Доступність посилання

ТОП новини

Відновлення прав кримтатар. Перезавантаження


Арсен Жумаділов

Арсен Жумаділов

Наприкінці минулого року політичні, громадські діячі та вчені публічно обговорили стан кримськотатарського питання на конференції «Український шлях у забезпеченні прав кримськотатарського народу як корінного народу України».

За підсумками конференції, що проходила в Києво-Могилянській академії, стало очевидним, що в цьому питанні в української сторони, після майже року окупації півострова, немає не тільки істотних досягнень, але і єдиного розуміння того, що робити далі.

Водночас, конференція дозволила виявити три найбільш важливі проблеми, які досі заважають поставити крапку в 23-річній історії боротьби кримських татар за свої права.

Перше. Замовчування суті

Багато хто з українців і, власне, кримчан чули про те, що кримтатари виступають за створення в Криму національно-територіальної автономії. Дійсно, така вимога існує. Але насправді, досі відсутнє чітке розуміння того, яку саме «національно-територіальну автономію» хочуть реалізувати. Таке розуміння відсутнє, як в українському суспільстві, так і у самих кримтатар. Консенсусу або, принаймні, наукової та суспільно-політичної дискусії з цього приводу немає досі.

Дійсно, що саме мається на увазі?

«Коренізація» по-радянськи, на зразок Кримської АРСР, яка існувала в 1921-1945 роках? Коли формально чи неформально забезпечується призначення кримтатар на керівні посади в республіці. Такий формат не передбачає збереження власних «етнічних» інститутів самоврядування. Відповідно, чи буде це рішення виправданим для кримськотатарського народу? Адже одним з елементів його ідентичності є органи національного самоврядування – Меджліс і Курултай.

Широке самоврядування за прикладом парламентів Саамі в скандинавських країнах? Коли національні збори корінного народу стають суб'єктом правових відносин з державою? Подібний формат зберігає і підсилює інститути національного самоврядування, але виносить їх «за дужки» політичної системи. Ефективність такої системи залежить від рівня політичної культури та забезпечення верховенства права державою-сувереном. Очевидно, не варто нагадувати, де за цими показниками є скандинавські країни, а де Україна. Існує високий ризик, що в кінцевому підсумку кримськотатарські інститути піддадуться ризику маргіналізації через банальне невиконання українською державою своїх же правових норм.

Поділ влади за ліванським / іракським прикладом? Коли політичний ресурс розподіляється за регіональною або функціональною ознакою між різними етнічними групами?

Наприклад, відповідно до такого розподілу, кримтатари могли б претендувати на крісло спікера кримського парламенту, етнічні росіяни на крісло голови регіонального уряду, а етнічні українці – на представника Президента в автономії.

Можливий варіант «нарізання» районів в автономії і закріплення посад голів за представниками тієї чи іншої етнічної групи. Такий формат інтуїтивно непогано сприймається, але закладає суттєві проблеми державної розбудови та суспільної інтеграції.

Яким буде рішення для кримськотатарської автономії в Україні, поки що невідомо. Відомо лише те, що без обговорення такого рішення просто не буде. ​

Друге. Завищені очікування за лінією «Ти – мені, я – тобі»

Кримтатари давно заслужили славу «справжніх українців» Криму. Події лютого-березня 2014 року, в розпал окупації, підтвердили це реноме. Масові мітинги кримськотатарського народу, створення мережі власної проукраїнської самооборони і, зрештою, останній прапор України, вивішений над штаб-квартирою Меджлісу кримськотатарського народу у Сімферополі – все це, в поєднанні з безперечною харизмою лідерів Мустафи Джемілєва та Рефата Чубарова, надає кримтатарам величезного політичного капіталу перед Києвом.

Усвідомлюючи це, кримці, які терпляче і послідовно підтримували українську державність упродовж усіх років незалежності України, вимагають вирішення своїх питань від оновленої української держави. Злочинний, антиукраїнський режим залишився в минулому. Очікування від демократичної, проєвропейської влади високі як ніколи.

