Сімферополь – Нещодавно президент Росії Володимир Путін на зустрічі з молодими вченими-істориками зауважив на «необхідності написання» історії Криму, при цьому він нагадав про «глибокі історичні корені» Криму з Росією. За словами Путіна, російський народ багато століть бореться за місце у «своїй історичній духовній купелі». Російський президент звернувся до питання Київської Русі: «Саме в Херсонесі хрестився князь Володимир, а потім хрестив Русь. І Херсонес – це ж що? Це Севастополь. Ви уявляєте, який зв'язок між духовними витоками та державною складовою, маючи на увазі боротьбу за це місто, і за Крим в цілому, і за Севастополь, за Херсонес». Він сказав, що російським ученим потрібно написати історію Криму, «поки її не написав хтось інший». Усе сказане президентом Росії, м'яко кажучи, не відповідає дійсності й вже неодноразово спростовано фахівцями. Але в цьому плані цікаві два аспекти: невже історія Криму досі дійсно не написана, і навіщо Путіну треба його власна історія?
Той факт, що Путін об'єктивної історії не знає, уже ні для кого не секрет, але він продовжує невтомно доводити це все новим аудиторіям. Фахівці-історики часто підсміюються над його сентенціями, зокрема над тим, що, на його думку, Новоросійськ був столицею Новоросії, що за його словами, Валдай важливий тому, що є «центром зародження російської державності», а от тепер ще Херсонес «історична купель», а князь Володимир ніби має відношення до Московії, і у Криму та Росії «глибоке історичне коріння». Якби це говорив студент, то це було б смішно, але якщо це говорить глава 140-мільйонної ядерної держави, то нічого окрім подиву і жалю це викликати не може.
Путін хоче історію про себе
Щоб зрозуміти причини, які штовхнули президента Росії в черговий раз підставитися під наукову критику, я звернувся до кримських істориків з питанням, навіщо це йому, і чи дійсно історія Криму ще не написана, і світ ризикує, що «її напише хтось інший»? «Є таке прислів'я: «Горе вам тому, що вашу історію писатимуть переможці!», – сказав автору один з відомих кримських істориків, який просив не називати його імені «а то потім не дадуть спокійно працювати».
«Путін інстинктивно це відчуває, і, підозрюючи, що реальна перемога в Криму та в Україні йому взагалі не світить, він поспішає закріпити себе в ролі переможця хоча б літературно, і вже бачить історичні томи з описом його геніальної ролі. Що стосується того, що історія Криму не написана, він теж не правий. Історія Криму пишеться з античних часів і до наших днів, і сьогодні в ній фактично не залишилося прогалин. Цей процес уже на такому рівні, що ні відхилити, ні відсунути, ні спростувати, навіть дещо применшити вже написану історію Криму неможливо. У написане можна тільки додавати якісь припущення, деталі, розширювати окремі відомості, уточнювати окремі сторінки. Їх може бути ще багато, проте, загальна тенденція правдивого відтворення життя в Криму вже задана безліччю професійних істориків, і саме тому Путін хоче її переламати в своїх інтересах, тобто відійти від правди і писати так, щоб вигідно було йому. При цьому не можна сказати, що процес осмислення історії Криму закінчений, тут ще працювати і працювати, проте до нього не можна підходити з такими установками, які дає Путін. Процес має характеризуватися об'єктивністю та нупередженістю, і не може слідувати інтересам одного політика».
Виявилося, що історична література про Крим досить поширена. Наприклад, у Кримській універсальній бібліотеці ім. Франка, як свідчить довідкова служба, з історії Криму нараховується понад тисячі найменувань, у Кримськотатарській бібліотеці ім. Гаспринського – лише історичної літератури також понад 2 тисячі томів.
«Насправді світова кримська історична спадщина величезна! – сказав мені той же кримський історик. – Бібліотеки в Москві, Києві, а також світові бібліотеки в Парижі, Лондоні, Берліні, Тегерані, Багдаді, Дамаску, Анкарі та Стамбулі, в Казані, в Баку, в Алма-Аті, Ташкенті, Бішкеку і багатьох інших центрах історичної науки мають мільйони томів з історії Криму або пов'язаних з Кримом тематикою».
Відомий кримський історик і публіцист Гульнара Абдуллаєва, автор кількох історичних монографій, зокрема книг «Битви в історії Кримського ханства», «Золота епоха Кримського ханства», історичного роману «Шагін Гірай», на моє прохання надала величезний, і то не повний, список літератури з історії Криму – тільки російською мовою до двох сотень назв, багато з них фрагментарні дослідження, але більшість комплексні, панорамні виклади багатовікової історії Криму.
Путін вимагає нову історію Криму не написати, а переписати!
Тому очевидно, що Путін вимагає нову історію Криму не написати, а переписати! І навіть каже яким чином – так, щоб в ній «не було жодної програшної для нас позиції». Щоб при суцільних поразках – суцільні перемоги! Той факт, що вимога переписування історії входить в протиріччя з установкою самої ж Росії проти «переписування історії» не грає ролі. Це іншим не можна відновлювати свою перекручену історію. А Росії можна її знову й знову спотворювати. І виходить, що скільки б ці «інші» не намагалися відновити свою історію після російських фальсифікацій і спотворень, Росія вимагатиме весь час писати нову і нову історію, спотворюючи її в своїх інтересах, як це було задовго до Путіна, і як це є при ньому.
На думку істориків донедавна в кримській історіографії не було такої роботи, яку можна було назвати універсальною і всеохоплюючою. Але тільки донедавна, тому, що цього року вже вийшла чотиритомна «Історія кримських татар» Санкт-Петербурзького доктора історичних наук відомого у світі скандинавіста Валерія Возгріна. За назвою вона історія одного народу, але за змістом це комплексна багатовікова історія Криму.
Праця охоплює період від античності та середніх віків і закінчується засланням народу після Другої світової війни. Це саме та правдива історія, про яку Путін сказав, що «її напише хтось інший». Але Путін запізнився – ця історія вже написана і витримала кілька видань, і цей «хтось інший» відомий російський історик кримського походження Валерій Возгрін. Для кого історія Криму ближча – для нього чи для Путіна? З приводу цього всеосяжної, величезної за обсягом історичної праці деякі історики навіть говорили, що після її появи історія Криму від античності до середини ХХ століття закрита, вона викладена цілісно, системно, повно, додати туди можна тільки якісь окремості.
Науковий подвиг історика Валерія Возгріна
Валерій Возгрін народився в 1939 році в Сімферополі, виріс в Євпаторії. Закінчив історичний факультет Ленінградського державного університету. У 1977 році захистив кандидатську дисертацію «Російсько-датські відносини в 1697-1714 рр», а в 1989 році докторську на тему «Росія і європейські країни в роки Північної війни (історія дипломатичних відносин в 1697-1710 рр)».
У 1991 році Валерій Возгрін був обраний членом Королівської датської Академії наук, того ж року на другому Курултаї в Сімферополі – членом першого після депортації Меджлісу. З 1998 року він працює директором Науково-дослідного центру «Меньшиковський інститут». З 2006 року – доцент, потім професор кафедри історії Нового і новітнього часу Санкт-Петербурзького державного університету. Валерій Возгрін є автором понад 150 наукових праць, виданих в Росії, Україні, Данії, Норвегії, Німеччині, Естонії, Фінляндії, Туреччині, Італії.
Історик розповідає, що робота над чотиритомником велася понад двадцять років. Зараз лише список використаних першоджерел займає 63 великі сторінки дрібного тексту. Валерій Возгрін каже, що метою його життя було завдання «вкласти в руки народу його історію».
Перша велика робота Валерія Возгріна, присвячена кримськотатарській історії, була поширена в самвидаві в 1987 році. Вона лягла в основу книги під назвою «Історична доля кримських татар», виданої на початку 90-х років, і яка стала бестселером. Це був своєрідний конспект майбутнього чотиритомника. І ця праця дійсно гідна того, щоб стати настільною книгою в кожній кримській родині.
Записаної історії з найдавніших часів до XX в. у кримських татар попросту не булоВалерій Возгрін
«Справа в тому, що записаної історії з найдавніших часів до XX в. у кримських татар попросту не було», – пояснив він. Але справа ще й у тому, що в книзі викладена не тільки історія кримськотатарського народу, в ній простежується історія всіх народів, пов'язаних з Кримом. За словами автора, тільки корінний народ може відродити стару культуру півострова, яка закарбувалася в його дитячих спогадах.
«У 40-ві роки, коли я жив у Криму, у нього був кримськотатарський вигляд. А після він став не кримський, не український, а чорт знає яким! Намагалися знищити будь-який слід кримських татар, це було стирання історичної пам'яті, і мені хотілося її відновити», – каже автор чотиритомника. Історик розповів, що довгі роки чотиритомник не міг бути опублікований через відсутність необхідних для цього коштів.
Перше, як і наступні видання книги, стало можливим за фінансової підтримки кримського бізнесмена і мецената, організатора першого кримськотатарського телеканалу ATR Ленура Іслямова.
Чотиритомник розділений за хронологічним принципом. Основна частина першої книги присвячена епосу Кримського ханства. У другому томі автор висвітлив період перебування Криму у складі Російської імперії, в третьому – радянський період. Нарешті, четверта книга висвітлює час, «коли кримськотатарський народ був фактично оголошений поза законом – спочатку німецькими окупантами (жовтень 1941 року), а потім радянськими визволителями (18 травня 1944 року)».
Росіян лякають прямі аналогії 1783 і 2014
Як допитливий дослідник історії Криму Валерій Возгрін пройшов крізь терни й поневіряння. Після кожної роботи одні й ті ж проросійські структури звинувачували його в необ'єктивності. Після першої книги в 1997 році Верховна Рада Криму навіть направила у Російську академію наук, де тоді працював історик, лист, в якому депутати писали, що автор книги не має права працювати в академії.
Після чотиритомної «Історії кримських татар» він знову почув нарікання від тих же «героїв».
Після чотиритомної «Історії кримських татар» він знову почув нарікання від тих же «героїв». Але справа в тому, що така негативна оцінка – це найкраще свідчення об'єктивності книги, адже при написанні історії Криму не можна обійти роль російських загарбників в цій історії, а це криваві завойовницькі походи Лассі, Мініха, Суворова, це історія несправедливої анексії 1783, це дискримінація з боку Росії аж до жовтневої революції 1917 року, це репресії 1930-х років, і, нарешті, депортація 1944 року.
Уже в період Кримської автономії діячі проросійських організацій лякалися тих прямих аналогій утисків всіх інших національностей з боку росіян у сфері участі у владі, в освіті, в бізнесі, в культурі, в релігії. Але ці аналогії напрошувалися самі собою, оскільки і в Криму з 1991 до 2014 року всі головні сфери очолювалися росіянами і працювали в їх інтересах, що і призвело зрештою до анексії в 2014 році, а це вже пряма аналогія з 1783 роком, коли росіяни діяли такими ж методами військової сили, підкупу, обману і райдужних обіцянок, які були відразу ж і порушені.
Якесь «наукове товариство» Криму після виходу чотиритомника писало в Санкт-Петербург, що «вся робота Возгріна націлена на вирішення єдиного завдання: за будь-яку ціну обґрунтувати природну агресивність росіян, як причину їх ворожого ставлення до кримських татар. Різноманітна історія Криму в творі В. Возгріна зводиться винятково до протистояння кримських татар з Росією і росіянами, а нюанси взаємодії двох культур – до найпростіших схем насильницької русифікації та культурного придушення».
Хіба Росія у всій історії Криму не була агресором, руйнівником культур багатьох національностей, хіба всі її дії не вели до геноциду кримських татар, і хіба не повне знищення кримських татар як народу переслідувала депортація, в ході якої загинули 46,2% народу?
І цей висновок не спростовував, а тільки підтверджував істинність тверджень історика. Хіба Росія у всій історії Криму не була агресором, руйнівником культур багатьох національностей, хіба всі її дії не вели до геноциду кримських татар, і хіба не повне знищення кримських татар як народу переслідувала депортація, в ході якої загинули 46,2% народу? Валерій Возгрін, можливо, хоч і не вперше в історичній літературі, але чіткіше інших показав, що росіяни володіють «заданим комплексом ідей, які розкривають потенціал народу саме в експансії», «підсвідомим прагненням придушити інші, неросійські, сутності», а агресивні устремління росіян є «масовими і непереборними».
Російські організації в Криму, самі уражені татарофобією, звинувачували його, який розповів послідовно історію «підкорення» ними Криму, в русофобії. Але правда не може бути ніякою фобією. Так званий «конгрес російських громад Криму», який очолює нині «депутат держради» Сергій Шувайников, і який сприяв анексії і сам активно бере участь в окупації Криму Росією, став вимагати «правової оцінки», «історичної експертизи». Але життя саме спростувало ці старання і розставило все на свої місця – Верховна Рада і Конгрес російських організацій зрадили свою країну і самі стали пособниками агресора, а потім знову задіяли дискримінацію кримських татар, українців та інших націй у всіх сферах – в участі в органах влади, в мові, в освіті.
Особливі сторінки дослідження, що стосуються 1944 року, коли татарофобія в Криму переросла в реальну політику, яка реалізувала себе в депортації. Возгрін пише: «Нічим іншим, крім сліпої ненависті до неросіян, неможливо пояснити такий густий заміс аморальності, таке моральне падіння російської діаспори в Криму навесні 1944 р.» (Том 4, стор. 234).
Якщо повторився 1944 рік, то повториться і 1954-й.
Олдс Хакслі писав: «Те, що люди не вчаться на помилках історії – найголовніший урок історії». І історія, на жаль, нічому не навчила Крим. Вона повторилася в 2014 році, коли натовпи кримчан, зібраних російськими організаціями, нестямно кричали «Рас-сє-сєя! Рас-сє-сєя!», переслідуючи все неросійське – мову, культуру, державу і людей інші національності. Але якщо повторився 1944 рік, то повториться і 1954-й. Кримчани в це вірять.
Михайло Крилатов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
