дуже душно й затхло. Гомін і шум не стихає ні на мить. Сон стає випробуванням. І найголовніше, що велике скупчення чоловіків ‒ це плідне середовище для конфліктів. Але все це тільки з одного боку. З іншого ж, як би це не парадоксально звучало, в таких умовах дихається легше, вільніше. Час пролітає непомітно, не встигаєш озирнутися, як із життя поцуплені місяці й роки. У такій атмосфері не доводиться нікому нудьгувати, кожен зайнятий суспільно корисною для арештантів справою.

У Лефортово час тече зовсім інакше, ніж в інших закладах подібного типу

Прогулянки ‒ єдиний час, коли можна подихати, трохи розім'ятися й походити, але одночасно прогулянковий час служить для спілкування між камерами, бо арештантів розділяють тільки стіни, а небо ж чисте, чути добре. Користуючись можливістю, можна перекинути один одному так званий «грев», якийсь провіант або ж цигарки. Дуже часто перекидають «маляву», та сама міжкамерна пошта, яку листоноша не має права не донести. Зв'язок дуже важливий, тому що таким чином можна дізнатися, хто де сидить і як у нього справи, сконтактуватися з подільником і виробити загальний план дій, підтримати один одного. Вночі в такий в'язниці відкривається друге дихання, й, немов оповита павутиною, вона починає спілкуватися. Найчастіше є можливість зателефонувати своїм рідним і близьким із мобільного телефону. Стартує гра.

Насправді, все це ‒ дуже своєрідна атмосфера, від якої хочеться часом закритися, щоб насолодитися тишею. Для обивателя це паралельна реальність. Дивно, що найчастіше кожному з нас рукою подати до неї.

Так ось, нічого з перерахованого вище в Лефортово немає. Тут ув'язнених розміщують максимум по двоє. Є лише кілька камер, де можуть утримувати по чотири людини, так звані «етапки», де збирають вже засуджених і тримають до моменту етапування до призначеної їм колонії для відбування покарання. Міжкамерна комунікація в стінах цього слідчого ізолятора практично неможлива. Більшість або залякані, щоб робити які-небудь дії для знаходження контакту з сусідами, або вони вважають себе дуже важливими персонами й сподіваються на успішний результат справи й, власне, сидять тихіше води, нижче трави, аби зайвих проблем не було. Про будь-які «дороги», «телефони», «грев» я взагалі мовчу. За весь час перебування в Лефортово лише один раз ми змогли передати сусідам пару пачок цигарок, спустивши їх канатом до камери нижче поверхом. І то ми змогли це зробити тільки тому, що сусіди були не перший раз засудженими й підштовхували нас на дії, пояснюючи, що потрібно робити. Передача цих знань із покоління в покоління ув'язнених винятково важлива, тільки вони й допоможуть вижити, зберегти честь і гідність у тюремних катівнях.

Прогулянки в Лефортово глушилися «міліцейською хвилею»: на підвищеному парапеті ходив охоронець, який спостерігав і слухав все, що відбувається в прогулянкових дворах. Звісно, вся територія була обвішана камерами спостереження й обмотана колючим дротом.

Якщо арештанти виявляли хоч найменшу активність або розмовляли на підвищених тонах, то їх екстрено виводили до камери, а пізніше виписували штрафи або ж садили в ШІЗО. І все-таки була можливість обмінятися парою слів із сусідньою камерою. Потрібно було лише дочекатися, коли наглядач піде до іншого кінця дворика. Але скільки б я не кликав сусідів, мені ніхто ніколи не відгукувався.

За тобою весь час спостерігають. На тебе весь час дивляться. Таке собі шоу «За склом»

У камері теж не можна було вигадати нічого екстраординарного, адже в цих кам'яних мішках цілодобово велося відеоспостереження. До цього складно звикнути. За тобою весь час спостерігають. На тебе весь час дивляться. Таке собі шоу «За склом». Різниця з телебаченням в тому, що глядачі беруть безпосередню участь у житті своїх підопічних, спрямовують і навіть допомагають їм.

Лефортово має вигляд букви «К», і в самому центрі на першому поверсі розміщений спеціальний пункт спостереження, що містить великий пульт, передає трансляцію з арештантських камер. Там завжди перебувало п'ять або шість тюремників-диспетчерів, які дивилися в екрани. Стежили. У разі необхідності керівнику пульту потрібно дати лише голосову команду, щоб патрульний помчав до зазначеної камері. Сам «продол», так ми називали коридор, був застелений килимами, щоб заглушати стукіт чобіт. А вічка на вхідних дверях були прогумовані, тому коли хтось підходив до дверей і заглядав, то залишався абсолютно безшумним. Ключники-поздовжні здійснювали цю функцію цілодобово, а частота їхніх заглядань до камери дорівнювала приблизно одному разу на дві хвилини.

Само собою зрозумілим явищем було обладнання камер пристроями прослуховування, записи яких іноді показували слідчі на допитах із проханням прокоментувати. Тому потрібно було або мовчати, або контролювати кожне слово. Завжди.

Через такий контроль, стеження, дефіцит спілкування й відсутність будь-якої діяльності в деяких людей починає їхати дах, і вони, звісно, зриваються на тих, хто поруч. Нерви спочатку дуже важко контролювати. Тільки розпорядок і вирішує частково цю проблему.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

Більше

XS
SM
MD
LG