Найцікавішою особливістю сучасної політичної думки – і коли йдеться про експертів, і коли ми читаємо коментарі користувачів соціальних мереж – стала майже релігійна віра у Володимира Путіна. Причому віру цю поділяють як полум’яні шанувальники, так і опоненти російського президента. Перші впевнені, що Путін вже всіх переграв – і буде перегравати. Інші переконані, що в сучасному світі ніхто не може протистояти російському президенту – американський президент нерішучий, європейські лідери слабкі, українські корумповані. Словом, цих людей, глибоко занепокоєних майбутнім сучасного світу, Путін теж всіх переграв!
Втім, історія політичної кар’єри Володимира Путіна – це історія нездійснених бажань і політичних поразок. Путін вигравав тільки тоді, коли за ним стояли куди більш могутні, впливові й стратегічно мислячі люди – в усіх інших випадках він відступав і вже не міг втілити в життя свої амбітні плани.
Єдина реальна самостійна політична дія Володимира Путіна – це керівництво політичним штабом Анатолія Собчака під час передвиборної кампанії в Санкт-Петербурзі
Єдина реальна самостійна політична дія Володимира Путіна – це керівництво політичним штабом Анатолія Собчака під час передвиборної кампанії в Санкт-Петербурзі. «Прораб перебудови» зазнав принизливої поразки від свого колишнього заступника Володимира Яковлєва. Команда Собчака була нещадно розгромлена цим авторитетним регіональним політиком, втратив свою роботу і Путін, який змушений був починати нове життя дрібного чиновника в адміністрації президента Росії Бориса Єльцина. Навіть коли Путін став президентом, він нічого не зробив з Яковлєвим, який очолював тоді антиєльцинську партію «Вся Росія». Яковлєв ще довго залишатиметься господарем «північної столиці», а Путін буде готуватися до його відставки.
У кабінети прем’єр-міністра і президента Російської Федерації Путіна практично за руку привів російський «майстер королів» Борис Березовський. Саме Березовський переконав Єльцина поставити на Путіна, а не на колишнього прем’єра Сергія Степашина або главу Російських залізниць Миколу Аксененка. Саме Березовський створив для Путіна партію «Єдність» і направив до нього своїх журналістів, які облагороджували тоді непублічного, насилу здатного висловити свої думки чиновника. Внесок Путіна у досягнення влади в Росії практично дорівнює нулю.
Путін так ніколи і не позбувся б всесильного «олігарха», якби не конфлікт останнього із сімейством монарха-пенсіонера Бориса Єльцина. У результаті спецоперації з видалення з країни Березовського та іншого «олігарха», Володимира Гусинського, який грав на боці cупротивників Єльцина, Путін виявився оточений висуванцями єльцинської «сім’ї», які досі обіймають ключові чиновницькі посади в державі.
Путін і не намагався послабити вплив своїх нових покровителів, слухняно виконуючи їхні бажання і здійснюючи олігархічну програму. Йому допоміг випадок – розкол у «сім’ї» з приводу конфлікту двох стовпів олігархічної системи – Михайла Ходорковського і Романа Абрамовича. Ходорковський опинився у в’язниці, його прихильники – у відставці, а тріумфатор Абрамович став ледь чи не новим Березовським російської політики. Але все ж у Путіна вперше з’явилася можливість самостійно керувати країною і виявляти хоч якусь політичну ініціативу. З цим завданням він не впорався. З чим впорався – так це з маргіналізацією політичного життя і деградацією правлячого класу.
Путін програв «сім’ї» Єльцина бій за свого наступника, коли відмовився від ідеї обрання новим президентом Росії генерала-чекіста Сергія Іванова і погодився з висуненням на вищу посаду в державі ставленика «сімейних» Дмитра Медведєва
Бездарна кадрова політика Путіна – безбарвні прем’єри, слухняні міністри, офіцери КДБ середньої руки – сформувала нездатну відповідати на виклики, корумповану номенклатуру клептоманів. Але навіть у цій ситуації Путін програв «сім’ї» Єльцина бій за свого наступника, коли відмовився від ідеї обрання новим президентом Росії генерала-чекіста Сергія Іванова і погодився з висуненням на вищу посаду в державі ставленика «сімейних» Дмитра Медведєва – політика, втім, настільки слабкого, що навіть якби він став Господом Богом, все одно вважав би своїм вищим досягненням у житті «селфі» зі Шварценеггером.
Той Путін, якого ми знаємо зараз, починається від моменту знаменитої «рокіровки», яка остаточно підбила риску під російським політичним життям і сприяла формуванню нового «ближнього кола» президента з особисто і ментально близьких йому людей. При цьому навіть тут немає єдності поглядів на поведінку в екстремальній ситуації, в якій Росія опинилася внаслідок авантюрної політики «нового Путіна» – монарха і самодержця.
Поки що Путіну не вдалося досягти жодної зі справжніх цілей, які він ставить перед собою. Україна, яку він розраховував зробити слухняною колонією, відповіла йому Майданом. «Новоросія», яку він збирався перетворити на власний протекторат, відповіла йому спочатку байдужістю, а потім – ненавистю. Лідери країн Євразійського союзу роблять усе можливе, щоб дистанціюватися від непередбачуваного партнера. Економіка тріщить по швах і немає нікого, хто б знав рецепт її одужання. Суспільство деградувало, позбулося інстинкту виживання і практично не здатне впливати на владу і змінити її самовбивчу політику. Якщо це – перемога, то що тоді таке поразка? І при цьому необхідно пам’ятати, що ключові посади в державі – глави уряду, міністра оборони, зрештою – людини, що відповідає за розкол України – обіймають зовсім не друзі Путіна, а представники «сімейного», єльцинського клану, які чекають свого часу. Контроль за внутрішньою політикою все ще в руках представників нібито розгромленого, але все ще живого клану номенклатури, що протистояла Єльцину і Путіну в 1999 році – партії «Отєчєство», яка прагнула провести в президенти Євгена Примакова. Та й сам Примаков, патріарх тих, хто жадає демонтажу постєльцинського режиму і вигнання з раю його адептів, тепер ходить до Кремля...
Путін повторює шлях одного зі своїх попередників у Кремлі з фотографічною точністю
У цьому сенсі Путін все менше походить на Єльцина, який за допомогою танкових гармат розгромив усіх своїх ворогів в еліті – і все більше на останнього радянського президента Михайла Горбачова, який добровільно оточив себе таємними недоброзичливцями. Результатом цієї горбачовської нерозбірливості і страху перед змінами й сильними особистостями став серпень 1991 року і крах Радянського Союзу. Путін повторює шлях одного зі своїх попередників у Кремлі з фотографічною точністю.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
