Розлучені війнами і насильством

Євген Аронов

Збройні конфлікти за участі великих держав, як показала 1-а і 2-а світові війни, приводять в рух величезні маси людей, більшу частину яких складають біженці і переміщені особи. З 1945 року наддержави не воюють між собою, чого не можна сказати про інші країни – і ці війни нерідко виявляються затяжними і дуже кровопролитними. Тому й проблема біженців за минулі 70 років нітрохи не втратила своєї актуальності, незважаючи на те, що тепер її намагаються вирішувати і держави, і міжнародні організації, і НКО, і зірки шоу-бізнесу, які охоче включаються в резонансні гуманітарні проекти. Починаючи з 2000 року щорічно 20 червня під егідою Організації Об'єднаних Націй відзначається Всесвітній день біженців.

Перш за все, біженцем називався той, хто, побоюючись репресій з боку влади або підбурюваного владою натовпу за свої політичні чи релігійні погляди або через приналежність до переслідуваної національної меншини, шукав в іншій країні притулок і заступництво її суверена. Сучасні визначення набагато ширші споконвічних, що містяться в Конвенції ООН про статус біженців від 1951 року. Тому сьогодні у веденні профільного управління ООН є і жертви збройних іноземних інтервенцій, і апатриди, як, наприклад, бедуїни в Кувейті чи Іраку, або бірманці в Таїланді та Малайзії, і представники сексуальних меншин, і внутрішні мігранти, які залишили рідні місця, але не межі батьківщини, рятуючись як від антропогенних, так і від стихійних лих, на думку низки експертів, внаслідок глобальних змін клімату, які, поряд із зростанням населення, урбанізацією, дефіцитом продовольства і води, підстьобують міграцію.
Управління Верховного комісара ООН у справах біженців має свої відділення в 120 державах, кількість його підопічних коливається біля позначки 51.2 мнл, з них власне біженців – близько 13 мільйонів. Кожен Всесвітній день біженців має свій девіз, нинішній говорить: «Навіть одна сім'я, розлучена війною – це занадто багато». Емблема цього дня: дві оливкові гілки на блакитному або білому фоні і дві руки, повернені одна до одної долонями, які дбайливо нависають над самотньої людської фігуркою.

Балканські війни кінця минулого і початку цього століть призвели до колосальної кризи. Не встиг відгриміти гуркіт тих воєн, як на світ навалилася нова хвиля біженців, піднята кривавими бійнями в Афганістані, Судані, Сомалі (довгий час Сомалі посідала друге місце в світі за кількістю вимушених мігрантів). А також в Ефіопії, Центральноафриканській Республіці, Кот-д'Івуарі, Сьєрра-Леоне, Анголі, Еритреї, Бурунді. У Колумбії, якщо взяти Латинську Америку. В Іраку. В останні роки – у Лівії, Малі і, звичайно, в Сирії, що стала основною країною походження біженців та внутрішніх мігрантів – у цілому, понад чотири мільйони осіб.

Сьогоднішні цифри ООН – рекордні. Проблема біженців – кумулятивна, їхня кількість множиться куди швидше з огляду на нові війни, ніж скорочується завдяки завершенню старих. І закінчення війни, до речі, зовсім не означає автоматичного врегулювання гуманітарної кризи; ті, хто виїхав, найчастіше аж ніяк не бажають повертатися додому. Понад 2,5 млн афганців, які втекли з країни, як і раніше, перебувають у таборах переміщених осіб. В основному – в Пакистані та Ірані; лише мікроскопічна частка громадян Афганістану, як, втім, й інших блукачів, була абсорбована на Заході. Якщо користуватися критерієм ООН «кількість біженців в розрахунку на подушний прибуток населення», то найбільш гостинною країною в світі є Пакистан. Друге-третє місця займають Ефіопія та Кенія. Хороший послужний список у цій сфері й у Гвінеї. Близько 70 відсотків усіх біженців у світі припадають на Африку та Близький Схід.

ООН інформує про рекордні цифри і в такій підкатегорії, як кількість прохань про притулок, що подаються неповнолітніми, які втратили батьків: понад 100 тисяч. Питома вага підлітків у загальному потоці біженців сягає 46 відсотків. Найкращі привабливі країни для осіб, які просять про притулок – Сполучені Штати, Німеччина, ПАР, Франція та Австралія. Одна з найчисленніших категорій тих, хто клопоче про притулок у США, – китайці.

Анексія Криму плюс бойові дії і терор на південному сході України примусили тисячі людей змінити місце проживання, але явище це поки не такого масштабу, щоб вимагати термінового втручання міжнародних організацій. Для перегляду повної карти натисніть тут.

А от останні події в Іраку спровокували справжню гуманітарну катастрофу – з рідних країв одномоментно виїхали близько півмільйона людей. Масштабну проблему біженців країна вже пережила на піку війни років шість-сім тому. Тоді ж у зв'язку з цією кризою все світове співтовариство зіткнулося зі складною дилемою: чи можна примусово повертати тимчасових біженців в Ірак за відсутності впевненості в тому, що обстановка там достатньо стабілізувалася? І що вони будуть реінтегровані в суспільство та отримають компенсацію за втрачене майно? Ось фрагмент відеозвернення колишнього прем'єр-міністра Португалії Антоніу Гутерреша, який другий п'ятирічний термін обіймає посаду Верховного комісара ООН у справах біженців:

– На щастя, знайшлися країни, котрі взяли іракських біженців, які прийшли до незалежного висновку – не повертати їх додому насильно. Інші оцінили ситуацію інакше і вдалися до депортації. Одне із завдань мого керівництва – переконувати країни, які приймають біженців, не поспішати з висилкою в суперечливих ситуаціях. Тобто тоді, коли висновки про достатню стабілізацію обстановки на батьківщині біженців можуть диктуватися не так об'єктивними, скільки політичними міркуваннями. Важко було вмовляти Сирію та Йорданію не висилати іракців, якщо це робила Греція. Але ми досягли успіхів у переговорах з Норвегією, Голландією, Швецією, Данією. З Англією був досягнутий компроміс: ніяких депортацій у південний і центральний Ірак, але точкова депортація в північні райони.

Навіть найбільш демократичним і цивілізованим державам дуже важко поєднати ідеали милосердя та гостинності з прерогативою самостійно визначати свою політику в галузі імміграції та надання політичного притулку. У бесіді з австралійськими журналістами Антоніу Гутерреш прокоментував цю дилему наступним чином:

– Не зайве нагадати, що величезна більшість держав дуже гідно реагують на гуманітарні кризи, незалежно від того, чи є вони підписантами Конвенції ООН 1951 року щодо статус біженців. Юридичні зобов'язання – це ще далеко не все, хоча, звичайно, вони збільшують ймовірність позитивної реакції. Сусіди Кот-д'Івуару, Лівії, Сирії, Ємену, Сомалі не закрили свої двері перед обличчям напливу біженців та надали їм допомогу, нехай тільки в мінімальному обсязі. У той же час, як показують наші дослідження, економічні негаразди чи вагома частка літніх людей, пенсіонерів у структурі населення цієї країни корелюється з посиленням ксенофобських настроїв. Мені залишається тільки сподіватися, що толерантність і захист біженців зберігатимуться як імперативи міжнародного життя.

Чи можете ви, як Верховний комісар ООН у справах біженців, виступати за силове вирішення проблеми? Таке питання у зв'язку з конфліктом у Сирії поставили перед Антоніу Гутерреш англійські тележурналісти:

– Ввірене мені управління не має права втручатися у військово-політичну проблематику. Якщо подібне раптом трапитися, ми миттєво втратимо захисний покрив нейтралітету, який єдино і дозволяє нам оперативно відгукуватися на гуманітарні катастрофи. Можете бути впевнені, що у мене є своя думка з цього питання, але я не можу його озвучити. Мені потрібно зберігати робочі контакти з усіма урядами в регіоні. Це потрібно для того, щоб допомагати як сирійським мігрантам, так й іракцям, втікачам до Сирії від бойових дій у своїй країні.

Суміжне питання про так зване «зобов'язанні захищати»: ООН ухвалила резолюцію, в якій членам міжнародного співтовариства наказано використовувати всі мирні засоби для недопущення або припинення геноциду, військових злочинів, етнічних чисток, злочинів проти людяності. Іншими словами, всіх тих злодіянь, які породжують проблему біженців. Але назване зобов'язання, що закріплює примат суверенітету окремої особи, суперечить принципу державного суверенітету, що дає будь-якому уряду, якщо він того забажає, як в Судані, Зімбабве або Сирії, можливість блокувати цей припис і безкарно використовувати репресії проти свого народу.
Думка Антоніу Гутерреша:

– Резолюція – це одне, а реальність – зовсім інше. Нездатність міжнародного співтовариства в особі ООН запобігати або швидко ліквідувати гуманітарні кризи є, на мій погляд, одним з основних недоліків організації. Задіяння оонівських «блакитних касок» або миротворців ОАЕ є мірою суто неадекватною; воно не може вважатися повноцінною гуманітарною інтервенцією. Позитивний досвід, набутий у результаті інтервенцій в Боснії, Косово або Східному Тиморі, був ґрунтовно підірваний, я боюся, другою війною в Іраку. Після цього принцип державного суверенітету восторжествував повністю. Навіть деякі прихильники гуманітарних інтервенцій заговорили про те, що на практиці вони можуть служити прикриттям зовсім неблагородних заходів, – сказав у нещодавньому інтерв'ю ВВС верховний комісар ООН у справах біженців Антоніу Гутерреш.

Радио Свобода