Олеся Ісаюк
«За шість років до початку Другої cвітової війни більшовики розв’язали війну проти мого народу» – так висловився про Голодомор Віктор Суворов. Відомий історик і викривач справжніх мотивів більшовизму трохи помилився. Похибка в часі – війна між більшовиками та українським селянством розпочалася не у 1933-му, а в 1918 році. Голодомор був не її початком, а апогеєм і трагічним фіналом одночасно.
А по суті Суворов абсолютно і повністю правий. Війна більшовиків і українського села розпочалася відразу ж, як тільки більшовики з’явилися на селі. З собою вони принесли «продрозверстку», яка, по суті, була прямим грабунком, «усуспільнення» всього майна, руйнування церков... Валився світ селянина. І він відповів цілою серією збройних повстань. По суті, знаменита «Отаманщина» 1918-1921 років була не чим іншим, як самообороною селян в умовах паралічу центральної влади.
Повстаннями була охоплена вся Наддніпрянщина, Степова Україна, Слобожанщина. Створювалися «повстанські республіки», найбільші з яких – наприклад, Холодноярська – існували кілька років. Більшовики змушені були ввести в Україну майже мільйон вояків
У результаті – Україна перетворилася на поле бою. Повстаннями була охоплена вся Наддніпрянщина, Степова Україна, Слобожанщина. Створювалися «повстанські республіки», найбільші з яких – наприклад, Холодноярська – існували кілька років. Більшовики змушені були ввести в Україну майже мільйон вояків. Причому це були не тільки червоноармійці – серед них були так звані «часті особого назначенія», скорочено – ЧОН. Їхньою спеціалізацією були каральні операції, які вони виконували з особливим садизмом. На їхній совісті – десятки спалених сіл і тисячі вбитих українських селян. Цілі області оголошувалися такими, на які не поширюється дія закону – в результаті вони перетворювалися на справжні «криваві землі». І все одно цього було мало – виявилося, що тільки військовою силою селянство було не зламати. Наймогутніші повстанські рухи довелося руйнувати зсередини – провокаціями. Навіть у 1925 році повстанські загони були здатні прориватися через радянсько-польський кордон, як це зробив отаман Гальчевський.
Але по-справжньому селянський опір стих тільки після введення НЕПу – замість «розвйорстки» з’явився сталий податок, селянин отримав право торгувати продуктами своєї праці. Але під зовнішньою тишею ішла глуха боротьба – у селян потихеньку вилучали зброю, продовжувалося полювання на активних учасників повстанського руху.
Наприкінці 1920-х років НЕП закінчується. У Радянському Союзі завершується боротьба за владу, встановлюється фактична сталінська диктатура. Сталін починає підготовку до європейської війни. Для цього йому потрібні технології і зброя. Закупити їх можливо, тільки продаючи зерно.
Крім того – село зберегло свої традиційні структури, інституції, традиції. Воно залишалося тільки частково підконтрольним режимові. Тоталітарна держава за своєю природою не могла толерувати альтернативних інститутів.
Загалом за 1932 рік відбулося понад 5000 великих і малих повстань
І ситуація з 1918-1920 років повторюється. Село починає бунтувати. Повстання спалахують одне за одним. З’являються так звані «бабські бунти», коли жінки захоплюють продовольчі комори, або ж силою виганяють із сіл «продкоманди». Трапляється, що з деяких сіл повністю виганяють представників влади. Загалом за 1932 рік відбулося понад 5000 великих і малих повстань. Поновлюють активність ті отамани, які чудом дожили до 1932 року – наприклад, на Чернігівщині «ожив» отаман Кулик.
На деякий час доводиться зупинити колективізацію. І – всі свіжозасновані колгоспи тут же припиняють існування. Стає зрозуміло – кожна спроба колективізації матиме наслідком повномасштабне повстання.
І тоді віддають наказ вилучити все зерно. І не тільки зерно – все їстівне. Села охоплюють ланцюгом блокади, селян зсаджують з поїздів, якими ті намагаються кудись утекти. Село вбивають голодною смертю.
Заради того, щоб роздобути хоч щось їстівне і вижити, люди продавали найцінніше, родинні реліквії, пам’ятки мистецтва. Заради того, щоб уціліти – доносили, зраджували, одягали маски. І – боялися, боялися, боялися…
Знищують не тільки фізично. Заради того, щоб роздобути хоч щось їстівне і вижити, люди продавали найцінніше, родинні реліквії, пам’ятки мистецтва. Заради того, щоб уціліти – доносили, зраджували, одягали маски. І – боялися, боялися, боялися…
Це справді була генеральна битва. Голодомор вражає холоднокровністю, з якою знищувалися мільйони людей. Вражає оглушливою простотою способу, у який ламали хребет нації і суспільству. Всього тільки позбавити їжі… Але майже знаючи відповідь на питання «задля чого?», ми оминаємо питання: «Чому саме українських селян слід було знищити у такий нелюдський спосіб?» Адже опір радянському тоталітаризмові чинили не тільки українці, а й чимало інших народів СРСР – у тому числі й росіяни.
Українське селянство становило загрозу уже самим своїм існуванням. Воно вже довело, що може чинити потужний опір. Воно програло генеральну битву тільки з двох причин: насамперед, через відсутність чіткої структури, яка б об’єднувала всіх від Заходу до Сходу, і концентрацію на оборонних діях. А що б сталося з режимом, якби з’явилася структура і перейшла в наступ?
А тому, що українське селянство становило загрозу уже самим своїм існуванням. Воно вже довело, що може чинити потужний опір. Воно програло генеральну битву тільки з двох причин: насамперед, через відсутність чіткої структури, яка б об’єднувала всіх від Заходу до Сходу, і концентрацію на оборонних діях. А що б сталося з режимом, якби з’явилася структура і перейшла в наступ?
Про це пам’ятали через роки після Голодомору. У СРСР селяни не мали паспортів до 1970-х років. До кінця СРСР практикувалися маніпуляції з розміром «присадибних ділянок» – як тільки їх робили більшими, селяни ставали «ситішими» і виникала загроза самостійності. Та варто було урізати – і починалися продовольчі проблеми не тільки в селах.
Після 1933 року, здавалося б, перемога влади вже повна. Але чи справді? Улітку 1941 року мільйони червоноармійців – вчорашніх селян, відмовляться воювати за диктатора, який виморював голодом їхніх батьків і братів. У 1944 році чимало червоноармійців не дійдуть до Берліна. У селі народяться десятки поетів і митців – Василь Стус, Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Петро Григоренко... Інколи рід застосовуваної зброї і розмах її дії каже про вартість противника більше, ніж усі логічні аргументи, разом узяті.
P.S. Ми пам’ятаємо наших убитих. У суботу, 22 листопада, о 15:00 я прийду до Національного меморіалу Голодомору запалити свічку пам'яті.
Олеся Ісаюк, історик, Національний музей «Тюрма на Лонцького», Центр досліджень визвольного руху
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
