Росіяни вірять Путіну, що над Україною знущаються бандерівці, фашисти і як там ще називають оскаженілих українських націоналістів. Такі в Україні є, але їх мало, їх менше, ніж у Росії – оскаженілих російських націоналістів.
Скажений український націоналізм – зло не вигадане, але ось питання: чому росіяни його так перебільшують? У страху очі по яблуку? Але чого бояться? Запитаємо точніше: чого не хочуть, і не хочуть нестерпно?
Не хочуть оживання українства. Так не хочуть, що якби зовсім не було оскаженілих, їх би вигадали. Якби посил демократизації України йшов від її русифікованого південного сходу, до цього навіть Путін поставився б спокійніше. Кривилися б, знічувалися б, але б не скаженіли. Майдан апелює до українства – ось що нестерпно. Підноситься до українства і передбачає розвиток українства – ось що засмучує і розлючує російську душу.
Вихід України з Росії позначився не на папері, як у 1991-му, а відбувся фактично. Росія, схоже, відчула, що повної ірландізації України не буде, що цей процес піде, прискорюючись, назад. Росіяни вирішили, що в України вистачить заряду викорінити креольство. У цьому дуже сумнівається саме українство, а Росія, виходить, – ні, і від цього пустилася на всі заставки, виявилася готовою поставити хрест на своїх європейських прагненнях. Людина, яка співчуває українській справі, це все вимовляє без душевних ускладнень.
Важче говорити вголос про інше: як розперезалися б українські оскаженілі, якби не втрутилася Росія. Вони б спробували влаштувати таку українізацію, яку інакше як хамською не можна було б назвати. У них нічого не вийшло б, але спроба була б бридкою. Російський сполох жодною мірою не відповідає можливостям цієї жменьки, але повною мірою відповідає її мрії. Через вереск однієї української навіженої стрепенулися так, немов почули рев племені. Або цей вереск став просто приводом? Для Кремля – так, але для російської більшості – ні.
Кремль тільки корчить із себе схибленого, а народна свідомість – ні, вона хвора серйозно. І – не зовсім бездіяльно. Справа в тому, що за умови звільнення України від бандитської влади, її російськомовні жителі легко, майже непомітно для самих себе, погодилися б на демократичну (не хамську!) українізацію. Не як плата за звільнення від бандитів, а – за умови. Адже для дуже багатьох з них це означало б просто повернутися в українство – у дітях, онуках – до коріння, на мовну історичну батьківщину, так би мовити.
Загрози росіянам як фізичним особам, як частині населення України не було, немає і ніколи не буде жодної, але подарунком російськості «лютнева революція», звичайно, стати не могла. Йдеться, коротше кажучи, про простір російської мови. Після розпаду СРСР він став звужуватися, навіть трохи – в Білорусі. В Україні ж ця справа тепер піде швидше, і найбільш природним чином. Ось для того, щоб цьому запобігти, Росія і напала на Україну. Саме це глибинне спонукання слід додати до решти, більш очевидних. Українська Україна, нехай у ній буде нуль демократії та під зав'язку любові до Росії, Москві не потрібна. Так, Кремль не хоче, щоб Україна пішла на Захід, і Кремль не хоче, щоб вона подавала демократичний приклад. Але, можливо, ще більше він не хоче, щоб в Україні до своєї природної питомої ваги відновилося українство.
Русифікація України – найбільша, довгограюча і успішна спецоперація Москви, розпочата триста п'ятдесят років тому. Ця операція тривала і після розпаду СРСР, і не нам її припиняти, кажуть у царських передбанниках Москви: російська історія, мовляв, нам цього не пробачила б. Хто бачив того ж міністра Лаврова наживо і в різній обстановці, знає, що це російський націоналіст Божою милістю: поганеньке, але непідробне поєднання пишномовності, похмурої зарозумілості та державного цинізму, настільки знайоме нам за його славними, але невдалими наставниками з ХIХ століття. Для нас слова «Руський світ» – пропагандистська пустушка, але він у цю пустушку вкладає душу, думаючи, що тим самим її, свою душу, рятує. Такими були радники Брежнєва з найбільш освічених і здібних. З таких складався цвіт Міжнародного відділу ЦК і МЗС.
Такий і Путін. Випускник пізньорадянського університету, що став гебешником за велінням серця, не може бути іншим. Він ішов служити не комунізму, а Росії. Поділяючи відоме кредо, що краще бути негідником, ніж жебраком, він робив для себе добавку: але негідником, який любить Росію і все російське. Це все означає, що українська авантюра путінізму дійсно ірраціональна, Меркель права. Переважає не розум, а почуття, назвемо його етнолінгвістичним. «Сльозам спинитися не накажеш…». Кремль, якщо і корчить із себе втілення Національного коду, то це маска, яку вже не відірвати. Потреба щось із себе зображати стала політикою. Пошехонський декаданс з ядерною боєголівкою.
Анатолій Стрєляний, письменник і публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», можуть не відображати точку зору редакції
Скажений український націоналізм – зло не вигадане, але ось питання: чому росіяни його так перебільшують? У страху очі по яблуку? Але чого бояться? Запитаємо точніше: чого не хочуть, і не хочуть нестерпно?
Не хочуть оживання українства. Так не хочуть, що якби зовсім не було оскаженілих, їх би вигадали. Якби посил демократизації України йшов від її русифікованого південного сходу, до цього навіть Путін поставився б спокійніше. Кривилися б, знічувалися б, але б не скаженіли. Майдан апелює до українства – ось що нестерпно. Підноситься до українства і передбачає розвиток українства – ось що засмучує і розлючує російську душу.
Вихід України з Росії позначився не на папері, як у 1991-му, а відбувся фактично. Росія, схоже, відчула, що повної ірландізації України не буде, що цей процес піде, прискорюючись, назад. Росіяни вирішили, що в України вистачить заряду викорінити креольство. У цьому дуже сумнівається саме українство, а Росія, виходить, – ні, і від цього пустилася на всі заставки, виявилася готовою поставити хрест на своїх європейських прагненнях. Людина, яка співчуває українській справі, це все вимовляє без душевних ускладнень.
Важче говорити вголос про інше: як розперезалися б українські оскаженілі, якби не втрутилася Росія. Вони б спробували влаштувати таку українізацію, яку інакше як хамською не можна було б назвати. У них нічого не вийшло б, але спроба була б бридкою. Російський сполох жодною мірою не відповідає можливостям цієї жменьки, але повною мірою відповідає її мрії. Через вереск однієї української навіженої стрепенулися так, немов почули рев племені. Або цей вереск став просто приводом? Для Кремля – так, але для російської більшості – ні.
Кремль тільки корчить із себе схибленого, а народна свідомість – ні, вона хвора серйозно. І – не зовсім бездіяльно. Справа в тому, що за умови звільнення України від бандитської влади, її російськомовні жителі легко, майже непомітно для самих себе, погодилися б на демократичну (не хамську!) українізацію. Не як плата за звільнення від бандитів, а – за умови. Адже для дуже багатьох з них це означало б просто повернутися в українство – у дітях, онуках – до коріння, на мовну історичну батьківщину, так би мовити.
Загрози росіянам як фізичним особам, як частині населення України не було, немає і ніколи не буде жодної, але подарунком російськості «лютнева революція», звичайно, стати не могла. Йдеться, коротше кажучи, про простір російської мови. Після розпаду СРСР він став звужуватися, навіть трохи – в Білорусі. В Україні ж ця справа тепер піде швидше, і найбільш природним чином. Ось для того, щоб цьому запобігти, Росія і напала на Україну. Саме це глибинне спонукання слід додати до решти, більш очевидних. Українська Україна, нехай у ній буде нуль демократії та під зав'язку любові до Росії, Москві не потрібна. Так, Кремль не хоче, щоб Україна пішла на Захід, і Кремль не хоче, щоб вона подавала демократичний приклад. Але, можливо, ще більше він не хоче, щоб в Україні до своєї природної питомої ваги відновилося українство.
Русифікація України – найбільша, довгограюча і успішна спецоперація Москви, розпочата триста п'ятдесят років тому. Ця операція тривала і після розпаду СРСР, і не нам її припиняти, кажуть у царських передбанниках Москви: російська історія, мовляв, нам цього не пробачила б. Хто бачив того ж міністра Лаврова наживо і в різній обстановці, знає, що це російський націоналіст Божою милістю: поганеньке, але непідробне поєднання пишномовності, похмурої зарозумілості та державного цинізму, настільки знайоме нам за його славними, але невдалими наставниками з ХIХ століття. Для нас слова «Руський світ» – пропагандистська пустушка, але він у цю пустушку вкладає душу, думаючи, що тим самим її, свою душу, рятує. Такими були радники Брежнєва з найбільш освічених і здібних. З таких складався цвіт Міжнародного відділу ЦК і МЗС.
Такий і Путін. Випускник пізньорадянського університету, що став гебешником за велінням серця, не може бути іншим. Він ішов служити не комунізму, а Росії. Поділяючи відоме кредо, що краще бути негідником, ніж жебраком, він робив для себе добавку: але негідником, який любить Росію і все російське. Це все означає, що українська авантюра путінізму дійсно ірраціональна, Меркель права. Переважає не розум, а почуття, назвемо його етнолінгвістичним. «Сльозам спинитися не накажеш…». Кремль, якщо і корчить із себе втілення Національного коду, то це маска, яку вже не відірвати. Потреба щось із себе зображати стала політикою. Пошехонський декаданс з ядерною боєголівкою.
Анатолій Стрєляний, письменник і публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», можуть не відображати точку зору редакції
