Доступність посилання

ТОП новини

Блоги

Ось побачив я нещодавно відео з Керчі ‒ про заходи, присвячені черговій річниці Радянської армії. Як багато людей у Криму в двадцятих числах лютого згадують про це свято, День радянської армії та військово-морського флоту! Й усе виразніше відчуття, що в громадській російській свідомості День Перемоги, День радянської армії та військово-морського флоту, День прикордонника, День виведення радянських військ із Афганістану та інші зливаються в один величезний День Війни.

Ну що тут такого жахливого, заперечать мені, якщо кримські пенсіонери, нехай і не сиділи в окопах Сталінграда, не штурмували Сапун-гору, на зборах, присвячених 23 лютого чи 9 травня, чіпляють собі на груди значки ветеранів ВВВ, бадьоро співають військові пісні й грізно обіцяють показати всьому світу кузькіну мать? Нехай собі живуть минулим ‒ адже це, як правило, виглядає не загрозливо, а сумно.

Але жалість до цих пенсіонерів миттєво випаровується, коли бачиш школярів, яких учителі приводять на подібні «патріотичні» збіговиська. Коли ще міцненькі люди похилого віку й бабусі, які знають про війну лише з розповідей своїх батьків, авторитетно розмірковують перед малюками про перемогу в ядерному протистоянні, старанно замовчуючи неминучу після такої «перемоги» «ядерну зиму». А розповідаючи про битви на Курській дузі або про захоплення Берліна, дуже переконливо користуються оборотами типу «ось тоді ми й пішли в атаку». І діти, бачачи перед собою живих «учасників» тієї війни, вірять кожному слову.

Якщо на такі заходи й приведуть справжнього ветерана, він, у найкращому випадку, мовчки сидітиме в кутку, спираючись на палицю

Це лицемірство, якому немає аналогів ‒ адже солдатам, які воювали в травні сорок п'ятого, зараз має бути більше дев'яноста років. Якщо на такі заходи й приведуть справжнього ветерана, він, у найкращому випадку, мовчки сидітиме в кутку, спираючись на палицю, тоді як його набагато молодші «однополчани» розливаються солов'ями перед дітьми, які роззявляють роти.

Коли на патріотичних посиденьках міцні шістдесятирічні полковники, обвішані від підборіддя до пупа ювілейними медалями та орденами ‒ на жаль, здебільшого фейковими, ‒ оспівують перед п'ятикласниками подвиги радянських/російських солдатів під Сталінградом, в Афганістані та в Сирії (так-так, є приклади!), збиваючи в дитячій незміцнілій свідомості в одну купу визвольну війну, окупацію сусідньої країни та військову допомогу озвірілому диктаторському режиму десь у віддаленому регіоні, ‒ це навіть не дно, це просто кримінальний злочин. А конкретно ‒ збудження ненависті або ворожнечі плюс публічні заклики до розв'язування агресивної війни.

Можна, звичайно, закрити очі на ці «уроки патріотичного виховання» ‒ ну розповідає, страждаючи від старечої деменції, персонаж у кітелі, обвішаному фальшивими брязкальцями, дітям казки, зате діти не бешкетують і поводяться добре. Але казки ці сповнені брехні й ненависті, а діти тим часом ростуть. Мине кілька років, підрослим дітлахам вкладуть у руки зброю й пошлють воювати. І там діти втілять ці страшні казки в реальність, вбиваючи інших і вмираючи самі. Пам'ятайте популярну радянську пісеньку: «Ми народжені, щоб казку зробити бувальщиною»? Але в тій пісні нічого не йдеться про те, що казки бувають не тільки радісні.

Мине кілька років, підрослим дітлахам вкладуть у руки зброю й пошлють воювати

Брехуни й маніпулятори, нехай і прикрашені сивиною, не повинні виховувати наших дітей, вони не мають права навіть знаходиться поруч із дітьми. Брехня і ненависть заразні, що дуже наочно показує сучасне російське телебачення.

Пам'ятайте ще одну чудову пісню, на цей раз тридцять восьмого року: «І на ворожій землі ми ворога розгромимо, малою кров'ю, могутнім ударом»? А називалася ця пісня «Якщо завтра війна». Відчуття, що пісню знову намагаються зробити актуальною, зокрема й за допомогою ветеранських організацій.

Тому варто чітко визначити, чим відрізняється справжній ветеран від старого говоруна, який начепив форму й бентежить наших дітей легендами про красиві та легкі війни. Ви ж цікавитеся ліцензією лікаря або дипломом викладача, яким довіряєте своє чадо?

Із військовими, до речі, дуже просто ‒ у них все написане на кітелі. Так, принаймні, було до моди на «зелених чоловічків», яким навіть кітеля не дають ‒ тільки камуфляж.

У ще одному «патріотичному» ролику з Керчі привернув мою увагу голова ради ветеранів ВВВ міста Керчі Рем Григорович Золотих. Щось у його зовнішності мені здалося дивним. Але ось що? Що взагалі може привернути увагу в образі обвішаного орденами та медалями міцного старого, який зі знанням справи розповідає про бої Керченського десанту? Ну звичайно, нагороди!

Подивимося на ветеранський кітель нашого героя. Візьмемо зйомку від 31.10.2014 року. У цьому ролику Рем Григорович, передаючи молоді, як виражається журналіст, гордість, розповідає про подвиги, про які він міг тільки чути ‒ все-таки на червень сорок першого йому було всього одинадцять років. Виходить, загалом, стандартна, але дещо плутана екскурсійна розповідь. А ось оператор добре відпрацював, чітко знявши всі нагороди Золотих (це можна побачити на 1:08 відео).

Нагороди Рема Григоровича я ідентифікував за зведеним списком державних нагород СРСР. Тут також вказую рік заснування нагороди. Перелік вийшов довгий, але з пісні слів не викинеш, і це необхідно, щоб мої висновки не видалися голослівними.

Отже, нижній ряд лівого боку кітеля, зліва направо.

1. Медаль «90 років радянських збройних сил», 2008 ‒ вона не є державною нагородою, швидше, пам'ятним значком, випущеним приватно. Майже повністю копіює орден Бойового Червоного прапора, що є плагіатом.

2. Медаль «За бездоганну службу» I ступеня, 1958

3. Медаль «За бездоганну службу» II ступеня, 1958

4. Медаль «За бездоганну службу» III ступеня, 1958

5. Медаль «Ветеран Збройних Сил СРСР», 1976

Другий ряд знизу, зліва направо

1. Ювілейна медаль «70 років Збройних Сил СРСР», 1988

2. Ювілейна медаль «40 років Збройних Сил СРСР», 1957

3. Ювілейна медаль «50 років Збройних Сил СРСР», 1967

4. Ювілейна медаль «60 років Збройних Сил СРСР», 1978

Верхній ряд, зліва направо

1. Ювілейна медаль «300 років Російському флоту», 1996

2. Медаль «За бойові заслуги», 1938

3. Ювілейна медаль «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», 1965

4. Ювілейна медаль «30 років Радянської Армії і Флоту», 1948

Зверху приколені ще дві нагороди: Почесна відзнака Керченської міської ради (2003) і ювілейна медаль «За доблесну працю (за військову доблесть). В ознаменування 100-річчя від дня народження Володимира Ілліча Леніна», заснована 1969 року.

На правій стороні кітеля орден Червоної зірки, 1930, орден «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» чи II, чи то I ступеня, 1974, значок ВНЗ, жетон ВМФ СРСР «За далекий похід», 1961, ще якісь ювілейні нагороди й внизу у вигляді силуету крейсера нагрудний знак «Командир надводного корабля». Такий знак вручався наказом головкому командирам кораблів ВМФ при вступі на посаду. Причому в положенні про знак особливо зазначено, що «...при переміщенні по службі на посаду, не пов'язану з безпосереднім командуванням кораблем, знак залишається у офіцера без права носіння на військовій формі». Тобто постфактум у вигляді ювілейної цяцьки цей знак на законних підставах отримати було неможливо. Відзначимо це. Як і те, що медалі майже всі ювілейні, що вручаються не за видатні справи, а за вірність займаному стільцю.

А тепер подивимося, що голова ради ветеранів Великої Вітчизняної війни міста Керчі Рем Григорович Золотих розповідає про себе сам ‒ велике інтерв'ю з ним опубліковане на російському сайті спогадів ветеранів ВВВ. Прокомуністична налаштованість сайту в цьому випадку нас не цікавить, адже розповідь ведеться від першої особи. І якщо не брати до уваги зізнання Рема Григоровича в любові до Комуністичної партії, НКВС і особисто товариша Сталіна, вимальовується досить тривіальний портрет ветерана-патріота.

«Народився я 26 грудня 1929 року в родині військовослужбовця... Батько пройшов [Фінську війну] у якості батальйонного комісара, й повернувся з орденом «Червоної Зірки» та медаллю «За бойові заслуги».

...27 червня [1941 року]... ми взяли пару валіз... і в ешелон... Привезли нас до містечка Сергач, це в Горьківській області... В Сергачі ми пробули до 1944 року, а потім мама... поїхала в Тулу, й незабаром я поїхав до неї і навчався там до кінця війни.

...батька призначили комісаром у повітряно-десантну бригаду... після війни батько з 45-го до 47-го року служив у Німеччині й 10-й клас я закінчив у нього в Потсдамі...

...Потрапив служити на флот [очевидно, після школи, 1947 року]... після служби 1950 року вступив на гідрографічний факультет Ленінградського Вищого Військово-Морського Училища «імені Фрунзе»... Починав служити в окремому дивізіоні забезпечення гідрографічних робіт... Служив до 1986 року, з них 22 роки командував кораблями, а сім ‒ дивізіоном із 15 суден...».

Із усього розлогого інтерв'ю своїй більше ніж тридцятирічній службі на флоті Золотих відводить буквально два абзаци. І ні слова про бойові дії, в яких військовому гідрографу, якщо судити з його бойових нагород, доводилося брати участь.

Тобто нічим не примітна біографія моряка-гідрографа, такого собі «ботаніка» від Військово-морського флоту. При цьому, зауважте, я ні на секунду не сумніваюся в професіоналізмі та добросовісності Рема Григоровича як капітана гідрографічного судна, але за досягнення в гідрографії бойові ордени, якщо не помиляюся, не дають.

Тепер зводимо викладені, ще раз підкреслюю, самим Ремом Григоровичем факти особистої біографії та орденський іконостас на його грудях воєдино. Нестиковочка виходить!

Ну, по-перше, орден Червоної зірки та медаль «За бойові заслуги» Рем Григорович ніяк не міг отримати раніше початку армійської служби, тобто 1947 року. При цьому ніякої інформації про подвиги юного моряка в мирний повоєнний час у його біографії знайти не вдалося, хоча такі нагороди навіть у найважчих бойових битвах дістаються далеко не кожному. Може, тут позначилася його природна скромність? Воював, але тихо, як нинішні «іхтамнети»? Але тим бойові нагороди взагалі не світять, навіть ховають їх в безіменних могилах.

А ось дві медалі ‒ «30 років Радянської Армії і Флоту» та «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» Золотих не міг отримати за жодних обставин, навіть з імовірністю, близькою до нульової. Перша вручалася до дати, тобто не пізніше 1948 року й матросик-перволіток на неї претендувати ніяк не міг, друга ж, хоч і вручалася 1965 року, але нею нагороджувалися тільки «військовослужбовці та особи вільнонайманого складу, які брали в лавах Збройних Сил... участь у Великій Вітчизняній війні..., партизани..., весь особовий склад Збройних Сил Союзу РСР» (з Положення про медалі). Рем Григорович же однозначно вказав, що всі роки війни навчався в середній школі.

А тут спливає ще одна цікава деталь. Медаль «За бойові заслуги» на грудях Золотих розташована на одній планці з медалями «30 років Радянської Армії та Флоту» й «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», окремо від інших нагород. Планка з цими трьома медалями, а заодно й потертий орден «Червоної зірки» більш доречно виглядали б на грудях гвардії полковника Золотих, батька Рема Григоровича. Пам'ятаєте, як він ще з Фінської приніс додому саме Червону зірку та «За бойові заслуги»?

Я не звинувачую заслуженого військового пенсіонера в привласненні бойових нагород батька, я просто цікавлюся ‒ як?

Я не звинувачую заслуженого військового пенсіонера в привласненні бойових нагород батька, я просто цікавлюся ‒ як? Точніше, за що були отримані бойові нагороди людиною, яка нині гордо носить їх на кітелі? Але те, що Золотих носить, не маючи абсолютно ніяких прав, медалі «30 років Радянської Армії та Флоту» й «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», очевидно.

А тепер повернемося до нагрудного знаку «Командир надводного корабля». Як вказав Рем Григорович, у запас він звільнився 1986 року, командуючи не кораблем, а цілим дивізіоном. Так що на знак, заснований лише в березні 1988 року й належний винятково чинним командирам кораблів, прав у нього теж не може бути жодних.

Можна вважати всі ці докази приватизації пари-іншої чужих нагород дрібним шахрайством, але саме така дрібна брехня як щитом прикриває тотальну. Мало того, що головою ради ветеранів ВВВ стала людина, яка знає про цю війну лише з розповідей батька й прикрашає себе присвоєними державними нагородами, але тепер, користуючись своїм місцем і вирядившись билинним героєм, він «виховує» наших дітей.

А про погляди навченого життєвим досвідом «вихователя» кожен може дізнатися, прочитавши кілька абзаців зі згаданого мною інтерв'ю на ветеранському сайті:

«...голод був не тільки в Україні [1932 року], і це така дурість стверджувати, що Сталін задумав знищити українців... Там був елементарний голод, голодування, які раніше траплялися регулярно при будь-яких правителях...

... [ставлення до Сталіна] було прохолодне, але в останні роки прийшло розуміння, що це була просто найбільша фігура в історії, планетарного масштабу, який зробив дуже багато корисного. При ньому б, звичайно, такого неподобства не сталося...

...я досі стою на таких позиціях ‒ в Росії не було нічого кращого за СРСР! І якщо Росія не об'єднається з Україною та Білоруссю, свій статус вона ніколи не підніме».

Досить?

Не знаю, хто як, але я таких «вихователів» до своєї дитини на гарматний постріл підпускати не маю наміру.

І, може бути, моє невелике розслідування здасться комусь непотрібною та наївною спробою вивести літнього обманщика та мракобіса на чисту воду, але, їй-богу, нам у Криму пора зайнятися цією неприємною й часом кропіткою роботою. Заради наших дітей.

Максим Кобза, кримчанин (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Номан Челебіджихан

З ім'ям Аллаха Всемилостивого й Милосердного! Рівно 100 років тому в цей день, у ніч з 22 на 23 лютого, більшовики розстріляли кримськотатарського політика, громадського діяча, поета, духовного лідера, першого муфтія мусульман Криму та Східної Європи, президента Кримської Народної Республіки. Але вони цим не обмежилися... Особистість Номана була настільки харизматичною, що вони боялися навіть залишити його мертве тіло, боялися навіть його могили. Тому розчленували й викинули останки в море. Варвари, та ще до того ж дурні, не зрозуміли, що для кримських татар, мусульман загиблі на шляху священної боротьби насправді не мертві, а живі в прямому, й тим більше в переносному сенсі цього слова. Ми в це віримо, оскільки так сказано в Корані (сура 3, аят 169).

Про те, яким був Номан, які якості притаманні йому, написано й сказано чимало. Сьогодні я пропоную дізнатися всім нам про нього ще ближче через його ж слова, яким виповнилося 100 років, але які залишаються архіактуальними в наш сьогоднішній день, ніби він вимовив їх сьогодні всім нам. Але перед цим кілька слів про те, ким був, є і буде Номан Челебіджихан.

Номан народився в розташованому посеред степу селі Біюк-Сонак у 1885 році, в родині Ібраїма Челебі. У дитинстві він проводив весь час з батраками, пастухами, підпасичами, сезонними робітниками, які працювали на батька, з простими сільськими людьми, а те, що він є дитиною з багатої сім'ї і благородного походження, він не виказував ні словом, ні справами, і сам цього не відчував...

Батько Номана, Ібраїм Челебі, як і його діди, був головою заможної, здавна відомої родини

Він був наділений сильною любов'ю, сильною волею та сильним духом, обіцяне робив, від обіцяного не відмовлявся, йому було властивим холоднокровно й наполегливо виконувати обіцяне, він уникав усього непотрібного, всіляких перебільшень, всього порожнього, ‒ так росла ця дитина. Слова «здатися» для нього не існувало. Які б труднощі та перешкоди не зустрічалися на його шляху, «його обличчя блідло, лоб покривався потом, але не було сліз, він надихався і ніби відчував підйом». Так говорив про нього його близький друг і соратник Джафер Сейдамет.

Батько Номана, Ібраїм Челебі, як і його діди, був головою заможної, здавна відомої родини. Сім поколінь цієї родини більше, ніж багатством, славилися доблестю й людяністю.

Загалом, титул «Челебі» за часів існування Кримського ханства дарувався ханами як привілей людям, які мали особливі заслуги. Саме слово «Челебі» перського походження, означає «вихований, освічений пан». Певною мірою воно означало й духовне благородство.

Цікаві спогади про Номана

Відомий кримськотатарський поет і громадський діяч Шевхі Бекторе залишив цікаві спогади про життя Номана Челебіджихана в Стамбулі:

«Я особисто познайомився з ним у 1908 році... Відразу було помітно, як сильно він відрізнявся на тлі своїх товаришів, височів над ними. Він акуратно одягався, любив порядок. Був високоморальним і економним. Не палив і не пив алкогольних напоїв. Не втрачав час даремно, багато читав і багато працював...

Челебіджихан був трохи вищий за середній зріст, стрункий і здорової статури. Рухи його були вправними, а хода рівною. Коли він йшов, то трохи нахиляв голову, не роззирався навколо і поводився дуже серйозно. У манері одягатися у нього був просто ідеальний смак. І хоча вже минуло понад півстоліття відтоді, він постає перед моїми очима, немов я бачив його вчора: завжди чисте, густе й абсолютно чорне волосся, підстрижене на рівні потилиці, густі брови, густі вуса, трохи світліші, ніж волосся на голові. Він був дуже приємним, дуже темпераментним, з обличчям пшеничного кольору, а його розумні, темно-каштанового кольору очі, які горіли вогнем, змушували вірити в себе, ‒ таким був цей чоловік.

Кримські дівчата, які відчували симпатії до нього, жартували: «Дме вітерець, а метелик ‒ як вітрило»

Він носив модний тоді серед учнівської молоді піджак, крою типу редінгот, з чорної вовняної тканини, жилет з кишенькою для годинника й дуже модні чорні брюки в білу смужку. Замість сорочки він носив накрохмалену манишку зі стоячим білим коміром та манжетами, а на шиї він зав'язував з особливим смаком велику краватку у вигляді метелика з чорного шовку з галунами, 20 сантиметрів у ширину. Ця оригінальна краватка привертала увагу оточення. Кримські дівчата, які відчували симпатії до нього, жартували: «Дме вітерець, а метелик ‒ як вітрило».

Обриси його шляху

Слова Номана, сказані юнакові Усеїну: «Якщо в ці дні активної боротьби нація пропонує тобі виконання відповідального завдання, ти маєш бути готовим до самопожертви, й навіть якщо тебе попереду чекає смерть, ти зобов'язаний, не чекаючи ніяких свідчень, брати участь у справі. Національна справа священна! Померти за націю ‒ це найбільша честь, найвища повага. Ти маєш вірити, що ця нація, якщо ти загинеш, здатна породити сотні таких Усеїнів. Отже, справа нації, її свобода та незалежність вимагають дуже багато жертв, вона може досягти своєї мети тільки в результаті кривавої боротьби. Тому не будемо втрачати часу: справа чекає...».

Національна справа священна! Померти за націю ‒ це найбільша честь
Номан Челебіджихан

Номан чітко зрозумів, хто є ворогом нації. Коли турецькі революційні війська наближалися до околиць Стамбула, деякі кримські студенти з оточення Н. Челебіджихана повідомили про своє бажання записатися добровольцями в армію конституціоналістів. Н. Челебіджихан дав їм таку відповідь: «Революційне військо користується тут підтримкою, очевидно, що воно отримає перемогу. Однак ми будемо готуватися до бою зі справжнім ворогом усіх тюрків ‒ з росіянами. Ми маємо бути готові до цього».

Роль армії в національному русі

Свобода не дається ‒ свободу беруть. І в цьому контексті, очолюваний Н. Челебіджиханом Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, почавши свою діяльність, зайнявся одним з найважливіших питань ‒ військовим, тобто питанням створення кримськотатарських збройних сил. Фактично, Н. Челебіджихан вважав одним із головних завдань Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету саме вирішення військової проблематики.

«Він зобов'язаний дати нації щастя, світло та освіту, забезпечити цьому краю надійний захист, дати йому надію... Його (тобто Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету) обов'язок полягає в тому, щоб, з'явившись, він уберіг землю від усіляких негараздів і бурі потрясінь», ‒ говорив Н. Челебіджихан, розглядаючи кримськотатарські збройні сили як гаранта забезпечення такого захисту.

«Славні воїни! Як відомо, сьогодні в Росії анархія. Недопущення цієї анархії в Крим залежить від вас. Ми домоглися вашого повернення для того, щоб ви врятували Крим, кримських татар від анархії, щоб ви врятували честь, майно та життя людей. Я впевнений, що ви, провівши три з половиною роки на фронтах війни, в горах і окопах, виконуючи свої зобов'язання перед друзями та іншими людьми, зможете захистити свою Батьківщину від зовнішніх загроз. Хай живе Кримський кінний полк, хай живе татарське військо!».

Хай живе Кримський кінний полк, хай живе татарське військо!
Номан Челебіджихан

Таким чином, цими словами Н. Челебіджихан висловив віру та надію, які він покладав на кримськотатарські збройні сили, що створювалися під егідою Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету та Курултаю.

Увечері 4 липня 1917 року, о 21.00, Н. Челебіджихан вирішив відвідати кримськотатарський батальйон, він зустрівся з солдатами, офіцерами та членами комітету батальйону. Прапорщик Шабаров коротко розповів про завдання, які стоять перед батальйоном, про життя в казармах. Пан муфтій повідомив про те, що особисто опікуватиметься батальйоном і шукатиме шляхи вирішення його проблем, попросив воїнів бути розсудливими й не піддаватися на провокації. Він звернувся до них зі словами:

«Брати-воїни! У доповіді, яку я надіслав Тимчасовому уряду від імені Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету, йдеться про необхідність переведення сюди Кримського полку, про те, що його солдати, спільно з солдатами батальйону, мають здійснювати патрулювання в кримських містах і селах, які виявилися беззахисними, без патрулів. Власне кажучи, воїн має два обов'язки: перший полягає в захисті Батьківщини від нападу зовнішнього ворога, а другий ‒ в захисті Батьківщини та краю від заколотів і анархії. Отже, сьогодні наша задача полягає в протидії анархії. Багато де вбивають невинних людей. Якщо ви хочете захистити Крим, ваші села, ваших рідних, залишених напризволяще батьків, то маєте приєднатися до Кримського полку, який незабаром буде переведений до Криму. Я беру на себе відповідальність за подальший розвиток подій. Тільки дайте мені людину, яка розділить зі мною цю відповідальність».

Реформи в сфері освіти

Обставини вимагали реформ, докорінного реформування. Н. Челебіджихан вважав наріжними каменями духовного життя нації сфери освіти та релігії; він вирішив здійснити реформи в цих сферах.

«...Але ці школи не ставлять перед собою мету готувати учнів до діяльного життя, даючи їм знання та виховуючи їх, вони й не будуть ставити перед собою такої мети. Адже єдине покликання цих шкіл полягає в «читанні». Але що читати, як читати й навіщо читати ‒ це те, чим такі школи зовсім не цікавляться. Дійсно, переважна більшість цих шкіл не займалася істинним розвитком та інтелектуальним зростанням. Вони потребують реформування в плані управління, в плані власне здійснення навчального процесу, в плані змісту, а оскільки цього не було зроблено, вся татарська освіта перебуває у вкрай незадовільному й анархічному стані».

Роль жінки в національному русі

Свої думки щодо прав жінок Н. Челебіджихан почав озвучувати ще до того, як був обраний на посаду муфтія. Так, у 1916 році, на сторінках газети «Терджиман» він писав: «Якщо в тій чи іншій нації жінки, поруч з чоловіками, залучені до участі в суспільному житті, причетні до інтелектуальної діяльності, то така нація досягне успіхів, вона не загине, буде незнищенною, її не спіткає занепад».

Арешт, звільнення та бачення подальших дій

Звільнення з в'язниці Н. Челебіджихана в результаті потужного тиску, зокрема, тиску з боку кримських татар, було першою перемогою, яку отримали кримські татари, починаючи з 1783 року. Народ, який упродовж двох історичних днів зміг пояснити свою позицію не тільки губернському комісаріату, а й центральній владі, змінився духовно, надихнувся, зміцнів.

Номан Челебіджихан
Номан Челебіджихан

​«Вночі, о четвертій годині, я був змушений дещо писати. Незабаром, хвилин через десять, почувся дзвінок. Слуги захворіли. Тому я сам підійшов до дверей. Запитав: «Хто там?» «Я начальник міліції, мені потрібний Челебієв», ‒ була відповідь. Я трохи почекав і сказав: «Нехай Челебієв подумає». Повернувся, постояв, подумав. Якби я не відкрив їм двері, вони могли б чекати до ранку або увірватися, зламавши старі двері або вікна. Було б велике горе, якби вони почали стріляти й мене поранило б кулею, а ще могли поранити ні в чому не винних слуг, тому я вирішив, що маю відкрити двері. Я оголосив своє рішення слугам. Двері були відкриті. Десять-дванадцять чоловік увійшли всередину. Попереду був начальник міліції, інші позаду. Вони сказали, що прийшли мене затримати. Як вони пояснювали на підставі наявних у них документів, вони є представниками Бюро контррозвідки й мають право та засоби для того, щоб затримати будь-кого, хоча б і головного міністра. Я сказав їм у відповідь: «Я муфтій, це мій дім. Без дозволу міністра внутрішніх справ ніхто не має права мене затримувати. Якщо хтось захоче мене протиправно затримати, я ні в якому разі не підкорюся й буду готовий на все в цьому відношенні. Я висловлюю й буду висловлювати свою незгоду з такими вашими діями. Але ви втілюєте Тимчасовий уряд, працюючи в одній з державних установ, я не чинитиму фізичного спротиву, але добровільно з вами не піду. Я піду тільки тоді, коли ви застосуєте грубу силу». Після таких моїх слів люди з сімферопольського Бюро контррозвідки сказали іншим, щоб ті взялися за справу, самі ж посунулися. Так і було. Мені знову запропонували піти з ними добровільно. Я повторив вищенаведені слова. Солдати з багнетами силою зв'язали мене й забрали з собою. Я сказав, що не визнаю себе заарештованим, і висловив незгоду з такими діями. У Севастополі повторилися ті ж слова й та сама незгода. Я висловив свій протест у зв'язку з арештом, вимагав гласності, дотримання законності й зміг домогтися, щоб така моя позиція була відображена в протоколі, й те, що я, як муфтій, що не схилив голову перед контррозвідкою, мене врятувало. У зв'язку з цим я прошу, за вашою згодою, послати телеграму зі словами подяки коменданту фортеці, який мені допомагав...»

«Панове! Нація та Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, якщо будуть працювати на принципах взаємної підтримки, зможуть досягти великого щастя, й сьогодні я висловлюю свою щиру подяку вам ‒ повноважним представникам нації. Я висловлюю свою повагу відносно до Мусульманського Виконавчого Комітету, головою якого я є... Товариші, з радістю я поясню вам поточну ситуацію. 25 березня (1917 року), коли мене самого тут не було, в результаті обрання мені було запропоновано взяти на себе відповідальність за релігійну та національну долю Криму в самих різних відносинах. Я був головою Кримсько-Мусульманського Виконавчого Комітету. Я прибув сюди в квітні й відразу ж запропонував колегам з Комітету план розвитку організації, яким я горів бажанням зайнятися, вони на неї погодилися, я відразу ж взявся за роботу.

Товариші, ви напевно все знаєте, які завдання стояли перед Комітетом. Комітету треба займатися абсолютно всім. Він був зобов'язаний забезпечити нації щастя, світле майбутнє, освіту, стати на сторожі очікувань і надій цього краю; але також на тлі всіляких потрясінь і тривожних бур, що з усіх боків насувалися на цей край, його завдання полягало й у тому, щоб врятувати цю землю від усіх цих проблем і лих. Як же це можна було зробити? Я, приїхавши з Одеси, розмірковував над цим і дійшов висновку, що революції не буває без бід, негараздів і проблем. Оскільки я бачив ці проблеми дуже близько, досі їх бачу, я протистояв і далі буду протистояти, наскільки вистачить сил, тому, щоб вони росли й посилювалися. Оскільки я займаю ще й посаду муфтія, то зобов'язаний забезпечувати розвиток науки та освіти в цьому краю, а в якості голови Комітету я зобов'язаний врятувати наш край від зловісних бур, і ці завдання стоять поруч, доповнюють одне одне. Три роки тому на Росію з усіх боків посипалися біди, вони значною мірою обійшли Крим, але після настання свободи внутрішні вороги почали створювати нові проблеми. Адже почалося розпалювання ворожнечі між городянами та селянами, між багатими й бідними, між тими, хто володіє землею, й безземельними, ‒ все це на тлі турбот про хліб насущний. І породжене в результаті цього безладдя, розпочавшись з нічних грабежів, дійшло до того, що серед білого дня почали відбуватися вбивства людей. Така трапилася біда. Тепер же я міркую, яким чином знайти вихід з цієї ситуації. Кримський кінний полк, дислокований в Новогеоргіївську, мав бути переведений сюди, тут він мав об'єднатися з утвореним з розрізнених наших воїнів окремим батальйоном. Ці військові частини мали підкоритися Виконавчому Комітету та бути, за погодженням з місцевими комітетами, розміщеними в селах, куди потрібно направити по десятку воїнів для здійснення патрулювання. Якщо цього не зробити, з кожним днем буде збільшуватися кількість крадіжок, вбивств та інших злочинів. Я розробив відповідний проект і, за згодою Комітету, надіслав його Богданову. Він не дав мені ні негативної, ні позитивної відповіді. Він мені тільки запропонував звернутися за порадою до Соломону Криму. Хоча я зовсім не хотів цього, я пішов на зустріч з ним. Що сказав Соломон Крим, відомо всім. Він висловив свою повну незгоду з цією справою. Але від нього й не чекали згоди. Адже він ‒ член партії кадетів. Я ж, незважаючи на це все, був вірним власному слову. Не минуло з того часу й двох тижнів, як сталася трагедія в Євпаторії. Комісар Богданов повідомив мені новину. Разом ми поїхали туди, після залагодження справи, щоб більше не повторювалися подібні трагедії, ми вирішили створити там одну татарську дільницю й татарський комісаріат. На тлі цих подій, я був переконаний в тому, що ми робимо одну справу, але до Богданова підійшов командир одного з таких полків, який був немов засліплений, і сказав, що здійснювати ці речі ні в якому разі не можна нахрапом. І, нарешті, він запевнив, що сам вживатиме рішучих заходів. Між іншим, я запитав тоді Богданова: «Якби тут зараз були татарські воїни, хіба могло б таке статися?» Той же опустив голову й поїхав до Сімферополя. Тим часом, я подав свій проект військовому міністру Керенському, який тоді приїжджав до Севастополя, і отримав дозвіл. Маючи дозвіл і бажаючи зрушити справу з місця, я з'їздив до Петрограду, мав зустріч у Тимчасовому уряді з цього приводу. Я ще не встиг звідти виїхати, як був виданий наказ про переведення кінного полку в Крим. Тим часом, у Петроград надходило багато телеграм від різних службовців із запитами щодо цієї справи. На момент мого приїзду піхотинці-воїни відділилися й зайнялися власною самоорганізацією. Незабаром я почув від воїнів думку про приєднання до 32-го запасного полку. Для того, щоб краще розібратися в справі, я запросив його командира Алієва. До мене прийшов Бурнашев, запропонував мені увійти до складу солдатського комітету. Я сказав, що зроблю це, якщо мені надійде офіційне запрошення...»

Перед загибеллю

«Шановні матроси, ми з вами не воюємо. Тут є одне непорозуміння. Ми хочемо розвивати в Криму народну республіку, ми ухвалили таке рішення. Три дні тому ми відіслали в революційний комітет Севастополя делегацію з п'яти осіб. Наша делегація не знайшла в Севастополі жодного органу. Вона пробула там три дні. Ми не змогли надати пояснення. Прояснити наші наміри та плани. Те, що вже зроблене, й те, що буде зроблене, не нанесе вам ніякої шкоди, я готовий довести, що наші дії робляться в ім'я свободи та волі».

Матроси з криками «Ура!» підняли його на руках

Тільки він це сказав, як матроси з криками «Ура!» підняли його на руках. Вони сказали, що самі відвезуть його до Севастополя.

Коли Н. Челебіджихана затримали й привели до Народного дому в Сімферополі, щоб вранці перевезти до Севастополя, він попросив дозволу звернутися до зібраних у цьому місці людей. Йому дозволили. І Н. Челебіджихан, перебуваючи під багнетами російських солдатів, сказав наступне:

«Славні й готові на жертовність сини Криму ніколи не відмовляться від звершень на благо нації, якщо треба, вони будуть проливати свою кров і будуть гинути мученицькою смертю, Крим народить ще багато Челебіджиханів, і Крим буде належати кримцям, як це було колись раніше».

Хай помилує Аллах Номана й усіх тих, хто пожертвував на шляху священної боротьби своїми душами та майном! Вони живі й з нами, й наша боротьба триває...

Матеріал підготовлений на основі книги Юнуса Кандима «Не заросте травою поле бою».

Айдер Рустемов, Муфтій Духовного управління мусульман АР Крим

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Передрук із акаунта Айдера Рустемова у «Фейсбуці» з дозволу автора

Більше

XS
SM
MD
LG