У свою чергу, ставлення керівництва України до кримськотатарського народу в минулому складно піддається систематизації. Швидше, мала місце ситуативна логіка: електоральні маніпуляції, прагнення уникнути ескалації конфлікту, спроби виглядати пристойно перед міжнародними організаціями та правозахисниками. Якщо перекласти людською мовою, очікування української влади до «голосуйте правильно», «не буяньте» і, звичайно ж, не «скигліть».

Цей імператив змінився після окупації Криму в лютому-березні 2014 року. Він став більш жорстким і безапеляційним. Сьогодні Київ претендує на свідому безтермінову лояльність кримтатар на півострові. Він також претендує на безумовну і беззастережну підтримку свого курсу з боку лідерів Меджлісу. При цьому будь-які спроби з боку кримтатар лобіювати інструменти «м'якої сили» відносно окупованого Криму поки що сприймаються Києвом з підозрою.

Взаємні очікування зі схильністю до взаємних образ істотно ускладнюють сприймання навіть правильних кроків з боку тієї чи іншої сторони. Наприклад, кримтатари майже не помітили ухвалення й набуття чинності в 2014 році закону України, що регулює питання відновлення прав депортованих. Йдеться про довгоочікуваний закон, який ще в 2004 році був ветований президентом Леонідом Кучмою, що тоді викликало широкий громадський резонанс. ​

Третє. Кримофобія – відкрита і прихована

Кримофобія – те, з чим кримтатари мали справу протягом усіх років після повернення з місць депортації на Батьківщину. Відкрита її форма виявлялася періодично в багатьох заявах кримських політиків і чиновників. Це був якийсь «орієнталізм» у його найгіршій формі, заганяти життя кримськотатарського народу в формат фестивалів та публічних заходів з поїданням чебуреків, але виштовхувати його зі сфери ухвалення рішень у значущих питаннях соціального та політико-правового характеру.

Серед яскравих кримофобів останнього часу – колишній голова регіонального уряду Могильов, нинішні «лідери» Криму – Аксьонов та Константинов, а також низка відомих на півострові вчених: Габріелян, Філатов, Нікіфоров, Кисельов та інші. Список можна продовжувати. Це тема для окремого дослідження.

Однак відкрита кримофобія не так страшна, як прихована. Така собі сублімована форма, як наслідок незручності критикувати кримтатар, оскільки кон'юнктура вже не та. Це вчора можна було, посилаючись на доповіді СБУ Криму, в яких вказувалося, що корінний народ Криму становить найбільшу небезпеку для цілісності України, а також на репортажі українських телеканалів про міфічні табори підготовки кримськотатарських бойовиків, можна було давати волю своїй кримофобії.

Сьогодні ж відкрито виступати проти забезпечення прав кримськотатарського народу на материку не цілком політкоректно. Тому українські кримофоби «заговорюють» кримськотатарське питання, створюють купи бюрократичних проблем і просто засовують це питання в кінець актуального порядку денного. По суті, вони такі ж «могильови» з «габріелянами», які глибинно не сприймають інакшість, вузьколобі націоналісти, які не мають жодного відношення до сучасних підходів до державної розбудови.

Отже, сьогодні необхідно говорити предметно про форму і суть національно-територіальної автономії кримських татар. Прийшов час для відвертої й професійної дискусії, яка була розпочата на згаданій конференції в Києво-Могилянській Академії. В основі цього діалогу замість утилітарного мислення за принципом «ти – мені, я – тобі», має лежати поняття «МИ» – щирий намір будувати спільне майбутнє в незалежній українській державі.

Прийшов час для усвідомлення, що кримтатари з усіма їх культурними відмінностями були, є і будуть корінним народом Криму, а отже і корінним народом України. І якщо українська держава й українське суспільство мають намір повернути півострів, час заглянути вглиб себе, щоб витиснути залишки кримофобії.

Арсен Жумаділов, координатор Кримського інституту стратегічних досліджень

У тексті використовуються авторські терміни

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG