Доступність посилання

ТОП новини

«Білі колготки» російської пропаганди


Олег Панфілов

Коли на сході України почався озброєний конфлікт, я відкрив свої старі публікації про військову пропаганду і приготувався відзначати міфи. За багато років Росія, яка постійно воює, використовує давно вигадану міфологію для переконання населення в доцільності участі своєї армії в тій чи іншій війні. З іншого боку, населення має остаточно розлютитися на ворога, звинувачуючи його в «нелюдяності». Я не помилився – саме в «нелюдяності», як би не парадоксально звучали б поєднання гуманізм і війна. Особливо, в російському викладі.

Цікаво, що використовувана російська військова міфологія в одному конфлікті, багато разів не підтверджена і спростована, з'являється знову і знову. Чи то внаслідок поганої фантазії, чи то пропагандисти впевнені, що одного дня вигадана брехня буде так само дієва, як і 10 або 20 років тому. Міфи можна умовно поділити на дві групи – «невідомі» літаки та інша бронетехніка, що нібито невідомо звідки з'являються, і казкові персонажі, які схожі на реальних людей, але їх ніхто ніколи не бачив.

За багато років Росія, яка постійно воює, використовує давно вигадану міфологію для переконання населення в доцільності участі своєї армії в тій чи іншій війні

Казковість військової міфології – особливий дар. Як правило, джерелами міфології є російські спецслужби або прес-секретарі військових відомств. Інколи й самі воєначальники. Був такий міністр оборони Російської Федерації Павло Грачов – він дуже любив прибрехати, робив це з великим задоволенням.

У Пархарському районі Таджикистану в середині 90-х років вирішили серйозно увічнити ім'я генерала Грачова, назвавши на його честь свинарський радгосп. Ще в пору його служби в справі окупації Абхазії, Грачов любив робити здивовані очі, відповідаючи на запитання про російські літаки. Вони, як НЛО, несподівано з'являлися в конфліктних зонах, бомбили і так само зникали. Коли в 2004 році Панкиську ущелину в Грузії знову бомбили «невідомі літаки», в російській пропаганді, із посиланням на російські спецслужби, з'явилася «достовірна інформація» про те, що це був перефарбований грузинський літак, яким керував лейтенант грузинських ВПС Георгій Рустелі. У Грузії ця інформація довела населення до відчайдушного сміху, оскільки такого грузинського прізвища взагалі не існує.

Справжнім професіоналом був у другу чеченську війну керівник групи суспільних зв'язків УФСБ у Чечні полковник Ілля Шабалкін. Це була людина багатої фантазії й неймовірного масштабу неписьменного хамства і неуцтва. Скромний пензенський ФСБшник раптом став відомий на весь світ, оскільки під час другої чеченської війни він був головним офіційним рупором військових. За вишукану брехню отримав звання генерал-майора ФСБ.

Ілля Шабалкін вигадав два фантастичних за своєю безглуздістю міфи, які, на щастя, тут же були висміяні журналістами. Після катастрофи з підводним човном «Курськ» полковник повідомив, що в чеченських горах, у печері були знайдені креслення АПЛ, що вказує на причетність чеченського підпілля до трагедії. Через рік полковник Шабалкін розповів, що там же в чеченських горах були знайдені креслення Боїнгів, що, на його думку, вказує на «чеченський слід» у трагедії 11 вересня 2001 року. Були ще розповіді про підпільні вино-горілчані заводи чеченців, які «випускали отруєну горілку для російських солдатів». Полковникові було невтямки, що він зізнавався в пияцтві серед військовослужбовців, але міфи, як правило, вигадуються таким чином, що запам'ятовуються лише ключові слова, в цьому випадку, «отруєння», про інше не вистачає бажання замислюватися. Шабалкін інколи забувався і кожні півроку оголошував про знахідку «архіву Дудаєва» та «архіву Масхадова».

Про танкістів з країни на ім'я «Африка»

Шабалкін, як й інші його колеги, згадував про «негрів» (слово образливе для афроамериканців, тому надалі позначатиму буквою «н»), які воюють проти російської армії на території Чечні, але насправді міф про «чорних» воїнів – улюблений у російських спецслужбах. «Н» були скрізь, в усіх конфліктах останні двадцять років.

Використовувана російська військова міфологія в одному конфлікті, багато разів не підтверджена і спростована, з'являється знову і знову. Чи то внаслідок поганої фантазії, чи то пропагандисти впевнені, що одного дня вигадана брехня буде так само дієва, як і 20 років тому

Вперше цей міф з'явився на початку громадянської війни в Таджикистані в 1992 році. На прес-конференції одного з лідерів проросійського Народного фронту, рецидивіста з 23-річним стажем Сангака Сафарова журналісти запитали: «А правда, що там на стороні таджицької опозиції воюють негри?», – він відповів: «Так». «А з якої країни?». «Як з якої? З Африки».

Потім «н» з'являлися в усіх війнах. Але в цьому позначенні немає нічого расистського, багато розповсюджувачів цього міфу хотіли підкреслити «імпортне» походження, як вони говорили, або бойовика, або терориста. З іншого боку, як у цьому випадку зараз в Україні, «н» – це, звичайно ж, американський солдат, найманець, ворог. І знову, розповсюджувачам невтямки, що навіть, якщо американці і брали участь в якихось конфліктах на пострадянському просторі, то напевно послали б солдата, який за зовнішністю не відрізняється від місцевого населення. Звичайно, були й чужинці, як, наприклад, польовий командир у Чечні саудівець Хаттаб (повне ім'я Самер Салех ас-Сувейлем), але він і не ховався й із задоволенням давав журналістам інтерв'ю.

