Рубрика «Погляд»
У зв'язку з окупацією Криму російська юридична думка і практика здатна звести з розуму теоретика, але тих, хто зіткнувся з ними в житті, занурює в цілком кафкіанський кошмар. Власне кажучи, саме таким і був для великого письменника об'єкт його творчості – абсурд. Нормальна логіка перемагається ненормальною і нескінченною.
Інформаційні агентства повідомляють: Олександра Костенка, заарештованого ФСБ активіста Майдану, катують і б'ють у сімферопольському слідчому ізоляторі. Є підозри, що його викрали з території материкової України, переправили до Криму, а потім висунули звинувачення в завданні легких тілесних ушкоджень працівникам міліції під час сутичок у Києві минулої зими.
Як таке можна зрозуміти? Дивно, але можливі дві, а може й навіть три інтерпретації.
Перша, що грунтується на здоровому глузді й формальних уявленнях про юридичні засади, така: громадянина України представники сусідньої країни викрали на території його країни, після чого звинуватили у злочині проти громадянина знову-таки України, після чого утримують під вартою відповідно до законів чужої країни, але на українській території. Тобто цей сюжет ні що інше як «викрадення», але обтяжене та ускладнене тим фактом, що скоєне воно співробітниками силових служб якоїсь іншої держави, а саме Росії. Мотивація викрадення надзвичайно дивна: засудити за статтями Кримінального кодексу Російської Федерації, але – громадянина чужої країни. І його викрадають з метою притягти за підозрою у вчиненні діянь, що мали місце близько року тому, проти іншого громадянина тієї ж країни, якого його країна, можливо, самого підозрює в злочинах за обтяжуючих обставин.
Випадок, ймовірно, унікальний для криміналістики: вчинення низки взаємопов'язаних злочинів групою осіб при виконанні посадових обов'язків, при цьому їхні дії мають форму імітації здійснення правосуддя. Ніякого іншого трактування сюжет із викраденням Костенка не має і не може мати. «Легенду про кримський референдум» варто відкинути в сторону як таку, що не має жодної юридичної сили.
Кримські прокурори й тюремники міркують інакше: усі, хто перебуває у сферах досяжності російських органів дізнання, мають сидіти в тій тюрмі, яку Росія може контролювати
Але кримські прокурори та тюремники міркують інакше: усі, хто перебуває у сферах досяжності російських органів дізнання, мають сидіти в тій тюрмі, яку Росія може контролювати. Беркутівці, які били та вбивали людей на Майдані, у великих кількостях втекли до Криму й отримали російські паспорти, вони цілком могли стати і «потерпілими», і «свідками» у «справі Костенка».
Третє пояснення найпростіше, і воно пов'язане з психологією злочинців. Ними рухає наявність можливостей для злочину, відчуття власної безкарності або відсутність такої. Російські злочинці зараз нібито говорять нам всім: ми можемо заарештовувати чужих громадян? Можемо. Ви можете нас покарати? Ні. Чому ми робимо саме так, а не інакше – не ваша турбота: ми самі будемо вирішувати, кого залякати, а кого підбадьорити. І взагалі це наші справи, нашої банди і нашого пахана.
Справи проти «терориста» Сенцова та його товаришів, по-суті, аналог «справи Савченко», а всі вони ніщо інше, як захоплення заручників, але з державним розмахом і абсурдним юридичним флером
Справи проти «терориста» Сенцова та його товаришів, по-суті, аналог «справи Савченко», а всі вони ніщо інше, як захоплення заручників, але з державним розмахом і абсурдним юридичним флером.
І подібних юридичних колізій у Криму тисячі, причому сотні з них пов'язані з незаконним утриманням під вартою або в місцях позбавлення волі. Тобто йдеться про базові, найперші, абсолютні права людини: про право на життя, особисту свободу і правосуддя.
Спробуємо виділити основні групи потерпілих, всіх тих українців, чиє життя і здоров'я прямим чином постраждали або можуть постраждати від бажання Путіна приєднати сонячний півострів. Отже: вбиті під час операції з приєднання і відразу після цього (солдати і офіцери ЗСУ); викрадені, потім звільнені, знайдені і незнайдені противники окупації; викрадені, яким потім висунуте неправосудне звинувачення; кримчани, які не прийняли російське громадянство і потрапили під кримінальне провадження окупаційної влади; ув'язнені кримських СІЗО і колоній, автоматично стали російськими підозрюваними та російськими ув'язненими.
Спробуємо сформулювати визначення: «відбування покарання в колоніях, які контролюються країною, яка напала на країну, яка раніше засудила», так? Або поскладніше: «утримання під вартою за законами країни, яка напала на країну, яка раніше висунула звинувачення відповідно до законів, які діяли на згодом окупованій території, але тепер скасовані окупантами у зв'язку з окупацією». Нетривіальні питання постануть перед тими теоретиками права, які зараз і в майбутньому будуть займатися діяльністю російських поліцейських і суддів.
Арешт Ахтема Чийгоза, якому інкримінують організацію заворушень під час мітингу, що відбувся до окупації Криму, і який зараз чекає суду, повною мірою ілюструє російську юриспруденцію. Аналогічним випадком є утримання в слідчому ізоляторі сина Мустафи Джемілєва Хейсара, підозра у скоєнні злочину якому була висунута ще українським слідством. Вина Хейсара не доведена, він має право на захист і правосуддя, але правосуддя тієї і тільки тієї країни, громадянином якої він є. Це просто, занадто просто і надто очевидно, але для російських прокурорів мало і того: вони заарештовують і хочуть судити, як Костенка і Чийгоза, за злочини, які могли бути вчинені до ними самими визнаного дня поширення своєї влади в Криму.
Будь-які дії російської влади в Криму є злочинними, а прямо, безпосередньо спрямовані проти життя українських громадян – злочинними удвічі
Підстави для всього цього юридичного божевілля базуються на так званому референдумі «про возз'єднання з Росією», сумну річницю якого ми всі скоро будемо відзначати. «Референдум», що відбувся через пару тижнів після військової інтервенції; який проходив за явного і категоричного протесту українського уряду; який проводився без участі і навіть без спостереження з боку української влади і який не відповідав ні українському, ні російському законодавству; результати якого не піддавалися ніякому незалежному контролю; який не визнаний майже ніким, крім його організатора – Росії. Простим і очевидним наслідком такого правового становища є те, що будь-які дії російської влади в Криму є злочинними, а прямо, безпосередньо спрямовані проти життя українських громадян – злочинними удвічі. Але бути «державою злочинців» Росії, схоже, вже не звикати і це багатьох росіян навіть радує, мовляв, ми такі, ми всі тут, у нашій країні, або злочинці, або співучасники. Про жертв намагаються не згадувати.
Є ще одна цікава, але поки цілком теоретична задача: «а ким є прості виконавці – злочинцями чи жертвами?» Скажімо, чи є провина відрядженого у Крим лейтенанта поліції, який бере участь у затриманні, а по суті викраденні якогось українського громадянина, нехай навіть на території Криму? Як його потрібно судити, нехай навіть з презумпцією невинуватості та виявляючи поблажливість? За якими законами, міжнародними, національними чи моральними?
Така вона, сучасна російська держава, в якій злочинця від жертви та жертву від співучасника можна відрізнити лише при надзвичайному напруженні правової та етичної думки.
Андрій Кириллов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
