Доступність посилання

ТОП новини

Олег Панфілов: Три дні в Києві – тривога і надія


Олег Панфілов

Рубрика «Погляд»

Був три дні в Києві – набирали слухачів в нашу грузино-українську школу Civil and Political School, яка починає роботу в лютому. За вікном було похмуро, у школі – радісно. Прослухали близько 200 претендентів, які вирішили дізнатися про грузинські реформи з перших вуст – від колишніх міністрів і заступників міністрів уряду Міхеїла Саакашвілі. Обрали 40 слухачів, серед яких студенти, активісти неурядових організацій, бізнесмени, політики і навіть державні службовці. За вікном ознаки війни – прощання на Майдані із загиблим на Донбасі Тамазом Сухіашвілі, і молоді хлопці в камуфляжі на милицях. В Україні більше 70 років не було війни. Росію давно пучило від газу – прорвало (не буду вживати більш точне фізіологічне позначення).

Звичайно, газ – не головна причина розв'язаної Росією війни в Україні, швидше – наслідок. Газ лише інструмент – прив'язати до себе, змусити платити, шантажувати, а потім виправдовувати свою мерзенну енергетичну політику, яка насправді давно стала тим, що в кримінальному світі називається «поставити на лічильник». Слов'янське братство? Єдиновірство? Сусідство? Для російської імперської політики всі ці гарні слова закінчуються, коли назовні проривається агресія і традиційне бажання придушити і захопити. Раніше Кремлю вистачало розуму відхоплювати шматки Молдови та Грузії, країн маленьких і особливо не захищених. Україною Кремль вдавився. І якщо ви гуляєте вуличками старого Києва, то не обов'язково зупиняти і розпитувати людей про життя й настрої – досить подивитися на стіни будинків. З графіті можна складати альбом настрою людей – «Україна понад усе», «Правий сектор», «Слава Україні!».

Про свою школу – Civil and Political School Хатіа Деканоїдзе, екс-міністр освіти і колишній ректор Поліцейської академії в Грузії оголосила ще в грудні минулого року. Мета – передати досвід грузинських реформаторів молодим українцям. Оголосили набір – інтерес перевершив очікування. Школа платна, охочих по п'ять чоловік на місце. Географія здобувачів – від Донецька до Львова, є кримчани. Етнічні українці, росіяни, кримські татари, вірмени, гагауз, кореянка, кілька етнічних грузинів, які народилися в Україні, які розмовляють українською і вважають своєю батьківщиною Україну.

Багато студентів, активісти, волонтери, дослідники, державні чиновники, політики. В анкеті одного з претендентів написано – закінчив Harvard business school, піднімаю очі й бачу людину, яка відбулася й працює в солідній адвокатській фірмі, американській. Запитую: «Чому до нас?» Відповідає – «треба змінювати країну». Кілька бізнесменів, напевно з солідним заробітком. Кажуть: «Набридла корупція, хочу жити в сучасній країні». Багато хто не приховує, що бажання самому створювати нову Україну пов'язане з дітьми: «Мої діти мають жити в нормальній країні».

Одній чверті претендентів не пощастило, але буде другий набір, третій, інтерес до школи, як і раніше, великий. Про Грузію всі говорять з надією і неприхованою любов'ю. Ті, хто колись бував у нашій країні, захлинаючись розповідають про побачене. Хто не бував – той знає про досягнення реформ – безпеку, відсутність корупції. Багато реформаторів називають на імена, найчастіше – Саакашвілі, Бендукідзе, раді, що тепер в Україні працюють Олександр Квіташвілі й Ека Згуладзе. Жодного разу не почув нарікань чи докорів на зразок тих, що іноді можна почути в Грузії зараз – в Україні не було і частки того, що зробили грузинські реформатори за 9 років у себе в країні. Деякі не приховують розчарування тим, що «знищити корупцію в Україні майже неможливо». Потім поправляються і кажуть, що Грузія ж змогла.

Здається, що українська історія та людська пам'ять нарешті почала звільнятися від радянської інтерпретації історії

На перший погляд в Києві війни не відчуваєш. Хіба що набагато менше на вулицях усміхнених людей, більше зосереджених. На Майдані та Хрещатику продається все той же набір сувенірів, але додалися нові – рулони туалетного паперу з портретами Путіна і Януковича, багато патріотичної символіки, зокрема, й тієї, про яку минулого року неможливо було мріяти або майже неможливо зустріти. Здається, що українська історія та людська пам'ять нарешті почали звільнятися від радянської інтерпретації історії. І зовсім уже не дивно чути в телерепортажах зі Слов'янська або Краматорська привітання – «Слава Україні! Героям Слава!», те, що в Росії прийнято називати «бандерівським» кличем». В усій Україні валять пам'ятники Леніну і багато українців кажуть, що так і треба – це самоочищення від минулого.

На Майдані проводжали Тамаза Сухіашвілі, грузинського добровольця. Священик відспівував його грузинською й українською. Біля стели на Майдані багато військових – українців і грузинів, усі в камуфляжі – тільки-но з фронту. Виступає ветеран УНА-УНСО, який воював у 93-му в Абхазії, говорить про взаємовиручку і бойове братерство. Підходять люди, запитують: «З ким прощаються?». Потім бачать багато грузинських прапорів, виправляються – «З грузинським героєм». Кілька літніх жінок-українок ридають так, ніби прощаються з близьким родичем, постійно повторюють – «наш захисник». Підійшов молодий хлопець, років тридцяти, не більше – в камуфляжі, на милицях, у руці тримає дві гвоздики – білу і червону – під кольори грузинського прапора. Український військовий оркестр злагоджено виконує гімн Грузії. За цю коротку війну загинули два грузини, захисники України. Ще один – воював на російській стороні, про нього нічого не пишуть і не згадують. На питання про нього наші військові опускають голови і кажуть, що в сім'ї не без виродка.

Мої знайомі й друзі, трохи молодші за мене, їм років по 45-50, кажуть, що втомилися від смертей молодих хлопців: «Вони і пожити не встигли, і воювати толком не можуть, там маємо бути ми». В Україні вже немає російського телебачення і мені здається, що якби його продовжили транслювати, то ненависть до Росії збільшилася б у кілька разів. «Не можна так безбожно брехати», – ми надивилися, поки канали не відключили. Або сміються: «Ти бачив у Києві кілометрові черги за продуктами? Ти бачив голодних на вулицях? Ти помітив «фашистські марші?». І хоча я розумію українську, ніхто з них не намагався силою мене змусити нею говорити. Звичайна відмовка зі сміхом – «мову ворога треба знати». Але я тепер знаю, що деякі мої друзі, етнічні росіяни з минулого російськомовного Києва, зараз говорять українською. Як і етнічні грузини, які прийшли вступати в нашу школу. Як і кримські татари, які принципово в Києві розмовляють українською, хоча виросли в основному в російськомовному середовищі. Насильство породжує насильство. Насильство над мовою породжує відторгнення нав'язуваного.

Досі вважаєте, що Україна – «штучна країна»? Тоді згадайте хоча б одну російську пісню про волю і свободу

Ніколи ні в Києві, ні в моєму улюбленому Яремчі в Івано-Франківській області, ніколи я не стикався з мовним насильством. Завжди вислухають твоє російське питання і дадуть відповідь українською. Не подобається? Не приїжджайте. Досі вважаєте, що Україна – «штучна країна»? Тоді згадайте хоча б одну російську пісню про волю і свободу. Українські росіяни, російськомовні українці не розуміють, які до них претензії від країни, яка 300 років клялася в любові. Утім, у Києві на цю тему не сперечаються. Відкрийте списки загиблих за Україну військових і побачите українські та російські прізвища, вірменські й грузинські, татарські та єврейські. У Києві навіть на улюблену тему про «донецьких» майже не говорять. Дивно, але біженці з Донбасу в Києві віддають своїх дітей не у російські школи, а в українські.

Хтось сказав, що Путіну треба поставити пам'ятник – за згуртування всіх, хто живе в Україні. Багато кривляться, посміхаються, деякі погоджуються, але уточнюють – пам'ятник має бути з лайна. І ставлення до Росії виявляють різне – від неприязні до надії – а раптом там все-таки є нормальні люди. Більшість моїх співрозмовників зізнаються, що посварилися майже з усіма російськими родичами, кажуть, що «набридло слухати казки, їхні перекази брехні, яку їм розповідають на російському телебаченні». Деякі кажуть, що в Росії живуть «втрачені українці», вони – «вже москалі». Імперська історія трьох останніх століть перемолола величезну українську націю великодержавними жорнами – від Воронежа до Владивостока. Нинішні українці – песимісти-романтики. Хтось більше, хтось – менше. І майже всі усвідомлюють, що назад дороги немає, є дорога тільки вперед.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG