Доступність посилання

ТОП новини

Блоги

вівторок 21 Серпень 2018

Calendar
2018 2017 2016 2015
Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень
Серпень 2018 р.
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
30 31 1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31 1 2

Обличчя спухло, губи покусані до крові. Безсонні ночі перетворюють саме існування на тортури. Ранок. Сиджу, прикутий у кабінеті слідчого. Він п'є каву й жартує зі своїми друзями про українських дівчат. Із радіо лунає революційна пісня гурту Ляпіс Трубєцкой «Ангели Света». «Скоро й цього позбудемося», ‒ каже конвоїр, посміхаючись. Нічого не хочеться ‒ тільки померти.

(Попередній блог ‒ тут)

Слідчий відволікся від своїх «дуже важливих справ» і підійшов до мого ледь живого тіла. Інквізитор, як досвідчений психолог, знову взявся ласкаво ‒ як завжди на початку, наче нічого й не було до цього, ‒ умовляти визнати власну провину, після чого «все одразу ж закінчиться». Мовчу. Нічого тут визнавати. Я ні в чому не винний.

Мабуть, він до цього був готовий. За сигналом московського куратора в кімнату заводять людину. Його обличчя я одразу ж пізнаю ‒ цей хлопець відвідував організовані мною медичні курси, ходив на мітинги та брав участь у захисті військових частин.

Витерпіти те, що з нами робили, може далеко не кожен

Олексій стояв пом'ятий, підбитий і неймовірно втомлений. Під очима двома чорними колами позначилися синці, явно залишені жорсткими ударами. Зайшовши, бранець ледве помітно кивнув мені й, дивлячись у бік, почав говорити про те, що ми разом спланували та здійснили підпали офісу партії президента Росії та будівлі центру «Русского единства», що він повністю визнає свою провину й глибоко шкодує. Загалом, усе те, чого так довго вимагали від мене мої мучителі. Льоша, продекламувавши завчений текст, сказав мені: «Вибач, так вийшло» ‒ і його відразу ж забрали. Звинувачувати його ні в чому не можна, витерпіти те, що з нами робили, може далеко не кожен...

Слідчий Бурдін Артем Олексійович одразу ж підкреслив переді мною той факт, що в них тепер є дійсний свідок, який даватиме свідчення проти мене. Тепер мені вже ніяк не відкрутитися. Єдиний вихід у сформованій ситуації ‒ підписати явку з повинною. Тоді, може бути, вони домовляться про більш м'яке подальше покарання. Але я знав, що окрім слів замученої людини проти мене нічого немає, тому мовчав. Моя завзятість стала останньою краплею в терпінні допитувальника. Розмова була закінчена.

Руки вивернуті. До болю знайомий шлях. Смиренно крокую на заклання, керований запеклими пастухами. Я чекав задушення, побиттів, принижень і всяких інших знущань. Навіть був більш-менш до цього готовий, але не до того, що сталося далі.

Оперативник Федеральної Служби Безпеки, який майстерно диригував процесом останні п'ять днів, увійшов до кімнати, тримаючи в руках протигаз. Дуже театрально й страхітливо він волочив за собою підлогою хобот, на кінці якого теліпався захисний фільтр. Мені тут же наділи цю захисну маску на голову й закрили долонею відсік, у який надходило повітря. Незабаром я почав задихатися. Все так само, як і з пакетом, тільки дуже смердить гумою. Думав, що витримаю.

Організм пручався недовго, переднепритомний стан наступав досить швидко. Коли я сповзав на стільці, голова падала вперед або назад, фільтр швидко відкручували, я інстинктивно починав пожирати дароване мені повітря. Саме в цей момент садисти впорскували всередину газ. Він роздирав горло та виїдав очі. Через лічені секунди починалася блювота. Щоб смердюча жижа не витікала назовні, хобот піднімали вгору ‒ і залита блювотою маска ставала для мене місцем утоплення. Я захлинався власною блювотною масою. Це боляче. Це дуже боляче. Провалювався в темряву, з якої мене швидко діставали холодною водою та нашатирним спиртом. Бити гребували, надто вже огидно я виглядав ‒ ніхто не бажав забруднитись у блювоті. Але ті, хто натягував і знімав з мене маску, прикладалися від душі.

Я помирав і воскресав, але як же я не хотів повертатися з темряви

Росіяни проробляли зі мною це знову й знову. Маска. Удушення. Газ. Блювотні маси. Захлинання. Втрата свідомості. Я помирав і воскресав, але як же я не хотів повертатися з темряви... Кати навіть не ставили запитань ‒ просто мучили, не зупиняючись, поки в мені нічого не залишилося. У якийсь момент зв'язок із реальністю був втрачений, коли прийшов слідчий, я підписав усі документи. Було плювати вже на все. Просто хотів, щоб дали спокій. Яким же я був наївним...

Хто ж тепер від мене відстане? Вся ця країна з її прогнилою системою ‒ як ненаситний спрут, здавлює та висмоктує всі життєві соки до останньої краплини, поки не залишиться нічого.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

(Попередній блог тут)

Після тяжкої ночі починається ще страшніший ранок. Щоразу близько дев'ятої години браві хлопці з Федеральної служби безпеки заїжджають за мною в ізолятор тимчасового тримання. «Браслети» стискають на зап'ястях із граничною жорсткістю, чорний пакет на голові не дає дихати, багажник замінює пасажирське крісло. В дорогу. До колишньої будівлі Служби безпеки України, де тепер міцно облаштувалися окупанти. Московські куратори вже очікували на своєму робочому місці, запізнення неприпустимі. Машина мчала з шаленою швидкістю вузькими вуличками невеликого міста, які я пам'ятав напам'ять і безпомилково визначав напрямок.

На початку допитів усі слідчі намагалися здаватися добрими й турботливими. Вони приміряли на себе маску друга, гарного старого товариша, який ніколи не зрадить і не порадить поганого. У той час як той служивий, який вів мою справу, розмовляв зі мною, інші сиділи за своїми столами й зрідка підтакували, кивали головами. Конвоїри дивилися в сторону й створювалося відчуття, що їх узагалі тут немає. Люди заходили й виходили з кабінету, посміхаючись.

Слідчий поступово, але методично ставив навідні запитання, намагався розговорити, пропонував різні варіанти вирішення ситуації, що склалася, тим самим підштовхуючи до прірви: «Слухай, давай так, ми тебе відпустимо додому, якщо все нам розкажеш. Зробимо так, що підеш просто як свідок. Ну, в найгіршому випадку, отримаєш мінімум, ти ж хлопець непоганий. Санкція статті передбачає до двадцяти п'яти років, а ми тобі сторгуємося на максимум п'ятірку». Але я мовчав, я не володів нічим для них цікавим, і навіть якщо б мав бажання, не зміг би нічого розповісти. На ті запитання, якими мене засипали з усіх боків, я не знав навіть гіпотетичних відповідей. Не дивно та передбачувано, що в якийсь момент моєму слідчому, який приїхав із Москви, Бурдіну Артему Олексійовичу це все остогидло. Ставлення змінилося миттєво, й овечка перетворилася на вовка. Ласкаві пропозиції змінилися прямими погрозами. Атмосфера розпалювалася зі швидкістю лампового обігрівача, й коли точка кипіння перетнула червону лінію, я був переданий у володіння тих, хто видобуває інформацію іншими шляхами, ніж прості розмови.

У вже звичній позі «ластівки», з намотаним на голову мішком, я не без допомоги місцевих гестапівців миттєво злетів сходами на другий поверх окупованої будівлі СБУ. В одному з кабінетів мої руки туго пристебнули до підлокітників металевого стільця, а ноги намертво примотали скотчем до його ніжок. Росіянин зняв із голови пакет і повільно, напоказ для залякування, почав одягати боксерські рукавички на руки: «Зараз ми з тобою попрацюємо. Будеш моїм спаринг-партнером. Не хвилюйся, ніяких слідів не залишиться». Далі процедура гранично проста. Запитання, удар, запитання, удар.

Не отримуючи задоволення, він бив тильною частиною кулака по голові, немов забивав цвях, або в живіт, щоб вибити залишки життя з легенів. Знову й знову

Коли боксер захоплювався відпрацюванням на мені «двійок» і «трійок» (серія з подвійних або потрійних ударів у боксі ‒ КР), то співробітник ФСБ, який курує процесом, зупиняв його. Він сідав навпроти й жорстко, з невгамовною агресією ставив запитання, відповіді на які мали бути однозначними ‒ «так» чи «ні». Не отримуючи задоволення, він бив тильною частиною кулака по голові, немов забивав цвях, або в живіт, щоб вибити залишки життя з легенів. Знову й знову. Запитання, удар. Запитання, удар.

Їх підганяє начальство, вони зляться, бісяться, поспішають. Питають про військові частини, про імена та прізвища незнайомих мені людей, про номери й марки автомобілів, штатний склад певних військових підрозділів. Я лише кліпаю очима й не знаю, що відповісти. Краще мовчати, тому що за слова «Та не знаю я нічого! Я ніколи не служив і не знаю цих людей! Ви помилилися, я не той, хто вам потрібний!», починають бити з потрійною силою.

Окупанти вимагали відповідей, яких я не міг їм дати, і це нікого не влаштовувало. З мене клешнями видирали те, чого не існувало

Мене несамовито тіпало від стресу й викидів адреналіну. Було абсолютно невідомо, коли й чим закінчиться ця екзекуція. Основні панічні напади накочувалися навіть не через побиття, а від абсурдності того, що відбувалося. Окупанти вимагали відповідей, яких я не міг їм дати, і це нікого не влаштовувало. З мене клешнями видирали те, чого не існувало.

Запитання, удар. Запитання, удар. Запитання, удар.

Лякають в'язницею, згвалтуванням, «петушатнею», а в якийсь момент починають бити в найболючіше, в родину: «У тебе не буде більше ніколи ні жінки, ні дитини. У твоєї сім'ї ми заберемо все, адже твої родичі не могли не знати, чим ти займаєшся! Вони легко можуть стати співучасниками! Повір, твоя мати, бабуся, брат, сестра, незабаром легко через тебе опиняться на цьому ж самому місці!».

Розмахуючись, погрожував відрубати руку й подивитися, наскільки правдиві японські фільми, де фігурує ця зброя

Один зі співробітників, сміючись, зайшов до кабінету з сувенірним японським мечем. Розмахуючись, погрожував відрубати руку й подивитися, наскільки правдиві японські фільми, де фігурує ця зброя. Потім відчепили від стільця та, схопивши за волосся, втиснули обличчям в підлогу. Виливши всю злість у приниження, втомлені інквізитори відтягнули моє тіло до якоїсь комори, де я зі скрученими до крові руками в наручниках впав на підлогу. Настав обід. Перерва. Від отриманих ударів паморочилося в голові та сильно нудило. Страшно було. Фізичний біль змінювався моральним і навпаки. Життя закінчилося. Московські кати, наситившись, відкривали двері й знову тягнули мене назад.

Запитання, удар. Запитання, удар. Запитання, удар.

У якийсь момент у керівника процесу задзвонив телефон, і він дав команду всім зупинитися та вийти перекурити. Щойно приміщення звільнилося, зайшов мій слідчий разом зі своїми колегами. Оцінили стан і почали допитувати, але, побачивши, що розмова не клеїться, з посмішкою поплескали по плечу та пішли.

Зі спини на голову несподівано натягується пакет: «Говори сука! Говори! Хто хотів пам'ятник вічного вогню підірвати? Ти, сука, хотів?»

Зі спини на голову несподівано натягується пакет: «Говори сука! Говори! Хто хотів пам'ятник вічного вогню підірвати? Ти, сука, хотів? Хто з тобою був? Ми все знаємо! У нас все на тебе є! Зізнавайся, сука!».

Затримую подих, але погано виходить, занадто нервую. Гестапівці, втомившись чекати конвульсій, б'ють у живіт, щоб вибити залишки кисню. Всмоктую пластик настільки, що він обліплює горло. Задихаюся. Намагаюся вирватися, за що відразу починають бити. Хочу закричати, але й на це немає сил. Дають вдихнути на мить і знову. Пакет зсередини мокне й прилипає до шкіри. Трясу головою на всі боки. Тримають міцно. Дають вдихнути й ще раз знову.

Запитання, удар. Запитання, удар. Запитання, удар.

‒ «Говори, сука!».

У голові туман. Погано пам'ятаю, скільки це тривало. За вікнами потемніло. Мене дістають із багажника й передають до ізолятора тимчасового тримання.

І так п'ять днів поспіль, але, правду кажучи, це було ще лояльне поводження.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут

Більше

XS
SM
MD
LG