Доступність посилання

Спеціально для Крим.Реалії

Авторові цієї статті не раз дорікали за песимізм щодо російських лібералів і навіть «очорнювання» їх. Ішлося про перспективи розв’язання «кримського вузла» у моєму попередньому тексті на цю тему. Минув місяць – і, на жаль, найгірші прогнози підтвердилися.

Але про все по-порядку.

В останній декаді листопада, після організаційного оформлення ліберального опозиційного руху «Открытая Россия» на чолі з Михайлом Ходорковським, знаний кримськотатарський журналіст Айдер Муждабаєв поставив лідерові нової організації низку запитань стосовно бачення ним майбутнього Криму. Той відповів на них.

Зав’язалася дискусія в Інтернеті, наслідком якої стало зайве підтвердження імперіалістичного характеру політики й ідеології «системних лібералів» РФ, а значить – неможливості автоматичного відновлення статус-кво Криму та Севастополя після падіння путінського режиму.

Якщо коротко, то основні тези Ходорковського щодо Криму такі:

– проблема Криму – другорядна для російського суспільства, натомість треба єднатися, щоб розв’язувати справді важливі проблеми, тому різниця поглядів серед демократичних сил на цю проблему неважлива;

– демократичний уряд шукатиме щодо Криму компроміс із Україною; жодних рішень, усупереч позиції громадян, не буде;

– розумна більшість українців провокувати конфлікт з РФ щодо статусу Криму не стане;

– скасувати закони про Крим майбутній демократичний уряд РФ зможе лише тоді, коли діятиме диктаторськими методами, всупереч позиції суспільства, а на це він не піде;

– російське суспільство в перспективі може дозріти до відмови від анексованих територій, але нехай кримчани будують життя, як хочуть;

– і взагалі, вирішення всіх проблем, у разі перемоги демократичних сил, може бути тільки шляхом демократичної процедури чи війни; «війна нам усім не потрібна».

Ось такою є позиція найвпливовішого (якщо не серед самого російського суспільства, то серед бізнес-еліт РФ і західного політикуму) опонента путінського режиму щодо відновлення статус-кво Криму.

Що в ній є найприкметнішим?

Весь нинішній законодавчий корпус РФ, включно з перелицьованою Конституцією, не годиться для ефективної діяльності справді демократичної влади

По-перше, беззастережне визнання легітимності режиму Путіна та готовність претендента на важливу роль у гіпотетичній постпутінській владі діяти в системі встановлених «кремлівськими чекістами» координат. Адже чи є правовими «закони про Крим»? Так само, як і ціла низка інших актів, скажімо, «закон про іноземних агентів» чи «закон Діми Яковлєва»? Ні. Власне, весь нинішній законодавчий корпус РФ, включно з перелицьованою Конституцією, не годиться для ефективної діяльності справді демократичної влади. Бо ж чи могла повоєнна Західна Німеччина визнати чинною всю сукупність законів гітлерівського часу? Риторичне запитання… Власне, з психологічного погляду дивно, що людина, яка відчула на собі всю хитру механіку законів РФ, виступає за їх збереження. Чи, може, зберігати слід лише «закони про Крим» й путінські акти такого ж ґатунку?

По-друге, це демонстративне нехтування лідера «Открытой России» нормами міжнародного права стосовно приналежності Криму, яким протиставляється «позиція суспільства», «позиція громадян», «бажання кримчан» тощо. Такі аргументи завжди були в арсеналі деспотичних режимів ХХ-ХХІ століть; то чим відрізнятиметься від них гіпотетична російська демократія? І, до речі, скільки громадян у сучасній РФ, де більшість населення задовольняється роллю плебсу, якому потрібні не політичні свободи, а «хліб і видовища»?

По-третє, вочевидь продемонстрована готовність співпрацювати з тими лідерами, політичними силами й суспільними групами в Україні, які «не провокуватимуть конфлікт» з РФ, тобто, оскільки конфлікт цей існує з 20 лютого 2014 року (дата, вибита на медалі «За возвращение Крыма»), а окупація Криму вигнана на рівні ООН, погодяться капітулювати на тих чи інших умовах, визнавши півострів російським – принаймні, на той невизначений час, допоки росіяни внаслідок якогось дива не «дозріють до повернення анексованих територій». Іншими словами, своїми партнерами в Україні російські «системні ліберали» бачать «розумну більшість» та її вождів. Наразі така більшість не існує, вона може створитися тільки внаслідок встановлення в Україні диктатури олігархічних кланів у сув’язі з недобитками Партії регіонів (під якими б назвами вони не виступали); тільки тоді тиск «згори» та шалена пропаганда (в тому числі й з боку російських «демократів») зумовлять радикальну зміну настроїв українців. І то не обов’язково, і то не надто надовго, як показав досвід правління Януковича. Та за сильнішої підтримки ззовні «нове видання» президента-втікача може й довше протриматися на чолі Української держави…

Нарешті (last but not least, як то кажуть англійці) Ходорковський не вважає проблему Криму першорядною, тобто вважає, що для демократичних реформ в РФ не має значення, є Росія «нотаріально завірена» агресивна імперія, чи ні. Причому йдеться не тільки про суто політичний вимір. Про інший, не менш важливий, вимір, пише російський блогер Андрєй Волна: «…Деградація сучасної Росії почалася не з фальсифікації виборів. Деградація політична почалася з деградації моральної. Фальсифікація всього виборчого процесу – це результат негласної і майже полюбовно домовленості між можновладцями і суспільством. «Ми вам забезпечуємо непогане життя, а ви натомість…». Це – деградація, <...> в основі якої – нехтування елементарними моральними цінностями. Тому і відновлення можливе тільки на основі набуття втрачених моральних орієнтирів. А у відновленні втраченого – питання Криму, мабуть, найважливіше».

Та чи цікавлять «системних лібералів» вірні моральні орієнтири, чи вони вважають себе надто прагматичними, щоби зважати на них?

Попри те, що позиція Ходорковського з кримського питання була жорстко розкритикована представниками різних несистемних ліберальних і деяких лівих течій, це навряд чи завадило їй бути схвально сприйнятою значною частиною бізнес-еліти та прагматичної номенклатури РФ, якій не могли не набриднути ризиковані геополітичні ігри Путіна, починаючи з агресії проти Грузії у 2008 році. Бо ж якщо раніше ризик обмежувався втратами від того чи іншого виду санкцій, зараз він став незрівнянно вищий, адже Кремль почав де-факто займатися ядерним шантажем Заходу. Ба більше: Путін почав заявляти про розробку в РФ потужних засобів ведення війни «на нових фізичних принципах», свого роду «диво-зброї». А з історії ХХ століття добре відомо, чим закінчилися погрози такою зброєю для одного європейського диктатора, його оточення та керованої ним держави, чи не так? Звичайно, ні про який «палацовий переворот» ітися не може ані зараз, ані в найближчі часи, але ж у постмодерному світі трапляється стільки різних несподіванок…

Непокараний злочин агресії й окупації завжди спонукає згодом повторити його

Отож, що маємо у підсумку? Готовність гіпотетичної постпутінської влади на основі коаліції «системних лібералів» і «прагматичної номенклатури з домішком націонал-демократів a la Навальний принизити бойові дії проти України на Донбасі («війна нам усім не потрібна»), припинити репресії проти тих кримськотатарських активістів, які діятимуть в межах законодавчого поля РФ (натяки на це містяться у дискусії Ходорковського з Муждабаєвим), почати переговори й нормалізацію відносин з Україною – але без повернення Криму під її контроль, без відновлення на півострові статус-кво станом до 20 лютого 2014 року. Чи буде це прогресом у порівнянні з чинною ситуацією? Безумовно. Чи матиме Україна у разі, якщо погодиться «забути» про Крим чи пристати на пропозицію «демократичного розв’язання питання» (слід думати, на повторному референдумі у Криму під контролем нової влади РФ), гарантії невтручання Кремля у внутрішні українські справи та припинення спроб Росії «відірвати» ще шматок території? Жодних. Бо непокараний злочин агресії й окупації завжди спонукає згодом повторити його. Згадаймо совєтські вторгнення: Угорщина-1956, Чехословаччина-1968, Афганістан-1979… Тільки останнє було покаране світовою спільнотою. І не в останню чергу саме тому 1981 року совєтські війська не рушили «звільняти» Польщу від «Солідарності»… Тож мине 5 чи 10 років – і Кремль, які б господарі в ньому не сиділи (дуже важко уявити, що це буде хтось на кшталт Гаррі Каспарова), знову захоче реалізувати проект «Новороссия» або щось подібне. Тим більше, що об’єктивно партнерами «системних лібералів» РФ в Україні стануть «прагматики», тобто проросійські сили, на які нині спирається Путін.

З усього сказаного, гадаю, зрозуміло, що максимум поступок, на які можна чекати з боку «демократичної Росії», як називають свій проект «оновленої імперії» «системні ліберали» (і то під сильним тиском Заходу), – це Крим як російсько-український кондомініум чи «незалежна Кримська республіка» на кшталт Абхазії, тобто під контролем і протекторатом Кремля. На більше Україна чекати не може, бо ж проблема ще й у тому, що «системні ліберали» при владі у Кремлі перший час матимуть беззаперечну підтримку та карт-бланш від світового співтовариства – крім хіба що Польщі та країн Балтії.

Що ж робити за цих обставин Україні, кримськотатарським активістам і тим не надто численним справжнім демократам, які все ж є у Росії?

Відповім майже художньою замальовкою зі щоденника вже покійного, на жаль, історика-архівіста й культуролога Романа Корогодського:

«Галина Захарясевич [-Липа]. Львів. 1 лютого 1967.

Приїхав, зустрівся. Смертельно хвора Галина Лук’янівна розповідає:

– Ромку, це нечуване! Неймовірне! Є людина, котра вірить, що буде самостійна держава Україна! Вірить, просто про це сказав і працює на цю ідею. Це – Славко [Чорновіл]! Ти можеш собі таке уявити?

– Ні…

– Та й я так думаю… Але ж існує людина! Все так ясно говорив. Я майже знепритомніла від того напору, від його енергії. Господи, зглянься на нас! Почуй його язице!».

Ось так. Галицькі інтелігенти вже не вірять в українську незалежність, а «східняк» Чорновіл активно працює на неї. Він не прагматик в усталеному сенсі слова, а романтик. Але він через чверть століття після описуваної події виявляється правим, не в останню чергу тому, що сам зі своїми не надто численними однодумцями по 20 годин на добу працював заради демонтажу Совєтського Союзу, причому максимально безкровного і демократичного. А тепер запитання: чи закінчений наразі демонтаж імперії?

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG