Продовження інформаційної війни в Європі: нове обґрунтування постросійськості

Адам Лельонек

Дискусії, які відбулися в Європарламенті перед ратифікацією угоди про асоціацію ЄС-Україна, засвідчили, наскільки сильне проросійське лобі в Європейському союзі та як легко управляти інформаційним потоком. Останній складається з чотирьох елементів: фактографічних елементів, емоцій, ідеології і людського чинника. Приклад висловлювання британського політика Нігеля Фарагея зі згаданого засідання Європейського парламенту 16 вересня є досконалим прикладом цього, а аргумент про те, що «щоб про Путіна не думати, він є нашим [тобто Заходу] союзником в потенційній війні з ісламістами» – вже популяризується в багатьох середовищах у всій Європі.

Нижчезгадані висловлювання мають свій контекст – розуміння української ситуації на Заході не глибоке, а пам'ять суспільств коротка. Саме це використовують політики, які офіційно самі про себе говорять різні речі, але точно не те, що вони проросійські. Отже, основні постулати, висловлені Фарагеєм:

1. «У списку найбільших поразок закордонної політики, поруч із бомбардуванням Лівії чи прагненням озброїти бунтівників у Сирії, є (...) необґрунтована провокація стосовно Володимира Путіна».

2. «Імперія ЄС постійно прагне розширюватися і оголосила про своє розширення на українську територію кілька років тому. А щоб ще погіршити ситуацію, декілька членів НАТО сказали, що хотіли б, щоб Україна приєдналася також до НАТО. Це саме призвело до заворушень в Україні (...), повалення Януковича і (...) реакції Володимира Путіна. Мораль цієї історії полягає в тому, що, якщо бити російського ведмедя києм, нема чого дивуватися, що він реагує».

3. «Ми квапимося ухвалити Угоду про асоціацію, а в Україні тренуються солдати НАТО. Чи наш здоровий глузд взяв відпустку? Чи ми насправді прагнемо війни з Путіним? Якщо так, то ми робимо все, щоб це сталося».

4. «У війні з ісламським екстремізмом Володимир Путін, неважливо що ми про нього думаємо, як про людину, на нашому боці. Я раджу подорослішати і зрозуміти, якою є справжня загроза для наших держав і суспільств. Мусимо припинити гратися у військові ігри в Україні і почати готувати план для таких держав як Сирія, Ірак, Кенія чи Нігерія, щоб допомогти їм справитися зі справжньою загрозою, перед якою ми стоїмо. Перестаньмо провокувати Путіна, незалежно від того, чи ми його любимо, чи ні».

5. «Ми бачили людей із Західної України, які махали прапорами Євросоюзу, підпалюючи різні речі, і в результаті здійснили переворот, який призвів до відкликання українського президента, що призвело до нинішньої нестабільності. Так, Ви винні у цьому [європарламентарі], і Ви не хочете змиритися з цим».

Отже, очевидно, незважаючи на певний вид пробудження на Заході, яке виникає з «холодного душу» у вигляді ескалації конфлікту в Україні, Путін має весь час дуже багато можливостей і інструментів, яких не використовував до цього часу повною мірою. Слід також пам'ятати, що багато держав Європейського союзу, подібно як і Сполучені Штати, чимало заборгували. Це завжди дає можливість похвалися популістам. У нинішніх умовах – також і Москві, яка цей популізм може використати для реалізації своїх завдань, зміцнюючи певні його ідеологічні аспекти, антагонізуючи ще більше суспільства окремих країн і розмиваючи інформаційний потік недомовками, ідеологізацією чи «комерційним пацифізмом» в ім'я «стабілізації».

Політикам Заходу, налаштованим, перш за все, на обіцянку щоразу то нових соціальних привілеїв для покращення власних позицій у виборчих рейтингах, вже здавна важко ефективно вести закордонну політику. Особливо в контексті непланованого збільшення витрат (не лише на широко зрозумілу обороноздатність) чи ризик торгових нервових реакцій з боку Росії, які і без проросійських інформаційних та емоційних маніпуляцій відчуває суспільство. І це не кажучи про махіну бюрократичного Євросоюзу, яка розбудовувалася роками, та яка не вперше не здає іспиту, що лише зміцнює позицію Берліна з кожною новою кризою.

Залякування війною і економічними санкціями – це потужне знаряддя в руках Кремля саме з огляду на внутрішні проблеми окремих держав, у тому числі стану «духу» західних суспільств та їхніх еліт. «Духу», яким роками запевняли, наскільки вони потужні, безпечні і наскільки добре захлинання споживанням, оскільки «історія закінчилася», як писав Франциск Фукуяма.

Це стосується також таких найпотужніших держав, як Франція, Великобританія чи США, що не залишається без впливу на дії НАТО і Європейського союзу. До цього доходять слабші країни, такі як Угорщина, Чехія чи Словаччина, які систематично підпадали під залежність Росії впродовж останніх років, без жодної ефективної протидії з боку Брюсселя.

На противагу Заходу, механізм ухвалення рішення Російської Федерації набагато швидший, а перспективи Путіна не обмежуються однією чи двома каденціями. Він вже зараз вдається до заходів, щоб знаходити і підтримувати прихильних йому осіб у Європі, які можуть виграти наступні вибори. Йдеться про політиків, які виступають проти санкцій щодо Росії, Сполучених Штатів, розширення Євросоюзу чи НАТО або збільшення витрат на оборону.

Михайло Шишкин у своїй статті для газети «The Guardian» під назвою «Росія, Україна і Європа в чорній дірі страху Володимира Путіна» знаходимо наступні висловлювання: «Путін запропонував Європі угоду [новий поділ зони впливів]. З кожною новою особою, яка хотітиме її схвалити, чорна діра [страху] зростатиме і розширюватиметься. Слід зрозуміти, що постхолодновоєнна Європа вже є довоєнною Європою».

Проблема в тому, що наше західне «задивляння на себе» ще більше від цього страху. Не тільки Україну чекає робота «від початку» і не тільки Київ має чимало роботи. Нам або вдасться вийти з цієї кризи сильнішими і це разом, або поразка України стане водночас початком кінця домінування Заходу.

Д-р Адам Лельонек, ад'юнкт кафедри міжнародних відносин Техніко-комерційної академії ім. Хелени Ходковськей (Варшава, Польща)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції