Луганськ – Говорячи про Луганськ, навряд чи хтось наважиться назвати цей обласний центр – особливо проукраїнським. І не лише через електоральні настрої 400-тисячного міста, яке традиційно віддає свої голоси комуністам та Партії регіонів. Пам’ятники Леніну і назви вулиць на кшталт «Радянської» чи «Маркса» чітко дають зрозуміти настрої людей. Втім, віднедавна у проросійськи налаштованого населення і сепаратистів, які вже облаштували ціле наметове містечко біля захопленої будівлі СБУ, з’явились опоненти. І це не користувачі соцмереж, що висловлюють свою позицію, сидячи за клавіатурою, а повноцінне об’єднання, зі структурою, вуличними акціями, а головне з прихильниками серед пересічних луганчан. Йдеться про місцевий Громадський сектор Євромайдану.
Ініціатива, що починалась з п’яти однодумців, зараз набуває все більшого впливу. Півтори тисячі людей на мітингу під жовто-синіми прапорами навряд когось здивують в Центрі чи на Заході України, але для Луганська це досягнення, пояснюють активісти. Втім, те що сприймають як належне в ішних регіонах, тут дається з боями. Погрози, осуд, і навіть напади – ось будні луганського євромайданівця.
Юлія Красільникова – одна зі співорганізоторів ініціативи. Зараз дівчина показує місце, де постраждали «майданівці» 9 березня. Тоді люди зібрались біля пам’ятника Тарасові Шевченку, щоб відзначити ювілей поета. Але вже через 15 хвилин на площу увірвалась колона людей з російськими прапорами. Українську символіку виравали з рук, на тих хто пручався, накидались з кулаками.
На «майданівців» вперше напали в день 200-річчя Шевченка
«По-тихеньку люди з дітьми і люди похилого віку почали відходити далі в парк і розсіюватись. Хтось віткав, хтось шукав своїх рідних. Просто хапали дітей, які тут були, і спочатку виносили, а вже потім питали чия дитина, бо була метушня і істерика», – переповідає події того дня Юля Красільникова. Вона приймає безпосередню участь в організації вуличних акцій і зізнається, що вони могли б бути значно чисельнішими, але організатори свідомо обрежують кількість учасників.
«Ми стараємось донести до людей, що якщо вони не готові постраждати і потрапити в такі бійки, то їм краще не виходити, бо ризик справді є і його треба усвідомлювати. Це повинно бути свідове рішення», – пояснює свою позицію Красільникова.
Штаб Громадського сектора хотіли розгромити
Далі прямуємо до штаб-квартири Громадського сектору. Дорогу показує активіст Олексій Біда. Втім, просить в сюжеті не вказувати адреси, адже невідомі вже пробували розгромити офіс, тому зараз намагаються не афішувати свого розташування. Всередині майже домашня обстановка. Призначення видають хіба стоси поліграфії на полицях. В кутку однієї з кімнат жовто-синє піаніно. Згадка про одну з акцій. Щоправда, зіграти на ньому тепер не вдасться.
«До нас підійшли хлопці сумнівної зовнішності і запропонували допомогу від якої ми відмовились. Але вони продовжили наполягати і розривати піаніно на шматки. Тим часом козачки стояли шільним рядом, заважаючи нам його пронести. Битва за піаніно тривала хвилин 10, але його встигли добряче потріпати», – згадує Олексій.
Однак, розповідає він, постійні конфлікти під час акцій, це не єдина проблема з якою стикаються майданівці в Луганську. Значно важче протидіяти утискам на вулиці, на роботі, в громадському транспорті, звідки висадати можуть лише за стрічку українського прапора.
Поїздка містом тільки з бейсбольною битою
Якщо отримую п’ять погроз в день – це нормально, іронізує Сергій Іванов. Він луганський блогер і в своїх текстах відкрито підтримує євромайданівців.
«Пишуть – готуйся до смерті, сука. Пишуть номери моєї автівки, пишуть, де вони її бачили. Пишуть дуже багато образ і погроз на адресу родини», – розповідає Сергій.
Іванов народився і живе в Луганську, однак тепер його називають бандерівцем. Каже, що за півроку протистяння виробився імунітет до погроз, однак бейсбольна бита на передньому сидінні тепер невід’євна складова поїздок містом.
Українські прапори замальовують свастикою
Схоже пояснення і в Анастасії Горової. Активістка Євромайдану проводить невелику екскурсію Луганськом. Показує, скільки українських прапорів з’являється на стінах будинків. Те ж стосується різноманітних проукраїнських наліпок, гасел. Каже, що таких проявів громадської позиції в її місті стає щораз більше. Втім, одразу додає, – активісти бояться відкрито заявляти про авторство і якщо й малюють щось, то вночі, коли цього не побачать. Далі демонструє свастику, якою перекреслили український прапор на одній з вулиць. Загалом, замальовують або здирають більшість з того, що з’являється.
«Це страшно, коли ти ходиш по своєму місті з українським прапором, а тобі кричать: фашисти, бандерівці, нацисти. І тебе так називають тільки через те, що ти ходиш з прапором власної держави», – пояснює Горова
Частина луганчан поки що не хочуть приймати нічого українського, каже Анастасія. Чи це старенька бабця, чи молодий активіст проросійської організації, реакція одна – агресія. Однак, з ростом сепаратистських настроїв у місті, Громадський сектор не планує згоротати своєї діяльності. Навпаки, тепер вирішили проводити акції щодня. Вважають, що необхідно показати альтернативну позицію і довести – Луганськ прагне залишатись українським.
Ініціатива, що починалась з п’яти однодумців, зараз набуває все більшого впливу. Півтори тисячі людей на мітингу під жовто-синіми прапорами навряд когось здивують в Центрі чи на Заході України, але для Луганська це досягнення, пояснюють активісти. Втім, те що сприймають як належне в ішних регіонах, тут дається з боями. Погрози, осуд, і навіть напади – ось будні луганського євромайданівця.
Юлія Красільникова – одна зі співорганізоторів ініціативи. Зараз дівчина показує місце, де постраждали «майданівці» 9 березня. Тоді люди зібрались біля пам’ятника Тарасові Шевченку, щоб відзначити ювілей поета. Але вже через 15 хвилин на площу увірвалась колона людей з російськими прапорами. Українську символіку виравали з рук, на тих хто пручався, накидались з кулаками.
На «майданівців» вперше напали в день 200-річчя Шевченка
«По-тихеньку люди з дітьми і люди похилого віку почали відходити далі в парк і розсіюватись. Хтось віткав, хтось шукав своїх рідних. Просто хапали дітей, які тут були, і спочатку виносили, а вже потім питали чия дитина, бо була метушня і істерика», – переповідає події того дня Юля Красільникова. Вона приймає безпосередню участь в організації вуличних акцій і зізнається, що вони могли б бути значно чисельнішими, але організатори свідомо обрежують кількість учасників.
«Ми стараємось донести до людей, що якщо вони не готові постраждати і потрапити в такі бійки, то їм краще не виходити, бо ризик справді є і його треба усвідомлювати. Це повинно бути свідове рішення», – пояснює свою позицію Красільникова.
Штаб Громадського сектора хотіли розгромити
Далі прямуємо до штаб-квартири Громадського сектору. Дорогу показує активіст Олексій Біда. Втім, просить в сюжеті не вказувати адреси, адже невідомі вже пробували розгромити офіс, тому зараз намагаються не афішувати свого розташування. Всередині майже домашня обстановка. Призначення видають хіба стоси поліграфії на полицях. В кутку однієї з кімнат жовто-синє піаніно. Згадка про одну з акцій. Щоправда, зіграти на ньому тепер не вдасться.
«До нас підійшли хлопці сумнівної зовнішності і запропонували допомогу від якої ми відмовились. Але вони продовжили наполягати і розривати піаніно на шматки. Тим часом козачки стояли шільним рядом, заважаючи нам його пронести. Битва за піаніно тривала хвилин 10, але його встигли добряче потріпати», – згадує Олексій.
Однак, розповідає він, постійні конфлікти під час акцій, це не єдина проблема з якою стикаються майданівці в Луганську. Значно важче протидіяти утискам на вулиці, на роботі, в громадському транспорті, звідки висадати можуть лише за стрічку українського прапора.
Поїздка містом тільки з бейсбольною битою
Якщо отримую п’ять погроз в день – це нормально, іронізує Сергій Іванов. Він луганський блогер і в своїх текстах відкрито підтримує євромайданівців.
«Пишуть – готуйся до смерті, сука. Пишуть номери моєї автівки, пишуть, де вони її бачили. Пишуть дуже багато образ і погроз на адресу родини», – розповідає Сергій.
Іванов народився і живе в Луганську, однак тепер його називають бандерівцем. Каже, що за півроку протистяння виробився імунітет до погроз, однак бейсбольна бита на передньому сидінні тепер невід’євна складова поїздок містом.
Українські прапори замальовують свастикою
Схоже пояснення і в Анастасії Горової. Активістка Євромайдану проводить невелику екскурсію Луганськом. Показує, скільки українських прапорів з’являється на стінах будинків. Те ж стосується різноманітних проукраїнських наліпок, гасел. Каже, що таких проявів громадської позиції в її місті стає щораз більше. Втім, одразу додає, – активісти бояться відкрито заявляти про авторство і якщо й малюють щось, то вночі, коли цього не побачать. Далі демонструє свастику, якою перекреслили український прапор на одній з вулиць. Загалом, замальовують або здирають більшість з того, що з’являється.
«Це страшно, коли ти ходиш по своєму місті з українським прапором, а тобі кричать: фашисти, бандерівці, нацисти. І тебе так називають тільки через те, що ти ходиш з прапором власної держави», – пояснює Горова
Частина луганчан поки що не хочуть приймати нічого українського, каже Анастасія. Чи це старенька бабця, чи молодий активіст проросійської організації, реакція одна – агресія. Однак, з ростом сепаратистських настроїв у місті, Громадський сектор не планує згоротати своєї діяльності. Навпаки, тепер вирішили проводити акції щодня. Вважають, що необхідно показати альтернативну позицію і довести – Луганськ прагне залишатись українським.
