У 1991 році розпалися дві комуністичні імперії. Спочатку мала югославська, потім велика радянська. Розпалися вони з однієї і тієї ж причини, але розпадалися дуже по-різному. «Духовні скріпи» комунізму зотліли і ніщо вже не утримувало братів менших в орбіті старшого імперського брата (сестри) – Сербії та Росії.
Характер розпаду визначався ставленням до нього відповідно сербського та російського народів. Їх харизматичні вожді того часу – Мілошевич і Єльцин – як природжені популісти керувалися у своїй політиці умонастроєм переважної більшості співгромадян. Серби, уражені вірусом містечкового імперства, зневірившись зберегти всю Югославію, кинулися вирізати з її тіла Великий Сербський Світ, розв'язавши і програвши півдюжини воєн, що забрали десятки тисяч життів.
Прихильники подібного сценарію розділу радянської імперії були і в Росії. Власне, ГКЧП була не комуністичним, а саме імперським путчем. А один з вождів «демократії, що перемогла» Гавриїл Попов наполегливо закликав до братнього розчленування України як раз за сьогоднішніми путінськими лекалами. Але на демонстрацію протесту проти біловезьких угод, що поділили СРСР суворо за формальними кордонами колишніх союзних республік, вийшло в день їх ратифікації у ВР РРФСР не більше 100 чоловік.
Не тільки жителі колишнього Радянського Союзу, але й увесь світ багато чим зобов'язаний мудрості і великодушності російського народу, який не спокусився закликами до «збирання російських земель». Югославський сценарій на пострадянському просторі, нашпигованому ядерною зброєю, міг би стати всесвітньою катастрофою.
Маргінальні імперські фанатики на зразок сьогоднішньої знаменитості військового злочинця Гіркіна в якості втішного призу вирушили на Балкани вбивати хорватів і боснійців. Серед них і близько не було непримітного чекістського підполковника Путіна, який не виявив в ті хвилини фатальних імперських інстинктів. У дні ГКЧП він слухняно носив портфель за мером Санкт-Петербурга, який боровся в північній столиці з путчистами. А після перемоги світлих сил демократії і прогресу з головою поринув у вир фінансових схем «кольорові метали і нафтопродукти в обмін на дірку від бублика», закладаючи перші скромні цеглинки у фундамент своєї особистої фінансової імперії.
Сьогодні в історичній ретроспективі очевидно, що в стратегічному курсі на номенклатурну приватизацію не було принципових розбіжностей між навколоєльцинськими «реформаторами» і табором путчистів. Чи можете ви собі уявити переможцями Янаєва і Павлова, які відмовилися від ласих шматків державної власності, які вони вже захоплено розпихали по своїх кишенях разом з черномирдіними й алекперовими? Це був спільний консенсусний проект радянських апаратників, визрілий в луб'янских коридорах, мабуть, ще в андроповські часи.
Дракон комунізму, ритуально-показово зламаний 19-21 серпня, насправді на той час вже благополучно здох – насамперед в умах і серцях його ідеологів та вождів, які змінили портрети Леніна на портрети Франкліна. Розійшлися вони в іншому.
Путін готовий вже ніколи більше не вимовляти словосполучень «Руський мир», «Новоросія», «унікальний генетичний код», аби йому, щоб уникнути повної ганьби, залишили вкрадений Крим
Кланам, що стояли за путчем, хотілося не тільки величезної власності, а й імперської величі на додачу. Прагматик Єльцин розумів, що й урізану імперію не вдасться зберегти навіть ціною дуже великої крові. Навчально-методичний приклад Югославії був уже перед очима. Карикатурна пародія «Руського миру» з його сакральним Херсонесом – божевільна спроба старіючого диктатора повернутися в машині часу на 23 роки тому, переграти розпад Радянського Союзу на цей раз по-югославськи і продовжити агонію своєї загнилої клептократії, припудривши її ідеократичним проектом Більшого стилю на зразок гітлерівського фашизму або сталінського комунізму.
Спроба, приречена на провал насамперед, тому що ментальність росіян не змінилася за ці роки. Короткочасна ейфорія «Кримнаш» не давала санкції «батькові нації» на нескінченну гібридну війну із «захисту етнічних росіян та російськомовних» на всьому пострадянському просторі.
На поклик фальшивої імперської труби відгукнулося лише арійське плем'я з додатковою хромосомою фашистської духовності, яке спустилося з Карпатських гір, – проханови і дугіни, холмогорови й просвірніни, жиріки та зюганови, прилепіни та охлобистіни. Але з них ніхто не був помічений на передовій Четвертої світової війни «Руського світу» з англо-саксонським.
Письменник землі російської Прилепін, вийшовши з гущі ментовської, наприклад, на відміну від американця Хемінгуея, британця Оруела чи француза Мальро воліє, зберігаючи себе коханого для московських презентацій і фуршетів, кидати в топку української Вандеї своїх читачів і героїв аж до останнього з провінційних Саньок, які повірили йому. На вантажівочках з Шаргуновим туди і в рефрижераторах назад. Втім, профілактична утилізація пасіонарних Саньок, майбутніх потенційних лідерів соціального бунту, входить і в набір фундаментальних цілей національного вождя, який за своїм внутрішнім покликанням набагато більш схильний до збирання американських доларів, ніж російських земель. Так Путін і Прилепін зворушливо знайшли один одного на загальному терені нейтралізації небажаного соціального матеріалу.
Не підтримана думкою народною затія «Новоросії» стрімко зіщулилася до «гнійника» Лугандонії, за справедливим висловом нашого Ріббентропа, якого, як відомо, на понт не візьмеш. Провалився і безпрецедентний ядерний шантаж Путіна, спрямований насамперед проти балтійських країн. З'ясувалося, що Путін зовсім не готовий померти за Нарву. Сьогодні недофюрер готовий вже ніколи більше не вимовляти словосполучень «Руський світ», «Новоросія», «унікальний генетичний код», аби йому, щоб уникнути повного ганьби, залишили вкрадений Крим.
Але Аннушка Меркель вже розлила олію.
Й арійське плем'я, що спустилося з гір, погромними вустами пана Просвірніна винесло йому свій неприємний вирок «Був національний лідер, став національний підер». Володарі справжньої духовності вимагають продовження українського банкету, пропонуючи за справжнього фюрера триголову гідру «Гіркін – Рогозін – Глазьєв».
Андрій Піонтковський, політичний експерт
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
