Доступність посилання

ТОП новини

Блоги

Місто за містом змінювалися слідчі ізолятори. За нескінченними темницями Росії можна вивчати географію цієї величезної країни. Для росіян без в'язниць немає життя. З цим можна посперечатися, але той факт, що половина населення країни побувала в місцях не таких віддалених, говорить сам за себе. Не дарма попередника цієї держави називали в'язницею народів.

(Попередній блог Геннадія Афанасьєва ‒ тут)

До міста з неймовірною для вимови назвою Сиктивкар я їхав неймовірно довго, залишаючи позаду тисячі кілометрів зарослих чагарниками полів, безлюдних степів і покинутих будинків. Два місяці ‒ і ось, пройшовши низку випробувань і поневірянь поверх і так вщерть переповненої чаші всієї цієї скверни, мене нарешті доправили в виправну колонію суворого режиму під номером двадцять п'ять для засуджених, які відбувають покарання в перший раз. Саме так. Для більшості росіян в'язниця є вироком і порочним колом, та, хто звільнився, дуже швидко потрапляють за ґрати знову ‒ адже на таких людей дуже легко вішати всі нерозкриті злочини.

Відчуваючи цей мороз, починаєш розуміти, чому в Росії так люблять шапки-вушанки

Був жовтень, але на вулиці вже лежав сніг. Сибірський холод проникав усюди й змушував людей закутуватись в одяг. Відчуваючи цей мороз, починаєш розуміти, чому в Росії так люблять шапки-вушанки. Мене разом з іншими новоприбулими арештантами насамперед відвели в приміщення «каптьорки» ‒ так називали речовий склад. Насправді це був контрольно-пропускний пункт, на якому забирали всі наявні речі, а натомість видавали тюремну робу.

Все як у найкращих радянських кінофільмах: рукавиці, світловідбиваючі смуги на спині, ногах, руках і голові, ну і як же без легендарних валянок, які я в перший раз побачив наживо. Після таких казкових презентів ми стали стильними, модними та молодіжними. Всі ці метаморфози свідчили лише про одне: зона ‒ режимна, а це не віщувало нічого доброго.

Етапування ‒ одна з найнебезпечніших подій у житті ув'язненого. Більшість не знає про пункт свого кінцевого призначення до самого прибуття і дуже часто дізнається надто пізно. Тому багато хто везе з собою заховані всюди леза. Одне з них ‒ завжди за передньою губою, щоб в разі чого встигнути розкрити собі вени. При приїзді на «зону» найчастіше відбувається така відома процедура як «прийом». Це своєрідна ломка, арештанта ставлять перед вибором: зберегти честь і гідність, але заплатити неймовірно дорогу ціну, або зберегти здоров'я, отримати безліч матеріальних бонусів, але назавжди стати рабом. Вибір складний, і його рано чи пізно доводиться робити кожному арештанту. Треба бути готовим.

Все це схоже на те, як стародавні вікінги за бенкетами розповідали про свої подвиги в походах

Про ці прийоми ходять легенди. Режими в слідчих ізоляторах та зонах відрізняються легкістю або жорстокістю. Якщо знаєш, куди йдеш, то обов'язково зможеш зрозуміти, що робити ‒ радіти чи плакати. Арештанти люблять поговорити, особливо про пережитий досвід. Все це схоже на те, як стародавні вікінги за бенкетами розповідали про свої подвиги в походах. Адже на те, що часом витримує арештант, потрібно не менше мужності та відваги. У місті Волгоград, наприклад, вивантаження арештантів з «автозаків» раніше зустрічали вгодовані бійці, набрані серед зеків, які працюють на адміністрацію. Вони тримали в руках ланцюги, в які були замотані такі ж арештанти. Бідолахи стояли навколішки та гавкали на новоприбулих. Начальник установи давав новачкам вибір ‒ пропонував «півням» піти наліво, а «вовняним» ‒ направо, визначаючи тим самим їх місце в тюремній ієрархії. Тих же, хто

залишався стояти на місці, жорстоко били, їх термін минав винятково в штрафних ізоляторах, в умовах, яким і щури не раді.

Вертухаї добре знають тюремні поняття і прекрасно розуміють які дії можуть спричинити негативні наслідки для арештанта в його ж світі. Є дуже багато правил, які не можна порушувати ‒ переступивши межу, немає шляху. Врятувати може тільки той, хто має ім'я злодія, але на то мають бути причини. Наприклад, існує документ, згідно з яким арештант зобов'язується виконувати будь-які вимоги адміністрації. Для того, хто підписав такий папір, немає шляху в загальну масу. Це тавро. І щоб затаврувати ув'язненого, служиві готові йти на будь-яку гидоту. У Саратові зеків розтягують за руки й за ноги, а потім заводять до камери «півня» з ерегованим органом. Охоронці ставлять перед вибором: або підписуєш папір, або зґвалтування. Все справді серйозно. А в Красноярську зеків заганяють у прогулянкові дворики й починають зверху на них мочитися, що робить усіх автоматично «форшманутими».

Честь і гідність ‒ найголовніше. Їх необхідно зберегти за всяку ціну, адже це все, що вони не можуть забрати фізично. Але методів багато: засунути головою в унітаз або насильно й насухо голити голови лезом, одним на всіх, при цьому передаючи страшні захворювання від одного арештанта до іншого. Практично в усій Карелії відбувається ця вакханалія, підтримувана режимом заради наведення порядку та примушення до послуху. З людей вибивають залишки людяності, перетворюють їх на зомбі, готових виконати будь-який наказ.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

(Попередній блог ‒ тут)

У нескінченно незмінному життєвому плаванні іноді дуже важливо викинути якір за борт. Зупинитися, відволіктися та озирнутися на всі боки ‒ щоб відшукати попутний вітер і рухатися далі в однотипності днів. Вільній людині зайняти себе дуже легко ‒ потрібно лише захотіти й вибратися з будинку в пошуках розваг. Для арештанта однією з небагатьох розрад є святкові дні.

Звичайно ж, їх небагато ‒ і від того чарівні дати стають ще більш очікуваними. В принципі, весь рік відміряний від однієї події до іншої, немов послідовними подряпинами на стіні. Свят-то зовсім небагато ‒ день народження та Новий рік, а для вірян ‒ ще й важливі релігійні дати: Різдво, Великдень, Водохреща. Всі вони є сигнальними маяками в нескінченному тюремному плаванні.

Звичайно, до того, чого дуже чекаєш, готуєшся ретельно й завчасно ‒ за кілька місяців до особливої дати. В першу чергу шукаєш кошти, за які можна буде придбати все необхідне для неповторної атмосфери. Коли гроші на рахунку з'являються, то виникає нове завдання ‒ знайти людину, яка ще не використовувала своє законне право на передачу. Арештантів, які не отримують ніякої підтримки з волі від рідних і близьких, дуже багато, тому під їхнім ім'ям можна отримати заздалегідь складений і підготовлений список речей і продуктів.

У в'язниці не так просто придумати, чим би себе порадувати, але дещо все-таки зробити можна. В наших умовах утримання з алкоголем було надзвичайно важко, не кажучи вже про щось сильніше, тому найбільше задоволення доводилося шукати в солодощах. Але й у цьому себе особливо не балуєш, адже передача дозволена раз на півроку, протягом якого доводиться голодувати. Від того святкова трапеза й була настільки довгоочікуваною та урочистою подією.

Що може краще символізувати будь-яке свято, ніж великий і солодкий торт? На волі я ніколи не готував подібної смакоти, а ось у в'язниці довелося відчути себе кондитером.

Хоч у кожного своя правда, але всі однаково радіють життю

Наближався Новий рік, і всі були досить виснажені. Веселощів не просто хотілося ‒ вони були просто необхідними. Кожен просив із дому прислати потаємні інгредієнти: листкові вафлі, джем, згущене молоко, вершкове масло, яйця ‒ все, що було потрібно для виготовлення делікатесу. Весь передсвятковий тиждень кожен із нас проводив вільний час на кухні, створюючи заготовки для солодощів і даючи їм просякнути. В день свята всі столи зіставляли в один великий і викладали все, що змогли запасти. Асортимент небагатий: чай, кава, солодка вода й торти. Ось так по-дитячому наївно дорослі чоловіки з різними історіями ‒ запеклі злочинці, невинно посаджені, однаково заматерілі та здичавілі в тюремних реаліях ‒ відзначали свій черговий рік позбавлення волі. Чим більше таких свят, тим швидше опиняться вдома. Є за що підняти келих і про що загадати бажання. Хоч у кожного своя правда, але всі однаково радіють життю.

Але не довго. Навіть у новорічну ніч для арештанта немає поблажок. Відбій за розкладом. У святкову ніч контроль посилений ‒ вставати з ліжок і розмовляти суворо заборонено, щоб ніхто не міг радіти. Швидко спати ‒ інакше карцер. Свято не для всіх.

Торт ‒ універсальна страва для в'язниці, він замінює будь-який подарунок

Торт ‒ універсальна страва для в'язниці, він замінює будь-який подарунок. На двадцятиріччя «близькі» арештанти вирішили мене порадувати. Не знаю, де вони примудрилися ховатися в нашому маленькому бараку, щоб приготувати сюрприз ‒ так, щоб я не зміг помітити їх і не став щось підозрювати. У ранок мого дня народження, поки ще були відкриті спальні секції, хлопці завалилися в мій отвір, розклали на тумбочці кухлі з завареним чифіром і урочисто внесли торт. Навіть із подарунками підметушилися у вигляді шампуню, шкарпеток і станків для гоління. Тут вже, як то кажуть, «чим багаті, тому й раді».

Взаємоповага й турбота в місці, де майже немає надії, неймовірно важлива, цінна й приємна. Це дозволяє остаточно не розчаруватися в людях і хоч недовго дивитися на світ із позитивом.

Цього ж дня я отримав ще один подарунок, ‒ він ще довго красувався на моєму обличчі. Був вихідний день, і всі готувалися грати в футбол. Начальник загону був удома, ніхто не мав перешкодити нам насолоджуватися грою. Ось тоді я й зловив м'яч обличчям, що потім викликало сотні питань з боку адміністрації установи.

Коли в моїх близьких намічалися свята або ж коли когось із них потрапляв до штрафного ізолятора, я також турбувався. Всі завжди намагаються підготуватися до повернення страждальників ‒ зустріти їх солодким і, звичайно ж, куривом.

Взаємодопомога, взаємовиручка та взаємоповага ‒ це все, як у в'язниці, так і на волі.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

Більше

XS
SM
MD
LG