«Фільчині грамоти» російської дипломатії

Мої тбіліські студенти аналізують два договори – Георгіївський трактат 1783 року і «мирний договір» між Росією та Грузією 1920 року. Ці документи символізують ставлення Російської, а згодом Радянської імперії, до маленької країни, яка завжди викликала у них особливу «прихильність».

У радянській історіографії Георгіївський трактат завжди називали «рятівним» для Грузії, а частіше – «актом добровільного приєднання» Грузії до Росії. Мало хто особисто читав текст трактату або намагався зрозуміти, що вся історія взаємин Росії та Грузії була обманом, а підписані документи – «фільчиними грамотами». Усі наступні укладені договори – лише підтверджують, що будь-які взяті на себе зобов'язання Росія порушує практично одразу. Навіть не зрозуміло, навіщо Кремлю дипломатія, якщо відносинами між країнами займається військове відомство?

Я не знаю, чи існує статистика кількості порушених міжнародних зобов'язань – договорів, конвенцій, хартій та інших зобов'язань, які Росія підписувала та ратифікувала. Ймовірно, цифра величезна і, можливо, дорівнює кількості договорів. Дивно – навіщо підписувати, витрачати гроші на чиновників і транспорт, папір і банкети, якщо майбутнє у всіх документів практично однакове? Швидше за все, обговорення та підписання розраховані винятково на піар, самообман і обман населення, яке має щиро повірити в те, що Росія – дійсно держава, у якої є міжнародна політика. Населенню потім не пояснюють, чому Росія не виконує зобов'язання і, як з'ясовується, не збиралася їх виконувати. Для російської дипломатії відносини з іншими державами – це свого роду гра, в якій аферизм і шулерство посідають більшу частину імітації міжнародного життя.

Останні події в Україні – тому підтвердження. Мінські домовленості? Женевська угода? Росія виконала обіцянки і роззброїла сепаратистів? Якщо повернутися до подій останніх десятиліть, то таких невиконаних зобов'язань будуть сотні й всі вони, звичайно, знайдуть пояснення у Кремля або російського МЗС. Не знаю випадку, щоб у кремлівських чиновників, а більше того – у генсеків або президентів виникало бажання вибачитися. «Велика Росія» у процесі вставання з колін вибачатися ні перед ким не збиралася і не збирається. Дивно, що з нею досі хтось домовляється, знаючи, що Росія знову порушить зобов'язання.

На початку березня цього року випускник юридичного факультету Ленінградського університету, учень Анатолія Собчака, Володимир Путін раптом говорить з приводу України: «Коли ми вказуємо, що це антиконституційний переворот, нам кажуть: ні, це не збройне захоплення влади, це революція. А якщо це революція, то тоді мені важко не погодитися з деякими нашими експертами, які вважають, що на цій території виникає нова держава. Ані з цією державою, ані щодо цієї держави ми жодних зобов'язуючих документів не підписували». Путін виступає як шулер, який прекрасно знає те, що відбувалося і відбувається на території іншої держави – внутрішня справа цієї держави, і населення саме вільне визначати, яка йому влада потрібна.

Путіну не подобалося, коли йому раніше нагадували про війну в Чечні, він відповідав, що це – внутрішня справа Росії. Україна для нього частина імперії, яку він хоче відновити. Але юрист Путін має знати, що написане в Статуті ООН – «Усі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй» (стаття 2, пункт 4).

Як правонаступник СРСР, Росія визнала Підсумковий акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, де говориться, що «Держави – учасниці будуть поважати суверенну рівність і своєрідність один одного, а також всі права, властиві їх суверенітету і охоплювані їм, в які входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на територіальну цілісність, на свободу і політичну незалежність. Вони будуть також поважати право один одного вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи, так само як і право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

Нарешті, Росія взяла на себе зобов'язання в Меморандумі про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаному в Будапешті 5 грудня 1994 року: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй».

Якщо міркувати про поведінку Російської імперії, потім СРСР та сучасної Росії щодо сусідніх держав, то в якості термінології слід обирати не юридичний лексикон, а кримінально-блатний словник. Петро Перший почав розширення імперії винятково з позиції сили і без будь-яких сучасних привабливих слів про «права російськомовних». Навпаки, це був період, коли російськомовні захоплювали території, оголошуючи себе корінними жителями. Так тривало до початку 20 століття, Росія розрослася до однієї шостої частини суші, за сформованим російським принципом – «хочу». Це слово замінювало всі правила і вмовляння сусідів.

Більшовики, очолювані юристом Леніним, продовжили імперську політику, але тепер вони наново захоплювали ті ж території, пояснюючи свою агресію боротьбою проти минулого царизму і захистом «пролетаріату і селянства». У керівництві Радянської Росії було багато юристів, а міжнародні договори більшовиками порушувалися на тих самих підставах – вони укладалися колишніми царями.

Понад 90 років тому провідні країни світу спробували створити механізм контролю за конфліктами і механізм протидії їм. Ліга націй була першою організацією, заснованою в 1920 році під час реалізації Версальсько-Вашингтонської системи Версальської угоди. У середині 30-х років до Ліги націй входило 58 держав, а в період з 1920 до 1946 років членами організації були 63 країни. У грудні 1939 року СРСР був вигнаний з Ліги націй як країна, що порушує договори та розв'язала війну з Фінляндією, попередньо розірвавши Тартуський мирний договір 1920 року і Договір про ненапад з Фінляндією 1932 року. У Лізі націй СРСР був всього п'ять років.

Повернуся до Грузії, яку Російська імперія, Радянська імперія і сучасна Росія окупувала кілька разів в 1801 році, в 1921-му, 1993-му і 2008-му. Георгіївський трактат 1783 року, висловлюючись правовою мовою, був договором про намір. Згідно з ним, Російська імперія брала під політичне заступництво Картлі-Кахетинське царство (Східна Грузія), під зобов'язання зберегти монарший престол царя Іраклі II та його нащадків. Російська військова підтримка, згідно з текстом трактату, складалася всього лише «з двох повних батальйонів піхоти з чотирма гарматами». Батальйони з гарматами через час повернулися в Росію, а 12 вересня 1801 року імператор Олександр I несподівано підписує Маніфест про вторгнення до Грузії. Насправді, в Маніфесті є дивна пропозиція – «Ми, вступаючи на всеросійський престол, віднайшли царство Грузинське, приєднане до Росії, про що і маніфест в 18-й день січня 1801 року виданий уже був для всенародного повідомлення». Тобто, Грузію просто приєднали заднім числом, а Маніфест потрібний лише для оголошення фізичної окупації.

Як і в Георгіївському трактаті, в Маніфесті Олександра I йдеться про «вільний відправлення своєї віри і при власності своїй недоторканно», а «принци збережуть уділи свої». Захопивши територію, російські війська скасували грузинську монархію, принагідно приєднавши Імеретинське царство, а згодом і заборонивши автокефалію Грузинської православної церкви. Практично все 19 століття майже щорічно у всіх частинах Грузії піднімалися повстання і бунти проти російської окупації. Поширювані радянськими підручниками міфи про «добровільне приєднання» Грузії, не мають будь-якого підтвердження.

Друга окупації Грузії відбулася в 1921 році, уже Радянською Росією. Демократична республіка Грузія була створена в 1918 році, її визнали європейські країни Антанти. У Грузії були проведені парламентські вибори і сформований уряд. Перша спроба Радянської Росії захопити Грузію в 1920 році виявилася невдалою і Кремль вирішив укласти 7 травня 1920 року «мирний договір», у статті 2-й якого було написано: «Росія зобов'язується відмовитися від всякого роду втручання у внутрішні справи Грузії». 16 лютого 1921 року без оголошення війни з трьох напрямків Червона армія увійшла до Грузії. У Тбілісі прибув «Грузинський ревком» створений з членів РКП (б), перетворений в цей же день в Раду народних комісарів Грузинської РСР.

Грузини спокійно жити не давали й Радянській владі. У 1924 році планувалося повстання Какуци Чолокашвілі, періодично партизани проводили свої акції аж до початку Другої світової війни. У 1956 році була величезна маніфестація, розстріляна радянською армією, демонстрації відбулися в 1978 році, в 80-х роках були численні акції й голодування. У квітні 1989 року присутніх на проспекті Руставелі людей знову розігнали радянські війська. Для «нової» Росії, яка оголосила себе вже демократичною державою, але насправді намагалася зберегти імперію під іншою назвою – СНД, остаточна втрата Грузії не входила в плани. Кремль підтримав абхазьких і цхінвальських сепаратистів і ввів свої війська – спочатку у вигляді «невідомих» літаків і танків, які потім були названі «миротворчими силами». На цей раз Росії вдалося окупувати лише 25 відсотків території Грузії.

3 лютого 1994 року в Тбілісі президентами Єльциним і Шеварднадзе був підписаний Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між Російською Федерацією та Грузією. 1 березня Парламент Грузії ратифікував документ про вступ Грузії до СНД і Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво. Державна дума цей Договір проігнорувала, обдуривши Шеварднадзе. Кремль був задоволений тим, що Грузія увійшла в СНД і пообіцяла зберегти російські військові бази на своїй території.

У Договорі в Статті 1-й були записані важливі зобов'язання сторін: «послідовно керуватися принципами взаємної поваги державного суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів, рівноправності й права народів розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи один одного, незастосування сили чи загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, мирного врегулювання спорів, поваги прав людини та основних свобод, співробітництва і сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, а також інших загальноприйнятих норм міжнародного права».

Долею Грузії несподівано зацікавився наступний російський президент Путін, який підписав 24 квітня 2001 року Указ «Про Державну комісію Російської Федерації щодо підготовки проекту Договору між Російською Федерацією та Грузією про дружбу, добросусідство, співробітництво і взаємну безпеку». Невідомо, як в цьому випадку вирішувалася проблема окупованих Абхазії й Цхінвалі, але через три роки в Грузії був обраний новий президент – Міхеїл Саакашвілі, з яким у Путіна відразу ж не склалися стосунки. Путін відчув небезпеку, яку він хотів би передбачити. Спочатку ввів ембарго, потім знову з'явилися «невідомі» літаки, які бомбили Панкісську ущелину, в Тбілісі пройшли мітинги промосковської опозиції. У серпні 2008 року Путін почав нову окупацію Грузії. На цей раз він не порушував ніяких договорів, крім Статуту ООН і зобов'язань перед ОБСЄ та Радою Європи. Їх він порушив з великим задоволенням.

Умовляти Кремль незалежно від того, хто там сидить, справа абсолютно безглузда. У міжнародній політиці Російської імперії військові керувалися тільки «збиранням земель», міждержавні договори підписувалися лише для того, щоб отримати короткочасний перепочинок у численних війнах або на час приспати пильність сусіда, щоб потім напасти на нього. Радянська влада в цій тактиці збирання держав тепер для «загального комунізму» нічим не відрізнялася від царської. Ті ж «фільчині грамоти», обман і подальше вільне трактування міжнародного права, коли окупант-Росія виступає як постраждала від окупованої країни. Про Грузію, яка в 144 рази менша за Росію, всі знають зі слів Кремля – це «Тбілісі першим почав війну».

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції