Блоги

4 січня на сайті Сімферопольської і Кримської єпархії Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) були оприлюденні привітання на адресу «митрополита» Лазаря зі святом Різдва Христового від керівників єпархій Російської православної церкви (РПЦ) у РФ та на окупованих територіях України і Молдови (незаконні «республіки» Донбасу та Придністров'я), а також її українського та інших екзархатів. 9 січня цей список поповнився.

Серед опублікованих листівок у новій партії на окрему увагу заслуговує привітання «Візантійського Вселенського (Католицького) Патріархату» («ВКП») з «різдвяним благословенням» від «патріарха» Іллі та «єпископів-секретарів» Мефодія (Річарда Шпіржика) і Тимофія (Патріка Сойки). Характерно, що російською мовою не лише оформлено сам «документ», а й проставлено підписи в ньому.

Розглянемо, чим є цей «ВКП». Раніше у ЗМІ він був більше відомий як «Українська правовірна греко-католицька церква» («УПГКЦ»), а його членів досі називають «догналітами» — за прізвищем лідера Антоніна Догнала, викинутого з Католицької Церкви (КЦ) у 2008 році; нині він іменує себе «патріархом Іллею». Ця організація характеризується як секта гуруїстичного типу, яка на західних теренах України мімікрує під Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), а на східних — під православні громади.

Самопроголошені «єпископи» цієї «церкви», близько 10 років тому відлучені від КЦ, «прославилися» тим, що наклали «анафеми» практично на всіх керівників світових держав, а також на Пап Римських (зокрема, на теперішнього Папу Франциска, його попередника Бенедикта XVI, котрий перебуває на спочинку, та Івана Павла ІІ, якого КЦ визнала святим). Як не дивно, незважаючи на латентну проросійську орієнтацію «УПГКЦ», у 2012 році під «Боже прокляття» з її року підпав навіть голова Російської православної церкви (РПЦ) патріарх Кирило — разом з «усіма, хто творитиме з ним єдність», оскільки «від нього відійшла Божа благодать».

Але не «анафематствуваним» залишився президент РФ Володимир Путін, до якого «УПГКЦ» ще восени 2013 року зверталася з проханням ввести війська до України заради її «порятунку» від євроінтеграції. Нині ж російська пропаганда презентує «УПГКЦ» як «гнану бандерівцями й уніатами гілку католицизму, репресовану за виступи проти євроінтеграції, злочинного Майдану та братовбивчої АТО».

У дійсності ж «ієрархи» «УПГКЦ» неодноразово звинувачувалися у зомбуванні людей, руйнуванні родин та інших протиправних діях. 22 червня 2015 року декого з них затримали під час обшуків у Брюховичах (Львівська область), і після проведення службового слідства видворили з України через антиукраїнську діяльність. Проти керівництва цієї «церкви» в Україні було порушено кримінальні справи; деякі його члени виїхали до Чехії, громадянами якої є. Звідти ж родом і сам «патріарх Ілля». У 2015 році він перебрався на окуповану російськими бойовиками територію України, після чого у своїх зверненнях став вказувати місцеперебування «Донецьк, Новоросія». Ґрунт для своєї «еміграції» Антонін Догнал підготував ще восени 2014 року, коли розіслав до «урядів» «Донецької Народної Республіки» («ДНР») та «Новоросії» відкритого листа із закликом захистити російський народ, зокрема молодь, від гомосексуалізму, педофілії, інцесту, зоофілії, некрофілії тощо (проти всіх цих явищ, на які буцімто повально страждає цілий світ і зокрема КЦ, невпинну «боротьбу» веде «УПГКЦ»), а також заборонити продаж гомеопатичних препаратів, приймання дотацій із Заходу тощо. Кілька абзаців феєричної маячні завершуються пафосною сентенцією: «Нехай Республіка Новоросія через прийняття справедливих Божих законів стане прототипом для автономного Криму, всієї Росії та інших країн».

У листопаді того ж року голова «ВКП» зажадав від українців, щоб ті покаялися за «братовбивчу війну» та «прозахідний Майдан» і «припинили вбивати жителів Новоросії».

У лютому 2015 року Догнал закликав президента України Петра Порошенка до оголошення завершення «безглуздої і братовбивчої війни» навіть ціною втрати майна та/або життя; у своєму зверненні він звинуватив колишнього голову УГКЦ архієпископа Любомира (Гузара, нині покійного), єпископа УГКЦ Бориса Гудзяка та голову Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) патріарха Філарета у «закликах до масового самогубства», а «баптистського пастора» Олександра Турчинова – в оголошенні війни.

Також Догнал запропонував свій план поділу України на дві незалежні республіки заради припинення війни: «Одна республіка хай називається Новоросійською або Новоукраїнською, але вона мусить бути незалежною від США, Росії та ЄС; нехай до неї за посередництвом референдуму приєднаються російськомовні регіони України. Другу республіку нехай утворять україномовні області Західної України, так звана Галичина, яка в минулому була частиною Польщі й Австро-Угорської імперії. Питання вступу до ЄС обидві республіки нехай вирішують за посередництвом двох незалежних референдумів, але треба знати, що вступ до ЄС неминуче означає гендер-гомосексуалізм, легалізацію наркотиків, евтаназії та викрадення дітей з будь-якої родини системою ювенальної юстиції».

Наприкінці лютого 2015 року Антонін Догнал з окупованого російськими терористами Донецька звернувся до Папи Франциска, президентів і урядів країн світу, Міжнародного кримінального суду в Гаазі, православних єпископів України, Росії та Білорусі із закликом покарати керівників УГКЦ, котрі «несуть відповідальність за проведення Майдану, пов'язаного з політичним переворотом і братовбивчою війною в Україні». У своєму листі, копії якого були розіслані на адреси російських політиків, голова «правовірних греко-католиків» за своєю старою звичкою приписав голові УГКЦ Святославу Шевчуку, його попередникові Любомиру Гузару та єпископу Борису Гудзяку причетність до єресей, корупції, масонства, гомосексуалізму тощо.

Бурхлива інформаційна діяльність Антоніна Догнала на території Донбасу, окупованій терористами, дала свої плоди: на сепаратистських медіаресурсах підконтрольну йому структуру стали називати «греко-католицькою релігійною організацією» і навіть «альтернативною греко-католицькою церквою». Оскільки це псевдорелігійне угруповання фактично прижилося у «ДНР», де проводиться показова боротьба із «сектами», тобто «нетрадиційними» християнськими деномінаціями (що виявляється не лише у захопленнях культових споруд, а й у вбивствах служителів і парафіян), то можливим вбачається і створення її відділень в окупованому Криму, де на представників «нетрадиційних» конфесій (нелояльних до окупаційного «керівництва) поки що чиниться тільки моральний і адміністративний тиск з боку «влади» та силових структур.

Благо, «заслуг» перед Росією «група Догнала» має чимало: рейдерські захоплення храмів УГКЦ на Західній Україні, спроби домогтися юридичної заборони діяльності УГКЦ й очорнення її духівництва, виступи проти євроінтеграції України, а також прямі заклики до Путіна ввести війська в Україну для «наведення конституційного ладу» та «порятунку від євросодому». У жовтні 2015 року координатор групи «Інформаційний спротив», народний депутат України Дмитро Тимчук надав інформацію про те, що до ватажків «ДНР» надійшло звернення представників «УПГКЦ» щодо надання земельної ділянки у Донецьку (орієнтовно на вулиці Артема) під будівництво храму. Які результати принесла ця акція – з'ясувати поки що не випадає можливості. Втім, цілком вірогідно, що «гнану у неонацистській Україні правильну греко-католицьку церкву» прихистить Росія на своїй території та в окупованих нею регіонах України.

Максим Немирич, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

У мого доброго знайомого, корінного кримчанина цілком проукраїнських переконань, вся весна чотирнадцятого року минула в дискусіях з його найближчими родичами. Суперечки часом доходили до температури кипіння вулканічної магми, що, втім, для Криму було цілком зрозуміло.

