Київ – На тлі людських жертв і розростання збройного протистояння на сході України питання анексії Криму відійшло на другий план. Росія робить активні кроки для зміцнення свого суверенітету над вкраденою в України територією. Кримчани, що зберігають українське громадянство та продовжують вважати себе українцями, відчувають все більший відчай через відсутність з боку українського уряду адекватних заходів у відповідь на дії Російської Федерації. Міжнародне співтовариство проголосило свою підтримку Україні й повідомило, що не визнає результатів кримського «референдуму», але відтоді питання Криму практично не піднімалося. Але це не означає, що Україна втратила Крим остаточно.
У дні масових протестів на Майдані в Києві Крим став точкою перетину як мінімум чотирьох ліній конфлікту – між Росією та США, між Росією та Україною, між Кримом та Україною (в особі як влади, так і населення), а також між проукраїнським і проросійським населенням в самому Криму. Ще один потенційний конфлікт, що має до Криму непряме відношення – це конфлікт внутрішньоросійський, між громадянами й урядом, схожий з тим, що стався в Україні на Майдані, і виникнення якого Володимир Путін спробував попередити шляхом повернення «колиски православ'я» в лоно матінки-Росії.
Ні для кого не секрет, що російське керівництво вже давно розглядає пострадянський простір, як свою вотчину, за яку Росія веде багаторічну боротьбу з Америкою, і в якій дуже хоче відчувати себе рівною США. Ця мотивація проглядається як у постійних твердженнях, що Росію «незаслужено принизили», так і в тому, що Путін спробував виправдати свої дії в Криму посиланнями на «Косовський прецедент». «Якщо США можна, то чому нам не можна?». Заява сенатора Маккейна про те, що Росія є бензоколонкою, яка прикидається державою, явно свідчать про те, що в США Росію рівною не вважають.
Проте обережність світових лідерів у ставленні до Росії є не тільки результатом економічної взаємозалежності, але й побоювань, що загострення конфлікту може посилити протиріччя всередині західного світу і привести до третьої світової війни. Саме цим і пояснює свою досить нерішучу реакцію на агресію Путіна західний світ. І в цьому конфлікті Україна та її територіальна цілісність, хоча і декларується цінністю, але, очевидно, є меншим пріоритетом, ніж «мир у всьому світі». І українцям це потрібно розуміти і не розраховувати на те, що США або ЄС кинуть всі сили на наш захист.
Разом з тим, Захід вже зараз розхитує російську економіку і закладає основи для повернення Криму Україні в майбутньому. Беззастережна підтримка територіальної цілісності України, чітка юридична оцінка «референдуму з боку Венеціанської комісії, оцінки Генеральної асамблеї ООН, які засуджують дії Росії, а також санкції, якими б незначними вони не здавалися – це все дії, які викличуть повільну ерозію ґрунту під ногами у Путіна. На жаль, в цьому конфлікті Україні в основному відведена пасивна роль.
У конфлікті між Росією та Україною перевага явно на боці Російської Федерації. Росія володіє достатньою силою для того, щоб якщо не знищити, то завдати значної шкоди Україні як у військовому, так і в економічному плані. Через відсутність чіткого розуміння цілей та методів, якими готовий діяти Путін, дуже складно ухвалити рішення щодо адекватних методів реагування. Адже, спровокувавши повномасштабну агресію, Україна неминуче себе згубить. Також не варто забувати, що Україна перебуває в газовій залежності від Росії і володіє дуже обмеженими ресурсами.
Найбільш виграшною стратегією у цьому конфлікті (крім безпосереднього захисту від прямих нападів і захисту своїх прав у міжнародних судах) є нарощування сили і зміцнення незалежності України від Росії. Україна має стати сильною демократичною державою, в якій рішення ухвалюються з урахуванням інтересів і думок громадян, і є ефективно працюючий державний апарат, здатний втілювати ці рішення. Україна має створити можливості для розвитку бізнесу, а, значить й економічного зростання, а також допомогти українським бізнесменам скористатися можливостями, пропонованими Європейським Союзом після підписання Договору про асоціацію. Також давно йдуть розмови про енергоефективність та енергетичну незалежність від Росії, які зобов’язані зробити реальністю. Така стратегія не призведе до негайних результатів, але в довготривалій перспективі сильна і незалежна Україна відчуватиме себе досить впевнено, щоб висувати претензії Росії.
Конфлікт між Україною і Кримом має як мінімум три виміри. На рівні державних апаратів, між кримчанами і центром у Києві, а також між громадянами, котрі живуть у Криму і на материку. З точки зору України кримські чиновники – злочинці, винні в державній зраді, яких треба покарати за законом, а люди, які населяють Крим, – громадяни, що проживають на тимчасово окупованій території. І хоча те, що Україна «здала» Крим без бою, часто ставиться проукраїнськими кримчанами Києву в провину, цей факт є скоріше позитивним, ніж негативним у контексті майбутнього повернення Криму.
Дуже важливо розуміти, що Крим – це не тільки територія, це ще й люди. І якщо територію можна відвоювати, то як придушити незгоду досить значної кількості громадян, яка давно і планомірно підгодовується Росією за підтримки місцевих «еліт»? І як уникнути повномасштабного етнічного конфлікту, коли озброєні проукраїнськи та проросійськи налаштовані громадяни опиняться по різні сторони барикад? Адже загальновідомо, що найбільш проукраїнською і наразі найбільш організованою силою півострова є кримські татари. (Проте в цьому контексті я навмисно не виношу питання кримських татар окремо, тому що в умовах окупації вони опиняються під юрисдикцією Росії, й Україна може для них зробити не більше, ніж для інших громадян, які живуть у
Криму. Хіба що пообіцяти їм відновлення їхніх прав у майбутньому, що вже було зроблено, і підтримувати їх у пошуку захисту на міжнародній арені.)
І знову до людей. Дати адекватну відповідь на виклик, що виник в Криму, Україна може тільки налагодивши співпрацю з кримчанами, тому що без їхнього бажання та підтримки Крим нам не повернути. Для цього Україні потрібно максимально подбати про потреби та захист прав тих кримчан, які вирішили залишити територію Криму. Вони є нашою прямою сполучною ланкою з півостровом: вони хочуть повернутися додому в український Крим, а також є найбільш достовірним джерелом інформації для решти кримчан про те, що відбувається в Україні. Також Україна має постаратися за можливості подбати про захист прав своїх громадян, які вирішили залишитися вдома, в окупації.
Найкращий спосіб для держави знати і розуміти потреби громадян – це використовувати європейські підходи, а саме – тісно взаємодіяти зі структурами громадянського суспільства, які висловлюють інтереси цих груп. Зрештою, Україна неодноразово декларувала намір стати європейською державою. Рівень самоорганізації суспільства яскраво свідчить про те, що суспільство до цього готове. Питання готовності держави залишається відкритим.
На жаль, Україна не в змозі вплинути на процеси, що відбуваються всередині кримського суспільства. Але державна приналежність півострова і те, яким йому бути – це внутрішнє питання, на яке ще належить дати відповідь самим кримчанам, тому що «референдум» 16 березня був лише криво скроєною ширмою для прикриття агресії з боку Росії. До того ж, нинішня підтримка анексії була досягнута завдяки відвертій брехні та маніпуляціям. Кримчани ще зіткнуться з реальністю і безліччю несподіванок. Звичайно,
розглядаючи ситуацію через призму сьогоднішнього дня, дуже складно повірити, що жителів півострова ще колись хтось про щось запитає. Але незадоволені часто починають говорити вголос, навіть якщо їх ніхто й ні про що не питає. Тим більше, що перед очима є яскраві приклади боротьби за свої права.
Окремим питанням, яке виникає у всіх вимірах усіх конфліктів, є інформаційна війна. На міжнародному рівні дуже важливо постійно нагадувати про те, що ми не згодні з анексією, а також чітко формулювати та обстоювати свої позиції, розширивши українську присутність в англомовному та інших сегментах інформаційного простору. До людей у Криму потрібно доносити правду про те, що відбувається в Україні, і чітко говорити, що Україна готова прийняти Крим назад. Створення телекомпанії, яка б вела мовлення на Крим, є одним з можливих варіантів розширення української присутності в кримському телеефірі. А також важливо, щоб тема Криму постійно була присутня в українському інформаційному просторі, щоб зберігався зв'язок і розуміння подій, що відбуваються там. Можливості проникнення в інформаційне поле РФ для України, на жаль, обмежені.
І кілька слів про Росію. Вже сам факт того, що для самоствердження як на міжнародній арені, так і всередині країни, Володимир Путін вирішує напасти не на рівного, а на слабшого, та ще й у момент, коли той просто нездатний захищатися, дуже багато про що говорить. Як мінімум, це говорить про слабкість і невпевненість. З одного боку, від такого супротивника можна очікувати агресії, а з іншого – він, швидше за все, набагато слабший, ніж ми думаємо. Звичайно ж, Росія здається чи не всемогутньою порівняно з Україною, але її міць не треба перебільшувати. Вже хоча б тому, що її державний апарат хворий на ті самі хвороби, що й український. Зараз багатьом здається, що Крим назавжди залишиться російським. Проте, якщо Україна займатиме активну позицію як на міжнародній арені, так і в інформаційній війні, рано чи пізно міжнародні санкції, а також конфлікти всередині російського суспільства, дадуть про себе знати. Якщо паралельно українська держава виявить максимум уваги як до вимушених переселенців, так і до своїх громадян, які залишилися на території Криму, то вони з часом зрозуміють хибність уявлень, під впливом яких, багато з них зробили свій вибір. І тоді Україна, що стала сильнішою в результаті реформ, знову зможе висунути свої права на Крим. І міжнародна спільнота її підтримає, тому що фундамент для такої підтримки вже закладений.
Юлія Метлашевська, київський політолог
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих
авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
