Доступність посилання

ТОП новини

«Маленька переможна» інформаційна війна Росії


(Рубрика «Точка зору»)

«Щоб стримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна», – прорік у січні 1904 року міністр внутрішніх справ Російської імперії В’ячеслав Плеве. За місяць Росія отримала війну від Японії, яку ціною величезних людських втрат… програла.

Проте мрія про «маленьку переможну» відтоді стала ідеєю-фікс російського імперського духу. Фінська війна 1939 року, Угорщина 1956-го та Чехословаччина 1968-го. Афганістан 1979-1989 років. Далі – військово-комерційний проект багаторічного «впокорення» Чечні протягом 90-х років, Грузія, і от маємо війну в Україні.

Існує безліч матеріалів щодо визначення реальної ціни тих воєн як у людських життях, так і матеріальних втратах. Але характерно, що від кожної з них владці завжди примудрялися гарантовано викрутити собі політичний зиск. Хоча б і тимчасовий. Вдавалося це завдяки майстерному проведенню інформаційних кампаній, спрямованих на власний народ. Власний народ переважною більшістю досить схвально сприймав такі війни, завжди звинувачуючи саме тих, проти кого вона ведеться. Без критики та сумнівів! Незалежно від того, хто агресор. Уся критика влади у разі війни чарівно змінювалася підтримкою широких мас. Чому?

Спробуємо проаналізувати.

Життів не шкодуємо, за правду воюємо

У російській історіографії існує давня традиція, яка не порушувалася навіть у радянські часи. Імперія, виявляється, НІКОЛИ не вела несправедливих воєн! Царі? Могли бути жорстокими тиранами, недолугими п’яницями тощо. Росія? Тюрма народів! Але геть усі війни, які б не вела ця «тюрма народів», тим не менше оцінюються великодержавницькими істориками як «справедливі». Тобто спрямовані на оборону своїх кордонів від зовнішніх зазіхань. Якщо ж поза кордонами, то, неодмінно «на захист братів». Воєнна політика імперії була предметом поклоніння та героїзації – незалежно від цілей та результатів воєн. А протилежна сторона завжди і безумовно сприймалася як ворог, що винний у тисячах смертей. А оскільки життя кріпака у «тюрмі народів» нічого не вартувало, то й берегти життя солдатів славетні полководці імперії не звикли. Дарма. Чим більше люду загине, тим більша ненависть до ворогів! І це також стало непохитною традицією воєнної політики імперії.

Отже, маємо. Війна традиційно виступала в Російській імперії та СРСР як чинник, що зміцнював позиції влади і давав можливість придушення інакодумства. Адже в атмосфері напруженого протистояння будь-яка критика влади, нехай і справедлива, завжди сприймається як зрада. І шляхом простої підміни понять захист влади автоматично перетворюється на захист народу та батьківщини. А звідси поняття патріотизму стає тотожним поняттю відданості владі. То ж будь-яка війна стає дуже вигідною з огляду на згуртування народу навколо влади.

З огляду на це на теренах Російської імперії вибудовувалася безпрограшна стратегія активізації підтримки влади: реальне чи удаване нагнітання зовнішньої напруженості. У таких умовах репресії проти опонентів радо схвалюються народними масами. Так, зокрема було у часи сталінізму, коли геть усі вороги народу виявилися «закордонними шпигунами». Щось подібне повторилося за доби Холодної війни, коли знов було зафіксовано спалах чисельності «посіпак імперіалізму», до яких автоматично потрапили усі, хто мав власний політичний світогляд, відмінний від офіційного.

Описану традицію примноження ворогів на теренах російської імперії перервали, мабуть, лише один раз – у період 1985-2000 років. І зробили це «помірковані демократи» – Горбачов та Єльцин. Як наслідок, зникли і зовнішні, і внутрішні вороги. Начебто добре? Та результат виявився разючим. Російська імперія розкололася і почала тріщати далі. Цікаво, що найбільш задоволеними від того стали країни, бідні на ресурси. Найбільше ж – «невдячні» балтійці, яких, здавалося б, «повністю годувала» Росія.

Але чому б від того Росії не радіти? Не треба ж тепер витрачати ресурси на допомогу утриманцям! Здавалося б, без такого тягаря Росія може легко зробити економічне диво на заздрість усім «східноазійським тиграм»!

Війна як порятунок «Ё-економіки» та «Ё-політики» від неминучого краху

Та де там. Основною статтею експорту Росії так і залишилася сировина – енергоносії, ліс. І усі розмови про науково-технологічні досягнення виявилися пшиком. Досить згадати сумнозвісне Сколково, справжнім призначенням якого, як виявилося, стало розкрадання коштів вищим чиновництвом. А символом організаційної неспроможності Росії став крах її автопрому. То ж російське керівництво чомусь пересувається не ЗіЛами чи ГАЗами, виробництво яких зовсім занепало, а ворожими мерседесами. Досить цікавий проект із дивною назвою «Ё-мобіль», що рекламували як технологічний прорив російського автопрому, сконав у повній відповідності до вислову «як човна назвете, так він і попливе». То ж за аналогією, провальну сировинно орієнтовану російську економіку справедливо було б назвати «Ё-економікою», яка також рухається відповідним курсом. А імперську політику – відповідно – «Ё-політикою».

Тому єдиним виходом, який побачили імперські політики, стала вже відома ідея «маленької переможної». Вона блискуче реалізувалася на Північному Кавказі. На деякий час допомогло. Але прийшла економічна криза 2008 року. Чомусь саме цього року, на підйомі кризи, Росія відшматовує від Грузії Північну Осетію та Абхазію. Не забувши зробити при цьому Грузію невиліковним «американським посіпакою».

Нічого принципово нового не бачимо і у 2014 році. Стратегія і тактика інформаційної війни принципово не змінилися. Новацією стало обрання у вороги українців, які з «братів» умить перетворилися на «фашистів», «окупантів». Чи можна бути окупантами на своїй землі? Тут іще простіше. Ніякої своєї землі українці, виявляється, не мають. Є лише території, населені «російськими співвітчизниками», над якими «нависла загроза» і яких «треба захистити»! Ніяких сумнівів, що відносини з Україною – це те ж саме, що і відносини з Чечнею, тобто «внутрішня справа» Росії.

Але, як ми пам’ятаємо, за існуючою традицією, внутрішній ворог завжди має бути поплічником зовнішнього. То ж під вигадану «агресію українців» підведено «потужну теоретичну базу». Виявляється, іде не більш, не менш як «цивілізаційна війна» однополярного світу – тобто, американської гегемонії, – проти багатополярного, єдиним гарантом якого є «руський світ». От тепер зрозуміло. Усі, хто проти «руських», – фашисти, зрадники, агресори. Усі, хто «проти фашистів», мусять автоматично підтримувати Путіна та його політику – допомогти Україні у боротьбі з фашистами. Хто не підтримує, знов-таки зрадник. А для посилення емоцій – повні аналогії з історії Другої світової.

Уся інформаційна війна Росії сьогодні ведеться під двома простими гаслами: «чим відвертіша брехня, тим більше їй вірять» та «хто не з нами, той проти нас». У Росії це спрацювало блискуче, отже, інформаційна війна має повний успіх. Патріотичні маси щиро вірять, що Україною пересуваються озброєні банди з довгими ножами. А хто ще не вірить,– переконливо доведуть у поліції.

В Україні дещо складніше, бо абсолютна більшість народу вважає себе громадянами України, а не Росії. Але тенденції такі, що суспільство дедалі більше поляризується, і кожен змушений стати перед єдиним вибором: або я визнаю існування української держави, або я визнаю кремлівські міфи. Отже, суспільство неминуче розколюється. Такий розкол, зрозуміло, значно послаблює державу. І вже це – безперечний успіх «маленької переможної інформаційної війни Росії» проти колись братського народу.

Добро повинне витіснити зло на рівні стереотипів

Як можна протистояти такій інформаційній війні? Відповідей кілька.

У Росії – вже ніяк. Лише провал російської агресії, міжнародні санкції та подальше погіршення економічної ситуації може згодом витверезити прибічників агресії.

В Україні дієвим засобом боротьби є здатність влади уникнути погіршення економічної ситуації, уникнути гучних програшів у своїй політиці та міжнародна підтримка України. Але є іще один потужний ресурс. Лише самоорганізація народу забезпечила повалення кримінального режиму двічі несудимого президента. Сьогодні саморганізацією народу утворено так званий «інформаційний опір». Ініціатива має бути підтримана й поширена. І саме з рук до рук має поширюватися проста й зрозуміла інформація про те, що, слава Богу, Україна – не Росія, Крим – не Чечня, а Дніпропетровськ – не Волгоград… Як би не пнулися самоназвані «антифашисти» зі своєю середньовічною жорстокістю. Скільки б голів, рук, вух вони нам не відтяли.

Більше того, нам зараз слід активізувати свою інформаційну протидію, наочно демонструючи результати таких антифашистських звірств. Слід виготовляти зрозумілі засоби наочної агітації, які можна поширювати поза інтернетом – для людей похилого віку. Дурості та лицемірству російської пропаганди слід протиставити факти та логіку. Завдання здається складним лише спочатку. А на певному етапі добро вже закріпиться у стереотипах і автоматично витіснить зло. Особливо, якщо буде підкріплене послідовними економічними й політичними діями влади, в яких не будуть присутні ознаки зради національних інтересів.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
XS
SM
MD
LG