Адже мало того, що розлом пройшов прямо по сім'ях, так і самі кримчани перебували в епіцентрі подій і для доказів реальності окупації не потрібно було навіть вмикати телевізор або годинами сидіти в інтернеті. Досить було вийти на вулицю, і ти тут же спотикався об «самооборонця» з бейсбольною битою та георгіївською стрічкою на рукаві. А минувши ще пару кварталів до центру кожен міг особисто пересвідчитися в існуванні «зелених чоловічків» з характерною алтайською зовнішністю та акаючою вимовою. І коли твій найближчий родич наполегливо заперечував очевидне, наприклад, існування «іхтамнетів», багато людей мимоволі втрачали самовладання.

Тесть мого знайомого народився у Новгородській області, там же закінчив інститут і відслужив в армії після військової кафедри офіцером-ракетником. Теща народилася відразу після війни десь на Уралі, але ще немовлям разом з батьками переїхала на Південний Сахалін, куди в ту пору активно зазивала переселенців влада.

Рятуючись від повоєнного голоду, тещина сім'я раптово опинилася в воістину казковому краю. Адже на Сахаліні, як відомо з підручників географії, всі звичні нам овочі виростають гігантами, ліси повні ягід, грибів, дичини та взагалі всього, чого душа забажає, навесні лососі, набиті червоною ікрою, йдуть на нерест річкою суцільним потоком. Та й землі на присадибне господарство переселенцям місцева влада тоді виділила від душі. Хоча щодо землі зрозуміло ‒ ще вчора вона була взагалі японською, так що новоявлені власники не від себе відривали.

Застала теща на Сахаліні ще й корінних жителів, які мешкали там. Але острівних японців, корейців та айнів Радянська влада незабаром насильно депортувала до Японії і залишилися новоприбулі російські переселенці одноосібними мешканцями (хотів написати «господарями», але так би мовити про мешканців країни Рад якось язик не повертається) придбаних територій. Про японців, до речі, теща зберегла добрі спогади.

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

Курили в обмін на Крим

Познайомилися тесть із тещею мого знайомого ще в студентські роки, одружилися, разом переносили складність офіцерського побуту, а після виходу тестя в запас вирішили перебратися до Криму, де якось раз побували на відпочинку.

Поневірялися гуртожитками, працювали інженерами, потім купили в сімдесятих ділянку під Сімферополем, збудували будинок, завели дітей, загалом, зажили по-людськи.

У 1991 році раптово виниклу Україну сприйняли як тимчасове непорозуміння, українську мову так і не засвоїли, щовечора телевізор вмикали зі словами: «Ну, що там у нас у Москві?».

Ну і, відповідно, «російську весну» з подальшою окупацією, псевдореферендумом і «поверненням до рідної гавані» зустріли хоч і без фанатизму, але дуже доброзичливо, як очевидний і довгоочікуваний факт. На «референдумі», природно, голосували за «входження» до Росії.

При цьому родичі мого знайомого люди добрі, душевні, порядні, завжди прийдуть на допомогу та від реальної політики дуже далекі. Ніяких там мітингів або підписування якихось відозв і петицій.

Так ось, в результаті бурхливих, але безрезультатних політдебатів з родичами мій знайомий в решті решт зневірився довести їм незаконність і злочинність дій Російської Федерації при окупації та анексії Криму. Теща під час цих баталій здебільшого мовчала, лише іноді вставляючи пару слів. Але її репліка саме через тещин спокій виглядала осиковим кілком, який вбивається в серце вампіра.

Останньою соломинкою стало кілька презирливо кинутих тещею після патетичного вигуку знайомого, про те, що Росія вкрала у нього Батьківщину, зауваження: «Подумаєш! Ніхто у тебе Батьківщину не крав!».

І тоді знайомий в серцях сказав тещі: «Нічого, ось коли ваш Сахалін будуть віддавати японцям, тоді ви відчуєте, що таке втрата Батьківщини!».

Як то кажуть, не минуло й п'яти років...

Минулого тижня я зателефонував знайомому й поцікавився у нього ставленням його тестя і тещі до наміру Путіна передати частину Курильських островів Японії.

«Ставлення різко негативне», ‒ була відповідь.

А я задумався ‒ невже в Росії вважають, що двох островів вистачить, щоб розрахуватися зі світом за вкрадений півострів? Росія отримала три десятки років тому у світі кредит довіри й сподівалася обманути всіх. При такому розкладі зазвичай кредитор забирає все без залишку...

P.S. Історія невигадана.

Максим Кобза, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції