Доступність посилання

ТОП новини

Блоги

понеділок 18 Лютий 2019

Calendar
Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень
Лютий 2019 р.
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
28 29 30 31 1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 1 2 3
Митрополит Феодосійський і Керченський УПЦ МП Платон під час освячення російської зенітної ракетної системи великої та середньої дальності С-400 «Тріумф». Феодосія, січень 2017 року

19 січня, у свято Хрещення Господнього, на телеканалі «Россия-Культура» відбувся прем'єрний показ майже 40-хвилинного документального фільму «Андріївський хрест», створений за благословенням митрополита Сімферопольського і Кримського Української православної церкви Московського патріархату Лазаря та присвяченого відновленню військових храмів і «відродженню» військового духівництва у Севастополі – від першої (1783) до другої (2014) російської анексії Криму.

Розпочинається фільм історією Свято-Микільського храму на Північній стороні, настоятель якого, протоієрей Георгій Поляков, у кадрі підносить молитви за «воинство российское православное» (як живих, так і мертвих його представників). У храмі, де завісою на «царських воротах» слугує Андріївський прапор із ликом Миколая Чудотворця, «повчають, проводжаючи на строкову службу до армії».

Дзвонар у російському «піксельному» камуфляжі Костянтин Івницький (колишній начальник відділення зв'язку МНС України, що прибув до Севастополя з родиною з Сіверодонецька ще 2004 року; за 10 років став учасником «русской вєсни», тепер служить окупантам у званні підполковника, – авт.) переповідає слова «батюшки» про Севастополь: «У всій Росії-матінці більше нема такого місця, де за 300 років поховані вояки, що захищали Росію у всіх війнах».

Наступний на черзі – Херсонес, який, за твердженням авторів фільму, «був зруйнований монголо-татарськими кочівниками у XIV ст.», а у XVIII столітті був розібраний на будматеріали для нового міста й названий «російськими Помпеями». Місце хрещення київського князя Володимира – «священне для російського православ'я, самодержав'я та війська». На тлі античних руїн севастопольський благочинний УПЦ МП о. Сергій Халюта заявляє: «Саме звідси почалося збирання наших земель». Та тільки що мається на увазі під «нашими землями»?

У Севастопольському благочинні УПЦ МП спостерігається доволі цікава тенденція: як мінімум десяток священиків є випускниками військових навчальних закладів. Наступного героя фільму, капітана ІІ рангу Олександра Бондаренка, ми спочатку бачимо у флотській формі, потім – у рясі. Він став першим офіцером Чорноморського флоту РФ, який, залишаючись на військовій службі в оперативному управлінні штабу, був висвячений на священика. У цьому випадку вельми цікаво було б запитати «митрополита» Лазаря: як громадянин РФ, офіцер ЧФ РФ став не просто священиком дорученої йому єпархії УПЦ МП, а «зв'язківцем» між її духівництвом і командуванням ЧФ РФ.

У Севастопольському благочинні УПЦ МП спостерігається доволі цікава тенденція: як мінімум десяток священиків є випускниками військових навчальних закладів

Не менш цікаво, якою є роль «отця-офіцера» в окупації Криму РФ в іпостасі службовця окупаційних військово-морських сил. Сам він зізнається: з його рівнем духовної освіти «потрапити за розподілом» можна було хіба що до маленького чи сільського храму. Тим не менше, «митрополит» Лазар практично миттєво після прийняття сану призначив його помічником до «Михайлівського собору» – храму архістратига Михаїла, який є гарнізонним храмом ЧФ РФ і відновлення якого почалося приблизно у 2009 року (до того у будівлі розташовувався музей ЧФ РФ).

Про те, що того-таки року за розпорядженням тогочасного президента РФ Дмитра Медведєва у Росії почалося відродження військового духівництва, Бондаренко згадує: «Я дізнався про це якраз коли повертався з відрядження… (обмовився, виправляється – авт.) з відпустки повертався з Москви, й мені телефонують у потязі й кажуть, що оголосили».

Саме тоді він «зробив вибір і залишив службу заради служіння» російським «захисникам вітчизни» за кордоном. Розповів він і про реставрацію храму архістратига Михаїла: «Ми замовили церковну люстру у Львові – там їх вміють робити гарно. У ній були Андріївські прапори, георгіївські хрести, а також герб Росії. Це був 2013 рік, це була ще Україна. Міркую: храм військовий, російський, Чорноморського флоту – отже, символіка мусить бути російська. Хоча я розумів, що якби ми залишилися при Україні, Боже збав (! – авт.), то тоді, можливо, був би якийсь тиск тощо, що це неправильно. Але таке було бажання».

Далі голос за кадром переводить оповідання у часи російської окупації Криму: «Замовлення доправили до Севастополя якраз до початку 2014 року – зовсім незадовго до того, як було перервано транспортне сполучення між Кримом і західною Україною. Становище ставало загрозливішим із кожним днем. 23 лютого на загальноміському багатотисячному мітингу на площі Нахімова люди, що зібралися, оголосили непокору владі України. Наступного дня над будівлею міськради було піднято триколор. Довкола міста було утворено блокпости. Севастопольці почали готуватися до 3-ї оборони. Кримські священики щодня з чудотворними іконами обходили військові частини, закликали сторони зберігати мир».

Слово помічникові благочинного Севастопольського церковного округу УПЦ МП із праці зі Збройними Силами РФ, протоієрею Олександру Григор'єву, котрий 2014 року займав посаду офіцера оперативного управління штабу ЧФ РФ («подвійний колега» Олександра Бондаренка): «Становище цілковито незрозуміле. 24 лютого о 12-й годині у штабі флоту правиться молебень перед іконою Федора Ушакова (цю ікону протягом фільму не раз показують великим планом – особливо сувій у руці «святого праведного воїна» зі словами: «Не отчаивайтесь! Сии грозные бури обратятся к славе России» – авт.). За 4 години становище кардинально змінилося. Було зрозуміло, що успіху «Правий сектор» у Криму та Севастополі не матиме, що Севастополь і Крим повернуться до складу Росії. Вже було ясно, що так буде». Далі – кадри з мажорною музикою та кораблями ЧФ РФ, що символізує «звільнення міста російської слави від бандерівців».

Наступна частина фільму присвячена військовим храмам «УПЦ МП», які були побудовані після російської анексії Криму й наразі обслуговують духовні потреби окупаційного військового контингенту. На території частини ПВО у Юхариній балці, на околиці Севастополя, було збудовано дивізійний храм на честь нещодавно канонізованих Російською православною церквою (РПЦ) преподобномучеників воїнів Олександра Пересвєта й Андрія Ослябі. Настоятель храму протоієрей Олександр Рева «за роки своєї служби побував у багатьох гарячих точках на пострадянському просторі, і не у військовому чині, а у духовному званні». При цьому уточнюється, що храм збудований буквально на крові: «З початку Великої Вітчизняної війни тут базувався підрозділ зенітників; у червні 1942 року на бойовому посту загинули 60 радянських вояків».

«Після демобілізації Іван повернеться в семінарію. Ставати контрактником або офіцером не планує. Але бути військовим священиком, здається, сам Бог велів»

А в Козачій затоці на території військової частини 810-ї гвардійської бригади морської піхоти ЧФ РФ 2017 року було збудовано «типовий» полковий храм на честь «святого благовірного» князя Олександра Невського, погруддя якого розташоване неподалік. Усередині храму – той же Андріївський прапор перед похідним вівтарем. Героєм історії храму стає не його настоятель, колишній житель Кольського півострова о. Сергій Поливцев, а регент церковного хору, дзвонар і паламар Іван Вялков – семінарист Московської духовної академії, котрий станом на час зйомок фільму майже рік служив в окупаційній морській піхоті. До армії він пішов не лише за власним бажанням, а й… за благословенням митрополита Єкатеринбурзького і Верхотурського Кирила: «Підходить до мене, каже – до армії не збираєшся? Не дожидаючись моєї відповіді, каже: «Якщо йти, то зараз». І пішов».

«Термін служби Івана у морській піхоті добігає кінця. Після демобілізації він неодмінно повернеться до семінарії. Ставати контрактником чи офіцером не планує. Але бути військовим священиком, здається, сам Бог велів», – завершується оповідання.

Погони під рясою (хоч військового, хоч представника спецслужб) для служителя РПЦ – не новина. РФ останні п'ять років «приростає регіонами», РПЦ ж – «канонічними територіями», за допомогою колишніх і чинних військових, котрі наразі з хрестом в одній руці й автоматом Калашникова в іншій «несуть заповіді любові своїм ближнім» на «звільнюваних» землях. Вельми сумно, що своїй «церкві-матері» у цій справі вірнопіддано прислуговує «УПЦ МП», котра зберігає контроль за своїми єпархіями в окупованих Росією регіонах України, при цьому погіршуючи своє й без того незавидне становище на підконтрольних територіях, намагаючись за поганої гри робити добру міну «істинної церкви українського народу».

Максим Немирич, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

18 січня у мультимедійному прес-центрі МІА «Россия сегодня» у Сімферополі відбулася прес-конференція на тему «Православ'я у сучасних умовах: проблеми, загрози, можливість діалогу». Основними спікерами заходу стали: «єпископ Ялтинський», вікарій Сімферопольської і Кримської єпархії т.зв. «Української православної церкви Московського патріархату» (УПЦ МП), «архімандрит» Нестор (Микола Доненко: за благословенням «митрополита Сімферопольського і Кримського» Лазаря), «декан факультету філософії Кримського федерального університету («КФУ»)» Олег Габріелян і «завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Таврійської духовної семінарії», «професор кафедри історії Росії Таврійської академії КФУ» Андрій Ішин.

Порядок денний був такий: «Останнім часом на просторі окремих «слов'янських» держав і на Балканах відзначається рух до т.зв. «автокефалізації» православних церков за територіальною ознакою, який багато експертів називають розколом. Чим викликана подібна тенденція? Що означає отримання УПЦ Київського патріархату статусу автокефальної і які процеси це може спровокувати? Як це позначиться на авторитеті православної церкви МП й на долі простих парафіян?»

Про жодні Балкани зовсім не йшлося: «багато експертів» у кількості трьох осіб цілком передбачувано «поїхали танком» по Україні

Втім, як і слід було очікувати, про жодні Балкани зовсім не йшлося: «багато експертів» у кількості трьох осіб цілком передбачувано «поїхали танком» по Україні.

На відміну від двох своїх колег, незв'язності думок не демонстрував хіба що Андрій Ішин. Однак усе сказане ним нічим іншим, крім як фантасмагорією, назвати складно. На його думку, Держдеп США «запустив проект знищення православ'я (звісно, російського – авт.) як наступного ворога після СРСР» і вирішив «завдати удару по «русскому міру» взагалі». Далі він висловив упевненість, що «світовий жандарм» США та ЄС (який «єпископ» Нестор та Олег Габріелян «охрестили» «четвертим рейхом» як протилежність РФ – «Третього Риму») домагаються «дискредитації православ'я як такого» і «демографічної зачистки та колонізації» України, щоб залишити в ній лише 15-20 мільйонів населення: у першу чергу демографічних втрат нібито мусять зазнати прибічники «русского міра», які асоціюються з Російською православною церквою (РПЦ). Потім «завкаф» духовного освітнього закладу на окупованій території назвав Православну церкву України (ПЦУ) «американським проектом», який «замість Христа вклоняється т.зв. Томосові, отриманому військовими злочинцями та кримінальними авторитетами». За словами Ішина, у Сімферопольській і Кримській єпархії УПЦ МП «дуже чітко розділяють теперішній режим, що захопив владу в Україні, та український народ, який для нас був і залишається братнім».

Приблизно подібним змістом був наповнений виступ Олега Габріеляна. На його думку, ані Україна, ані її влада «не становлять певної суб'єктності», оскільки «перебувають під зовнішнім управлінням», але при цьому «православ'я переможе». Згадавши назву книжки другого президента України Леоніда Кучми «Україна – не Росія», Габріелян, перед цим пожалівши українців, заявив, що їм треба буде це довести – «переписати всю історію, створити своїх героїв, хоча б ту ж літературу», при цьому тут-таки назвавши український народ «малороським» і заявивши, що він «існував у «русском мірє», де були єдині герої, традиції, історія, віра». «Наш геополітичний супротивник запрошує нас на війну з братнім народом, але ми на неї не йдемо», – висловився Габріелян, завивши, що «зло з кулаками розширює свою територію» (максимально містка характеристика сучасної РФ). Припущення ведучої стосовно того, що ПЦУ не зможе існувати в Криму, оскільки Томос про автокефалію «забороняє їй мати утворення на території інших держав» (хоча Крим, з точки зору міжнародного права, є територією України), Габріелян назвав «безглуздим» і заявив, що «невідомо, чи буде взагалі Україна існувати».

Раніше він розмірковував про те, як за ґрати відправиться вся чинна українська влада, «якщо Тимошенко прийде чи ще хтось». Попри метання від великодержавно-імперської риторики до метафізичного словоблуддя, певний інтерес становили репліки «єпископа Ялтинського» Нестора. «Вся ця провокація є тотально неканонічною, брутальною, політично дуже неякісною і образливою», – висловився він про становлення ПЦУ, яка «перебуває під цілковитим впливом Константинопольського патріархату й не є самостійною, незважаючи на отриманий томос». УПЦ МП ж, за словами «владики» Нестора, «має значно більшу самостійність і свободу» – при тому, що її голова, «митрополит Київський і всієї України» Онуфрій є другою за важливістю особою у синоді РПЦ. «Мало хто що оголошує. За логікою стамбульського патріарха (мається на увазі Вселенський Патріарх Варфоломій І – авт.), оголосити можна, що ми повертаємо Польщу та Фінляндію. Так, нас там довго не було, а тепер ми вирішили оголосити Пріштінський союз – відкликаємо суверенітети Казахстану, Узбекистану, Прибалтики тощо, обнулюємо всі Біловезькі заяви. Минуло 300 років – і Стамбул заявляє про свої права як мати-церква. Вибачте, де ця мати була, коли відбувалися неймовірні потрясіння, було колосальне насильство, переслідування, проливалася кров?» – запитав «єпископ» Нестор. При цьому його самого добре було б спитати – чи не його «церква-матір» століттями посилала константинопольську «матір» до такої-то матері, останнім часом роблячи це з посиленою розлюченістю. Стверджуючи, що в українському православ'ї стався «розкол», кримський «архієрей» заявив: «Такі небезпечні болісні речі стаються, коли зовнішні ворожі сили починають агресивно проникати до тканини національного буття». Чесно кажучи, цим словам хотілося аплодувати стоячи – бо краще про сучасну Росію, котра вважає, що має право регулювати порядок буття в інших державах силовими методами, й не скажеш.

Не забув «єпископ» «істинної церкви українського народу» проїхатись по цьому-таки народові. «Якщо ми уявимо, що є українська національна душа («а от зараз прикро було» – авт.), то вона вже розколота на православ'я та уніатство, не кажучи вже про величезну кількість протестантських сект», – висловився він. На питання журналістки «Московського Комсомольця» про те, що буде з кримськими парафіями УПЦ МП, які «збирається забрати ця людина, якщо його можна так назвати» (мався на увазі президент України Петро Порошенко), «єпископ» Нестор відповів: «Якщо турки (негідний натяк на локацію Вселенського Патріархату – авт.) підуть війною – подивимось. Гадаю, що стамбульським вождям вистачить розуму не діяти так щодо Криму, оскільки це все-таки РФ (! – авт.). Парафії УПЦ МП у Криму, на відміну від України, захищені, мають підтримку держави, політичної влади. Гарант конституції гарантує свободу віросповідання, конфесійну адекватність (мається на увазі держава-окупант і її влада – авт.)». «Але якщо в Росії церква відокремлена від держави, то чи означає це, що тут можуть існувати парафії УПЦ МП, що підтримали автокефалію?» – запитала ведуча. «У межах чинного законодавства, конституції – але без пропаганди, політичної, релігійної та іншої експансії, волюнтаристських дій. Ми живемо в демократичній державі (тут мається на увазі РФ – авт.), коли право на життя має будь-яка точка зору – якщо вона не є небезпечною, руйнівною, деструктивною для мешканців півострова», – відповів «єпископ» Нестор. Також він заявив, що церква «усуває зло та поділ, а не породжує нових» – що лунає особливо цинічно з огляду на сучасну діяльність РПЦ.

Хочеться вірити, що в «казенного» російського православ'я майбутнього нема

Наостанок кримський «архієрей» вельми «по-християнськи» заявив, що людина, яка не має ворогів, є «ущербною», а також назвав Росію «тим духовно-моральним камертоном сучасного світу, який має надзавдання: бути свідком істини – як тисячу років тому, так і сьогодні, і в подальші століття». Втім, хочеться вірити, що в «казенного» російського православ'я з такими захисниками та служителями майбутнього нема – й тим більше в Україні, не кажучи вже про цілий світ.

Максим Немирич, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Більше

XS
SM
MD
LG