У московському бюро Радіо Свобода на стінах висять роботи карикатуриста Бориса Єфімова. У 2001 році, через 10 років після розпаду СРСР, художник передав радіостанції частину своїх робіт, виконаних у 60–80-х роках. У малюнках – ставлення радянської пропаганди до «голосів», двох радіостанцій – Радіо Свобода та Голос Америки, які влада хоча й глушила, але страшно ненавиділа. На карикатурах співробітники радіостанцій зображувалися качками, а назви американських газет спотворювалися згідно з традиціями радянського гумору – «Брехло Трибюн», «Брехло ньюс» і «Мейли Ємеля». Чиновники відділу пропаганди ЦК КПРС не шкодували сил і грошей, щоб викликати у населення почуття відрази й огиди. Правда, лише на кілька десятків років.
Як жанр образотворчого мистецтва політична карикатура з'явилася в Європі ще у 18 столітті, активно використовувалася в Росії в 19 столітті, і особливо на початку 20 століття – в період російсько-японської та першої світової воєн. Але розквіт карикатурної пропаганди у величезних масштабах відбувся – в газетах, листівках і плакатах, уже в радянський час. Образотворчою пропагандою займалися відомі художники, багато з них створювали об'єднання – «Вікна РОСТУ», «Вікна ОСВАГа». Для більш переконливого сприйняття пропагандистської сатири до художників приєднувалися відомі поети – Володимир Маяковський, Самуїл Маршак, Василь Лебедєв-Кумач, Дем'ян Бідний.
У Радянському Союзі створювався «інститут ненависті», спочатку карикатури, потім анімаційні фільми, документальні та художні фільми. Коли з'явилося телебачення, то пропаганді ненависті вчилися вже мільйони радянських людей. Телебачення виявилося найбільш ефективним інструментом, який замінює плакати та листівки, залишаючи за газетами право друкувати карикатури. На Центральному телебаченні СРСР пропаганда була постійною – від ранкових новин до обов'язкової для цих каналів програми «Час», яку злі язики називали п'ятихвилинкою ненависті. Шедевром була щотижнева програма «Міжнародна панорама», що пояснювала радянським людям, як погано живеться за капіталізму, і наскільки щасливі в соціалізмі.
Радянська політична карикатура була важливою частиною діяльності відділу пропаганди ЦК КПРС. Художники отримували завдання, потім отримували ордени та премії і жили заможним радянським життям пропагандиста, від таланту якого, як думали комуністи, залежало сприйняття світу доярок, інженерів і вчителів. Вони все одно не можуть їздити за кордон, і тому світ вони знали тільки за «Міжнародною панорамою» і карикатурами. Траплялися періодичні казуси, що залежали від того, з ким лається радянське керівництво, а потім мириться. Сталін дружив з Мао Дзедуном, і на плакатах китайський вождь виглядав щасливим і радісним. Мао Дзедун посварився з Хрущовим – і в бій вступали карикатуристи. Так було і з Йосипом Броз Тіто й з іншими політиками.
КДБ ретельно стежила за будь-якими спробами населення використовувати жанр політичної сатири проти радянського керівництва. Чекісти контролювали друкарні, різографи, ротатори, мімеграфи, гектографи, а коли з'явилися перші копіювальні апарати «Xerox» та принтери для комп'ютерів, то і їх. Навіть звичайні друкарські машинки були під наглядом КДБ. Радянські власті боролися з самвидавом, який здебільшого до сатири не мав відношення, але там була написана правда. У населення залишався тільки один жанр усної сатири – анекдоти і частівки. Але заарештовували і садили за них теж.
У сучасній Росії політична пропаганда знову стала ефективною зброєю. Путін практично позбувся незалежного телебачення і всі канали почали не тільки хвалити його, а й, як у радянські часи, несамовито лаяти супротивників. Позбавлятися від колишніх критиків довелося старими чекістськими способами: телепрограма «Ляльки» була закрита після доповідного листа викладачів С-Петербурзького університету, а потім був розігнаний і сам канал. Закрилися кілька популярних газет і журналів, колишні незалежні – «Ізвестія» і «Комсомольська правда» за суттю та змістом повернулися в радянський час.
До інформаційного простору Росії повернулися «підкидні листи», але як анонімки стали використовувати змонтовані відеокадри або фотографії. І це теж заслуга Путіна. У березні 1999 року, коли Путін обіймав посаду директора ФСБ, канал «Росія» показав зняте прихованою камерою відео, в якому людина, схожа на генерального прокурора Росії Юрія Скуратова, проводила час з двома повіями. За твердженням Путіна, який займався розслідуванням цієї справи, запис визнавався «попередньо-справжнім». Хоча юридичного підтвердження автентичності відео отримано не було.
Вже коли Путін став президентом, традиція прослуховувань, підглядання і маніпуляцій інформацією стали набувати масштабів, які можна порівняти хіба що з діяльністю радянського агентства ТАРС. Саме так у Кремлі бачили боротьбу з опонентами, одночасно закриваючи їм доступ до ЗМІ для спростувань і доказів. І цю ситуацію важко назвати просто відсутністю свободи слова і засиллям пропаганди, це справжній інформаційний терор.
