Ольга Васильченко
Їду в Крим – до кінця серпня. Вперше в житті не хочеться. Після анексії була вже два рази. Бридко. Відчуття, наче в твій дім залізли чужі й нишпорять у твоїх речах, копаються в білизні, жеруть, п'ють і тут же паскудять на підлогу.
Чого ж я їду, питається? А як мені не їхати. У 2005 купила я там будинок. Купила, тому що Крим любила. Любила ірраціонально, до тремтіння.
Купила в родини росіян – четверо дітей, чоловік – алкоголік, дружина – сіра, виснажена життям жінка. Бруд у будинку, бруд у дворі, розруха. Але я відразу його відчула. Відчула, як близьку людину. Це старий татарський будинок. Це з нього в 1945 вирвали господарів. Я ходила і торкалася стін. Саман. Він живий. Він усе пам'ятає.
Ремонтувала, дерева і троянди саджала, друзів щороку приймала.
Стою в червні перед деревом хурми і плачу. Вперше на ній плоди – поки що це маленькі зелені гудзики.
– Ти чому плачеш?
– Я не побачу, як вони достигнуть.
–Так я тобі посилкою їх вишлю.
– Я хочу дивитися, як це буде, а не їсти їх. (Тоді думала, що не зможу заїхати, вичерпавши ліміт перебування в 90 днів. Російський прикордонник сказав, що пустять. Подивимося.).
Там виріс мій син. Він і зараз там. Як завжди, відвезла його в квітні, заберу в листопаді. Він тепер нелегал – однозначно перевищить ліміт перебування. Це він – нелегал, той, який в 25 днів від народження вперше скупався в Чорному морі. Він, який навчився тримати голову, перебираючи камінці на пляжі. Він, який в три місяці, побачивши Генуезьку фортецю, вперше в житті сміявся вголос. Він, який в три роки пройшов за день від села Айланма (Поворотне) до Арапата. Він – нелегал, він – чужий і небезпечний, він виспівує гімн України і розповідає місцевим хлопчакам про Майдан.
– А ви отримуватиме російські паспорти? – Запитала його баба Таня, господиня кози, в якої щоранку він купує молоко.
– Та ви що, баба Таня. Ми ж – українці. А моя мама каже, що вона – бандерівка.
Коза три дні молока не давала. На четвертий жадібність перемогла дурість.
Небезпечних там тепер багато.
Небезпечна моя сусідка Діляра – триколор не вивішує, любить Україну і всім про це повідомляє. Небезпечна подружка Світлана – зачиняється в будинку, музику українську слухає і плаче.
Небезпечна її семирічна дочка Єва – щодня дорогою додому рахує українські й російські номери машин, і кожен день радісно і дзвінко повідомляє на всю маршрутку: «Наших – більше. Україна виграє». І кожен день Світлана не встигає вчасно закрити їй рота рукою і вислуховує від тіток, як не вміє виховувати вона дитину.
Небезпечний інший мій сусід – дідусь Мустафа, який у шість років пережив депортацію. Не пішов він на референдум, а як і кожного дня, з п'ятої ранку копався в городі. Небезпечна його дружина. З березня майже не встає з ліжка, «несподівану радість звільнення від хунти» не пережила.
Тільки іноді він виводить її на лавку біля ганку.
Крим – їхній.
Їхній, які вже о 10 ранку п'яні, як й інший мій сусід Міша. (– Олька, дай 30 гривень, тобі – нічого, а я день пити зможу).
Їхній, які захотіли померти в Росії, як ще одна моя сусідка – вчителька-пенсіонерка, депутат міськради двох скликань, онучка якої три літа у мене у дворі з ранку до пізнього вечора гуляла з моїм сином (– Як же я Вас ненавиджу, хохлів. Коли ж ми вас позбудемося?).
Їхній, які чекають сезону та ненавидять усіх відпочивальників (– Навіть підлогу після себе не помили, піску понаносили, води і світла напалили. Тварюки.).
Їхній, які ніколи не ходили в гори, не спали на пляжі, не посадили жодного дерева, які не знають історію свого села.
Крим – мій. Я варитиму борщ і смажитиму янтик, слухатиму Океан Ельзи і сушитиму вишні, бродитиму дикими пляжами Кози і дивитимуся на захід з Ай-Георгія.
Ольга Васильченко, провідний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, доктор психологічних наук
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