Міф про «н» почали поширювати в Східній Україні практично відразу ж після початку військових дій і до сьогодні. Як правило, в дезінформаційній діяльності прокремлівських блогерів існує набір міфів і героїв цих міфів. Спочатку діячі ДНР і ЛНР говорили про велику кількість полонених американців, яких, правда, ніхто не показав. Як аргумент подавалося зображення американських паспортів, які легко знайти в інтернеті й у соціальних мережах. 4 серпня Ігор Стрєлков (Гіркін) написав про те, що в боях між Торезом і Шахтарськом був полонений «н». Любитель барвистих описів, Гіркін виклав цей епізод так: «І тут перед очима ополченців постала дивна картина: з люка БТРа виринула абсолютно чорна фігура і, притискаючись до землі, почала віддалятися дном арика... Ополченці зі свистом та улюлюканням кинулися навздогін. Незабаром чорний силует наздогнали. Ним виявився абсолютно чорний негр з племені... Плем'я він своє так і не назвав, посилаючись на незнання російської мови... Коли негр спробував заговорити грузинською, всі сумніви відпали, виявилось, що він свого часу служив радником в армії Саакашвілі».

Віддамо належне літературним здібностям Гіркіна, але – чому «голий негр», ні слова «не говорив російською», а коли «заговорив» грузинською, то Гіркін його відразу зрозумів і навіть вивідав секретні відомості про те, що той «служив радником в армії Саакашвілі». Доля того «н» невідома, як, втім, і всіх інших. Швидше за все, Гіркін, який служив на Кавказі останні декілька років, знав про такий же міф під час війни в Грузії, в серпні 2008 року, а ще раніше – в Чечні. Тоді російська пропаганда теж багато говорила про «чорношкірих американців», які воювали з російською армією. І теж – без свідоцтв і без самих показаних «н».

«Документи», що надаються журналістам і телеглядачам – ще один пропагандистський давно відомий хід російських спецслужб, які збирають або крадуть ці документи. На початку другої чеченської війни стався казус: російське телебачення на підтвердження слів про те, що в Чечні воюють найманці-араби, показало картку з фотографією і написами арабською в’яззю. Господар картки знайшовся відразу – це був літній чеченець, який кілька років тому втратив водійські права, отримані в Афганістані. Він звернувся до правозахисника Сергія Ковальова, щоб спростувати передану телебаченням інформацію, але марно. Був створений ще один міф.

Навіщо снайперам панчохи?

У розпал громадянської війни в Таджикистані серед населення поширювалися чутки ще про один міф, вельми популярний у всіх війнах. Це – жінки-снайпери або, як їх ще називали, «білі колготки» або «білі панчохи». Як правило, міф обростав різними деталями про білявих бестій і, що найголовніше, – вони були з балтійських країн, литовки, латишки або естонки. У цьому міфі всі деталі неймовірні. По-перше, чому «білі колготки»? Чи можна уявити собі в них снайперів, в чиq обов'язок входить «невидимість»? Чи можна уявити, що таку людину, що по кілька годин сидить у засідці з досить великого розміру снайперською гвинтівкою, ніхто не помітить? Як і неможливо уявити собі жінку, яка в одних і тих же білих колготках кілька днів або тижнів лежить на землі. Як, втім, і в панчохах.

Друга деталь має неодмінно насторожувати і підтримувати ненависть – вони ж балтійки, тобто з тих самих країн, в яких люто ненавидять добрих і порядних, миролюбних радянських людей. Міф обростав деталями від війни до війни. У Чечні, наприклад, розповідалося, що снайперки цілилися обов'язково між ніг солдата або офіцера. Безглуздість деталі очевидна, тому що між ніг розташований важливий орган, але не небезпечний для подальшого життя. Ця деталь має викликати до снайперок ненависть у радянських людей як чоловічої, так і жіночої статі.

«Білі колготки» з'являлися на війнах у Придністров'ї й Карабаху, в Таджикистані та Чечні. Про них яскраво й виразно розповідали високі російські чиновники – Володимир Жириновський, Сергій Ястржембський, депутат Держдуми Сергій Шаврін, генерал Геннадій Трошев, головний редактор газети «Завтра» Олександр Проханов, віце-спікер Північної Осетії Станіслав Кесаєв. І, звичайно, численні журналісти-пропагандисти. Не дивуйтеся, «білим колготкам» присвячені фільми, книги і навіть вірші. Але – ніхто і ніколи не бачив жодної снайперки з міфу про «білі колготки».

Дивно, що в російських терористів у Східній Україні досі не поширюється міф про «білі колготки». Поки що не воскресили і міф про численні зафіксовані переговори арабською або іншими екзотичними мовами. Чи то фантазія російських спецслужб не встигає за подіями, чи то зрозуміли безглуздість вигаданих міфів, і в Україні вони вже не згодяться. Поки лише Гіркін хвалиться «н», а також «полчищами поляків, американців і голландців». Це хороший показник інтелектуальних здібностей людини, яку називають то прапорщиком, то полковником. Як на мене, так він – звичайний найманець середнього штибу, який звик більше писати в соціальних мережах, ніж воювати. Саме такі й люблять міфи, які возвеличують розповсюджувача до висоти генералісимусів.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG