Доступність посилання

ТОП новини

Олег Панфілов: Двомісячний заручник Путіна


Олег Панфілов

Рубрика «Погляд»

У показовому арешті матері семи дітей зі Смоленської області Світлани Давидової немає нічого нового. Звинувачення в «державній зраді» – стара державна традиція. Вона бере початок відтоді, коли радянська влада своє існування поєднала із залякуванням і підтриманням страху в суспільстві. Зокрема чи передусім – за допомогою дітей. Дітей забирали у батьків, дітьми шантажували, старших дітей відсилали в табори як «дітей ворогів народу». Якщо переглянути справи «зрадників» у 30-х роках, то подібні історії – не рідкість, їх сотні тисяч. Дітей, які пройшли жахи репресій їхніх батьків – ще більше. Частина з них, які виросли в страху, стали батьками тих, хто продовжує традиції чекістів – принижувати.

Радянська влада почала шантажувати дітьми практично відразу, з перших років свого існування. У концтаборах Тамбовської губернії в липні 1921 року перебували понад 450 дітей-заручників у віці від одного року до 10 років. У спецпоселенні Бушуйка було встановлено, що з 3306 людей, які живуть там, 1415 становлять діти до 14 років. Історія Світлани Давидової не так пов'язана з «розкриттям державної таємниці», скільки з бажанням влади показово покарати, щоб боялися інші.

Радянська влада почала шантажувати дітьми практично відразу, з перших років свого існування. У концтаборах Тамбовської губернії в липні 1921 року перебували понад 450 дітей-заручників у віці від одного року до 10 років

Колишній письменник Едуард Лимонов написав у своєму Твіттері: «З приводу багатодітної Світлани Давидової. Покарати, незважаючи на дітей. Адже здала російських солдатів. Не можна заохочувати громадян бути ідіотами». У націонал-більшовика Лимонова, який раптом знову потоваришував із владою, на ґрунті ненависті до України прокинувся ген предків. 37-річна мати сімох дітей, молодшій дочці якої трохи більше двох місяців від народження, в очах «Едічки» перетворилася на «Мата Харі», яка відкрито зателефонувала в посольство України і повідомила, що місцева військова частина раптом спорожніла...

Оскільки російські спецслужби прослуховували розмову, то вони навряд чи б упустили можливість повідомити, що багатодітна мати розповіла українцям про кількість військових, прізвища солдатів, сержантів і офіцерів, одиниці техніки та їхні номери, розмір боєприпасу і продпайка. Заарештували жінку тому, що вона «розкрила» факт передислокації російської частини в Україну, тобто, за надуманим звинуваченням, оскільки сам факт суперечить офіційній версії Путіна. А якщо російських військ в Україні немає, то й «держзрада», а точніше, введення в оману противника, тягне хіба що на російську медаль, а не тюремне ув'язнення. Сам дзвінок у посольство України був дев'ять місяців тому – у квітні 2014 року. Кому потрібний цей показовий арешт з приводу давньої події? Якщо військова частина 48886 ОСНАЗ ГРУ, розташована у Вязьмі Смоленської області, можливо, і брала участь у бойових діях в Україні й навіть має відношення до збитого над Донбасом малайзійського «Боїнгу», то до чого тут багатодітна мати? І мало хто вже в Росії звертає увагу ще на одну протизаконну з боку російської влади деталь – яким чином прослуховувалися телефони? Як приватний – Світлани Давидової, так і дипломатичний – посольства України. На прослуховування є санкція суду?

Тільки в запаленому мозку озвірілого від вседозволеності російського чиновника могла виникнути ідея відірвати немовля від матері

Блогер Павло Люзаков навів у своєму тексті про Давидову ілюстрацію – кадр із фільму «Сімнадцять миттєвостей весни», де есесівець шантажує дитиною радистку Кет. Фільм радянський, ситуація радянська – звідки Юліан Семенов взяв цей сюжет? Вигадав сам? Чому так схоже з тим, що відбувається зараз у Росії? Вкотре Росія переконливо доводить, що історія цієї країни рухається у замкненому колі. Те, що відбувається зараз, повторює події 90-річної давнини, з жахливою послідовністю. Путін практично знову повторив і виконав ленінський «Декрет про друк», який легалізував цензуру. Путін повторив шлях придушення НЕПу наприкінці 20-х років, взявши під контроль бізнес, знищуючи неугодних бізнесменів. У випадку зі Світланою Давидовою повторюється найтрагічніша частина радянської історії – ставлення до дітей. Чоловік «держзрадниці» Анатолій Горлов розповів, що органи опіки загрожували забрати дітей, посилаючись на вказівки обласного департаменту освіти. З якого дива російські чиновники вирішили, що їм дозволено відривати від грудей двомісячну дитину через абсурдне звинувачення? Російська влада повторює той самий шлях більшовиків – арештувати, посадити, розстріляти, дітей забрати, а коли підростуть – теж посадити. Тільки в запаленому мозку озвірілого від вседозволеності російського чиновника могла виникнути ідея відірвати немовля від матері.

Коли в 1919 році більшовики зайнялися знищенням населення, найчастіше страждали діти. Спочатку продрозкладка, потім «червоний терор», одночасно в усій Росії йшла громадянська війна. Населення катастрофічно убожіло. У 1921 році почався голод. У результаті цього в Росії, в країні зі 144-мільйонним населенням, нараховувалося 7 мільйонів безпритульних дітей. Розвивалася дитяча злочинність, держава намагалася створювати спецприймальники та інші установи, в яких ситуація була трохи краща, ніж на вулиці. Один з організаторів радянської охорони здоров'я писав у 1922 році про такі приймальники, назвавши їх «звалищем»: «В одній кімнаті... товклися близько 200 дітей: опухлі від голоду, вони марили від тифу, агонізуючи й помираючи. Трупи служили узголів'ям для тих, кого завтра чекала така сама доля, на трупи діти клали хліб, трупи служили замість столу».

Боротьба з безпритульністю та дитячою злочинністю була виховно-каральною. Кінофільм «Республіка Шкід» за однойменною книгою була спробою згладити проблему. Один з авторів книги Григорій Бєлих наприкінці 1935 року був репресований за звинуваченням у контрреволюційній діяльності й засуджений на три роки, в серпні 1938 року він помер від туберкульозу в пересильній в'язниці, і до 1960-х років «Республіка ШКІД» не перевидавалася. За інформацією Надії Крупської, в Росії в 1932-1933 роках кількість безпритульних знизилася, але була все одно жахливою – більше 2 мільйонів дітей і підлітків. Масовий голод 1932-1933 років, «великий терор», потім війна – тільки погіршили й без того жалюгідне становище безпритульних дітей у радянській Росії.

Керівництво країни більше піклувалося про чужих дітей у країнах «боротьби демократії», ніж про своїх мешканців нетрів і кубел

На жаль, керівництво країни більше піклувалося про чужих дітей у країнах «боротьби демократії», ніж про своїх мешканців нетрів і кубел. Частина безпритульних поповнювали кримінальні угруповання, частина з тих 280 тисяч, кому вдалося потрапити в дитячі будинки, ставала вірними ленінцями, найвірнішими будівниками комунізму.

Історія безпритульних – лише частина історії радянського ставлення до дітей, які втратили батьків внаслідок економічної політики та репресій, масштаб яких можна зрозуміти з жахливої цифри – 7 мільйонів. Період розкуркулення забрав життя сотень тисяч селянських дітей. Основна маса селянських родин у повному складі виселялася у віддалені райони країни. Везли під конвоєм, в нелюдських умовах. В одному з наведених у збірнику листів голові ЦВК СРСР Калініну про висилку сімей з України та Курська говорилося: «Висилали їх у жахливі морози – немовлят і вагітних жінок, які їхали в телячих вагонах один на одному, і тут же жінки народжували своїх дітей (чи це не знущання); потім викидали їх із вагонів, як собак, а потім розмістили в церквах і брудних, холодних сараях, де ніде поворухнутися. Тримають напівголодними, в грязюці, у вошах, холоді й голоді, і тут перебувають тисячі, кинуті напризволяще, як собаки, на яких ніхто не хоче звертати уваги...».

