Українська мапа Криму: Театр Корифеїв у Сімферополі

Крим.Реалії пропонує цикл матеріалів – «Українська мапа Криму» – присвячений осмисленню ролі та місця українських письменників і митців у культурному просторі Криму. Нариси з історії культури, українського письменства, освіти покликані заповнити білі плями в культурологічній та історичній мапі анексованого півострова періоду від ХІХ століття й до теперішнього часу. Висвітлити не лише економічні та політичні чинники звʼязків Криму з материком, але й спільність духовного простору Криму як невід’ємної частини України.

Традиційно вважалося, що Крим – це лише російські Олександр Пушкін в Гурзуфі, «домік» Чехова в Ялті та Лев Толстой на обороні Севастополя. Окремо стоїть бунтар-вигнанець Максиміліан Волошин у Коктебелі. Їхні культурні дискурси на окупованому півострові сьогодні все більше замінюються Катериною Другою, непотрібним у Росії фетишем-пам’ятником убивці Сталіну, монументом мдемонізованій самообороні, радянськими святами.

Очевидне зміщення акцентів із культурного рівня на рівень міфологізації суспільної кримської, й не тільки, свідомості, коли духовна національна складова заміщується аморфною ідеологічної атрибутикою. Перейменування Українського театру, закриття Музею вишиванки Віри Роїк, регулярний вандалізм біля пам’ятника Тарасу Шевченку тощо – це боротьба з викоріненням саме цієї духовної складової. Але культура існує архетипно й незалежно від зовнішніх чинників, бо вона зумовлена історично щільними культурними звʼязками Криму та України. Українські культурні взаємозвʼязки з півостровом сягають ще до прадавніх часів. Російський же культурний фактор на ньому матеріалізувався лише після приєднання Криму Катериною Другою. Тоді як, скажімо, україно-кримськотарський текст і мотиви є вельми потужним пластом у фольклорі – народних піснях, думах, баладах. Отже, ці першоджерела на декілька десятків століть старші, ніж поява першого письменника з Росії на півострові.

Відверто, ще за часів українського Криму лише під час ювілеїв принагідно згадувалися імена Лесі Українки в Євпаторії, Ялті чи Севастополі. Похованого в тій же Ялті, автора віртуозних співомовок, ялтинського карантинного лікаря Степана Руданського, імпресіоніста, за рівнем далеко вищого за Антона Чехова – Михайла Коцюбинського в Алушті, представників Театру Корифеєв у Сімферополі. У їхній творчості Крим відображений набагато проникливіше, ніж атрибутивно-декоративний у російських письменників названих вище.

На жаль, саме окупація стає поштовхом до переосмислення функції культури й виявлення об’єктивних складових спільного духовного простору України та Криму, позначеного духовними маркерами, а не географічними кордонами.

Якщо брати хронологічні межі лише ХІХ століття, то першими, хто проклав дорогу до Криму стали представники Театру Корифеєв. Під цією назвою обʼєдналися драматурги та актори, творці реалістичної драми, що здійснили справжні прорив у театральному мистецтві, – Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, Марія Садовська та ін.

Крим – Петербург – Крим

Геніальний Марко Кропивницький першим проклав дорогу до Криму. В історії драматургії він залишився неперевершеним актором, автором популярних класичних творів, творцем власної новаторської театральної школи. В історії світової театральної культури діяльність Марка Кропивницького, як керівника трупи і водночас режисера, актора, драматурга можна порівняти хіба що з багатогранною творчою діяльністю Мольєра у французькому театрі. Саме він утвердив власне національний репертуар популярними й нині драмами та комедіями: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Чмир», «Скрутна доба» та ін. Його театральні вистави синтезували слово, музику, хореографію – власне, засоби виразності, притаманні сучасному постмодерному театру.

На момент гастролей у Криму, Марко Кропивницький та його трупа вже були широко відомі за межами України. Під час гастролей у Москві та Санкт-Петербурзі (1881-1887 рр.) українські артисти, збирали аншлаги. «Слава трупи в Петербурзі, – писав у своїх «Театральних згадках» Михайло Садовський, – росла з кожним днем. Квитки на вистави продавали на тиждень раніше, і вся вулиця Мойка (назва вулиці в Санкт-Петербурзі – Прим. ред.), що вела до театральної каси, була запруджена людом усяких рангів...». На російській сцені того часу сяяв дехто Віктор Крилов, який ставив, за словами критиків «пустенькі комедії», російськими в яких були лише іменами. Марко Кропивницький же запропонував новий театр, з реалістичним репертуаром, що стало для глядача справжнім відкриттям. Його гру та режисуру миттєво почали ставити за приклад іншим трупам.

У Петербурзі український театр сміливо конкурував з імператорським театром, про який драматург Олександр Островський згадував, що він (імператорський театр – Прим. ред.) перетворився в місце «пустої забави», через що глядач «лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя». Після тріумфу українського театру в Петербурзі, засновник МХАТу Костянтин Станіславський написав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва...». Серед іншого, у січні 1887 року трупа Кропивницького грала в Петербурзі у присутності царської сімʼї, поставивши дві пʼєси «Назар Стодоля» та «Як ковбаса і чарка». По закінченню від імператора Олександра ІІІ прозвучав комплімент, який мало хто заслуговував із росіян: «Я бажаю вас бачити ще!».

Кримські сезони

У 1881 році українським режисерам міністерство внутрішніх справ Російської імперії дозволяє ставити вистави українською мовою – але українській виставі мала передувати російська. Так відбулася легалізація фактично існуючого українського театру. Але мало хто знає, що визнання російською владою українського театрального мистецтва починалося з Криму. Адже ще задовго до організації в Єлисаветграді першої української професійної трупи (1882) та заснування в 1883 році в Києві Українського реалістичного театру, Марко Кропивницький прибуває до Сімферополя і майже весь зимовий сезон 1876-1877 рр. грає у трупі Яковлева, яка орендувала тоді Дворянський театр. Отже, Крим і Сімферополь повною мірою можна вважати матір'ю Українського Театру Корифеїв.

Колишній Дворянський театр нині – Кримський академічний російський театр ім. Максима Горького, біля якогось чомусь стоїть пам’ятник Олександру Пушкіну. Він приблизно заснований 1821 року. Напередодні появи в театрі Марка Кропивницького, 1873, дворянин С. Чех взяв його в оренду у дворянського Депутатського зібрання. Приблизно з 1888 року театр почав іменуватися Сімферопольським дворянським театром, перейменований у сучасну назву за радянських часів. На сцені цього театру Марко Кропивницький дебютував у ролі Городничого в п'єсі «Ревізор» Миколи Гоголя.

Другі гастролі українського театру відбулися вже на злеті його слави. У 1889 році Марко Кропивницький знову прибуває до Криму зі своєю трупою, до якої входило багато відомих тоді артистів: Затиркевич-Карпінська, Зарницька, Ліницька, Суслов, Левицький, Максимович та ін. Гастролі відбувалися там же в Сімферополі, у Дворянському театрі, з 26 жовтня по 29 грудня 1889 року. За цей час було поставлено багато вистав, які буквально зачарували глядачів. Першою стала постановка п'єси «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» в авторстві Марка Кропивницького. «Театр, – писав рецензент газети «Кримський вісник», – був ущент повний і артистам наданий дуже гарний прийом».

У літній сезон 1891 Марко Кропивницький втретє прибуває зі своєю трупою до Сімферополя. На сцені вже знайомого Дворянського театру українські артисти успішно ставлять п'єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка», Марка Кропивницького «Зайдиголова», Михайла Старицького «За двома зайцями», оперу Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

У цьому зв'язку показове донесення сімферопольського поліцеймейстера Таврійському губернатору від 6 лютого 1875 року: «Репертуар театру складається переважно з сучасних драм і комедій, оригінальних і перекладних, зрідка даються костюмні п'єси та одноактні оперетки. У трупі грають декілька талановитих особистостей і п'єси розігруються досить задовільно» – писав поліцмейстер.

Неперевершений Старицький

Невдовзі після завершення гастролей трупи Марка Кропивницького в Сімферополь прибуває зі своїм театральним колективом драматург, прозаїк, поет, режисер та актор Михайло Старицький.

З 19 квітня по 20 травня 1886 року його трупа виступає на сцені Дворянського театру в Сімферополі. За цей час були поставлені «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка, «Назар Стодоля», «Невольник» Тараса Шевченка в сценаріях Марка Кропивницького, «За двома зайцями» Михайла Старицького, інші твори відомих українських письменників. Преса дуже схвально відгукувалася про основні вистави трупи, відзначаючи, що вони «відрізняються дружним ансамблем».

Другий зимовий сезон 1889-1890 рр. Михайло Старицький гастролює також у Сімферополі – з 25 грудня 1889 по 29 січня 1890. За цей порівняно незначний відрізок часу артисти представили сімферопольцям чимало класичних творів української драматургії. Серед них опери «Утоплена», «Різдвяна ніч» з лібрето Михайла Старицького та музикою Миколи Лисенка, комедія «За двома зайцями», драми «За одного», «Юрій Довбуш», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» так само Михайла Старицького та інші. Усі вистави, як повідомляла преса, «пройшли з великим успіхом і були абсолютно повні збори».

Остання гастроль

У 1890 році прибуває до Сімферополя зі своєю трупою Панас Саксаганський, до колективу якого входив і Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Газета «Кримський вісник» від 5 червня 1890 року повідомляла, що «Перша вистава (драма «Безталанна») Товариства малоросійських артистів під управлінням Панаса Саксаганського, яка відбувся в п'ятницю, 1-го червня, пройшла з успіхом. Крім пана Саксаганського (що виступив на цей раз в драматичній ролі Гната, пані Садовської (Софії) та пана Мови (Степана), прекрасна гра яких сімферопольцям знайома, художньо провели свої ролі сам автор пʼєси Карпенко-Карий (Іван, стара людина), пані Шевченко (Ганна, вдова)».

Показово, що ані за часів українського Криму, ані, тим більше, зараз ці сторінки історії кримського театру не згадувалися. На будівлі театру навіть не було ніякої памʼятної дошки зі згадко про українських акторів. Навряд чи вона зʼявиться і на сучасному Кримському академічному російському театрі імені Максима Горького. Натомість, імена діячів Театру Корифеїв уже зʼявилися на Українській культурній мапі Криму: «Та знов, мов крила, – міліони рук, стрічають плеском ім'я – Кропивницький, – написав Максим Рильський. Попереду ще велика робота щодо повернення Криму його культурної спадщини.