У закритому радянському суспільстві так боролися з неугодною інтелігенцією – проводили збори і мітинги, таврували ганьбою і вимагали «притягнути до відповіді». І «ворога радянської влади» залучали, судили і розстрілювали. Але СРСР тоді жив за «залізною завісою», населення нічого не знало про події за межами прикордонного колючого дроту. Страх бути покараним наступним згуртовував народ навколо партії та уряду.
Дивно, але Путін почав відновлювати традиції радянського інформаційного тероризму, вважаючи, що зможе знову повернути в суспільство страх. Здебільшого йому вдалося – пропаганда змогла переконати населення в існування ворогів. У Росію повернулися анонімки, колективні листи і репресивні закони. Громадська думка настільки довіряє Путіну, що телебачення і газети почали активну дискредитацію «ворогів народу». Телебачення показує незаконно записані сцени особистого життя, на вулицях висять білборди з портретами «ворогів народу», в поштові скриньки розносяться листівки з «фактами» з життя неугодних Путіну політиків чи громадських діячів.
Міць російської пропаганди використовується не тільки усередині Росії, але й на пострадянському просторі, де переважно люди або говорять російською, або її розуміють. Методи й цілі ті самі – дискредитація. Часто на російському телебаченні можна зрозуміти, на кого найближчим часом навалиться гнів Путіна. Кілька переворотів у Киргизстані супроводжувалися інформаційними маніпуляціями, але як тільки в програмі «Час» або в новинах НТВ починали лаяти чергового президента, то було зрозуміло – скоро новий переворот. Остракізму періодично зазнають і друзі, заради профілактики. Щось не те сказав Лукашенко – і нудний голос коментатора НТВ або РТР вже роз'яснював телеглядачам, наскільки «батька» залежить від Росії. Просто ставили на місце.
Справжня інформаційна бійня починалася тоді, коли Путін уже не бачив іншого шляху, а шантаж і погрози вже не діяли. Як у випадку з Саакашвілі. Випускові редактори намагалися в кожен випуск новин вставляти словосполучення «грузинський фашизм», і його періодичність, супроводжувана ретельно продуманим відеорядом, досягала ефекту дуже швидко. Соціологи починають фіксувати зміни в громадській думці, стверджуючи, що росіяни раптово за кілька тижнів стали вважати Грузію ворогом №2, слідом за США.
Справжнім подарунком для російської пропаганди стали кадри, на яких Саакашвілі нервово покусує краватку. Встановлена в його кабінеті камера в дні війни в серпні 2008 року постійно передавала сигнал на супутник, але як ці кадри потрапили в ефір – велика загадка російських спецслужб. «Саакашвілі, який жере краватку», став героєм російського телебачення на кілька років. Ніхто не намагався розглядати краватку – наскільки вона була «з'їдена», чи ковтав шматки краватки Саакашвілі, але російська пропаганда досягла феноменального успіху. Такої уваги не мав ніхто.
Тоді, в 2008 році, російська армія не досягла очікуваного успіху, не змогла захопити всю Грузію. Як і зараз в Україні, «доблесні визволителі світу від фашизму» застрягли на невеликій території між Донецькою та Луганською областями. Як і шість років тому про Грузію, росіяни побачили українських політиків у всій красі – вони були «бандерівцями», «фашистами» і прихильниками напівміфічного «правого сектора». Телебачення з наполегливістю штурмової авіації щодня навалює на глядачів чергову порцію дезінформації, демонструючи монтаж із кадрів, знятих не в Україні і навіть не цього року.
Дивно, але здається, російська пропаганда вже не думає ні про якість інформації, ні про відповідальність – в ефір іде все, чим тільки можна оббрехати і дискредитувати нову українську владу. Російське телебачення стало еталоном хамства, а російські журналісти – найбільш високооплачуваними брехунами в світі.
І раптом несподівано серед цього мороку брехні пробився голос невідомого футбольного вболівальника – чи то харківського, чи то дніпропетровського. Як у казці Ганса–Християна Андерсена «Нове плаття короля», з натовпу рознісся крик про голого короля. «І королю стало не по собі: йому здавалося, що люди мають рацію, але він думав про себе: «Треба ж витримати процесію до кінця». І він виступав ще величніше, а камергери йшли за ним, несучи шлейф, якого не було».
Казкарі, як відомо, завжди натякали слухачам на те, що боязно було говорити. Але раптом – знаходиться герой і все стає на свої місця. Треба тільки наважитися і крикнути. Напевно, велика кількість людей, особливо там, куди ступав чобіт російського солдата, придумували Путіну різні епітети, зокрема і нецензурні. Знайшлося тільки одне слово, яке прийняли всі.
Боротися з російською пропагандою контрзаходами майже неможливо. Путін вкладає в гігантський механізм обдурювання величезні гроші, вважаючи, що ошукані будуть такими назавжди. Але у пропаганди є один дефект – вона не живе довго. Когось вбиває, когось зводить з розуму, але найбільш здорова частина звільняється. Треба тільки комусь крикнути, розбудити сонну масу загіпнотизованих брехнею.
Так древнє невинне монгольське слово, що означає статеву відмінність, спочатку перетворилося на російський мат, а тепер на гасло боротьби з російським диктатором. За що Путін боровся – на те й напоровся. І вже мчить світом український новояз...
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії, Грузія
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