Але була й інша історія – долі дітей репресованих батьків уже в пору великого терору. У доповідній записці заступника голови ОГПУ Генріха Ягоди про становище спецпоселенців від 26 жовтня 1931 року голові ЦКК ВКП (б) Рудзутаку зазначалося: «Захворюваність і смертність переселенців велика... Місячна смертність дорівнює 1,3% від населення за місяць у Північному Казахстані і 0,8% в Наримському краї. Серед померлих особливо багато дітей молодших груп. Так, у віці до 3 років помирає на місяць 8-12% цієї групи, а в Магнітогорську ще більше, до 15% на місяць».

Згідно з матеріалами товариства «Меморіал», – «діти ворогів народу (ті, чиї батьки були заарештовані за 58-ю статтею) в 1936-1938 роках, старші за 12 років, засуджувалися Особливою нарадою за формулюванням «член сім'ї зрадника батьківщини» і прямували до таборів, як правило, з термінами від 3 до 8 років; в 1947-1949 роках дітей «ворогів народу» карали суворіше: термін досягав 10-25 років.

Крім колоній, по всій Росії були дитячі будинки. Туди влаштовували всіх дітей, яких розлучили з батьками. Теоретично, відбувши термін, вони мали право забрати своїх синів і дочок. На практиці ж матері часто не знаходили своїх дітей, а іноді не хотіли або не могли взяти їх додому (дому зазвичай і не було, часто не було і роботи, зате існувала небезпека швидкого нового арешту)».

У 1940 році ГУЛАГ об'єднував 53 табори з тисячами табірних відділень і пунктів, 425 колоній, 50 колоній для неповнолітніх, 90 «будинків немовлят». Але це офіційні дані. Справжні цифри невідомі. На 1 січня 1944 року в колонії утримувалися 987 неповнолітніх ув'язнених, всі вони розміщені в бараках і розподілені на 8 виховних колективів по 110-130 осіб у кожному. Через відсутність школи та клубу, навчання неповнолітніх ув'язнених не проводилося. У ГУЛАГу були і будинки немовлят. Зокрема і на території Норильлагу. Загалом у 1951 році в цих будинках перебували 534 дитини, з них померли 59 дітей. У 1952 році мали з'явитися на світ 328 дітей, і загальна кількість немовлят склала б 803. Однак у документах 1952 року зазначене число 650. Інакше кажучи, смертність була дуже високою. Мешканців будинків немовлят Норильська відправляли в дитячі будинки Красноярського краю. У 1953 році, після Норильського повстання, 50 жінок з дітьми були направлені в Озерлаг.

До дітей у радянської влади завжди було таке ж ставлення як до дорослих – боялися не менше, ніж їхніх матерів і батьків. Якби балерина Суламіф Мессерер не удочерила маленьку дочку розстріляного Михайла Плисецького та засланої в Казахстан в Акмолинський табір дружин зрадників Батьківщини актриси Рахілі Мессерер, то навряд чи б світ дізнався про талант Майї Плисецької. І таких історій сотні тисяч.

За дві чеченські війни було вбито 42 тисячі дітей. Жахливі цифри, як і злочини, що стоять за ними. І точно невідомо, скільки дітей загинуло у всіх розв'язаних Росією війнах

І невідомо, скільки б талановитих людей виросло в Чечні. За визнанням лікаря Умара Хамбієва, за дві чеченські війни було вбито 42 тисячі дітей. Жахливі цифри, як і злочини, що стоять за ними. І точно невідомо, скільки дітей загинуло у всіх розв'язаних Росією війнах.

У російських в'язницях вже достатньо політв'язнів, щоб говорити про те, що Кремль відроджує сумно відому статтю 58 КК РРФСР, в якій містився цілий набір звинувачень – «контрреволюційна діяльність», «підозра в шпигунстві», «недоведене шпигунство», «зв'язки, що ведуть до підозри в шпигунстві», «терористичні наміри», «антирадянська агітація», «контрреволюційна агітація», «член сім'ї зрадника Батьківщини». В принципі, всі ці звинувачення вже успішно застосовуються і зараз, і без 58-ї статті. А діти, як завжди, стають або об'єктом шантажу влади, або мимовільними жертвами репресій.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG