Олег Панфілов: Таємні хвороби вождя

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Світ, спрямувавши погляд у бік Росії, намагається усвідомити багато чого з того, що відбувається на території, названій колись такою, яку «розумом не осягнути». З розумінням внутрішньої і зовнішньої політики особливих проблем немає – в Росії збереглися традиції авторитаризму і створення образу зовнішнього ворога. Немає проблем і в неможливості демократії в цій країні – небажання населення проводити чесні вибори чи відстоювати свободу слова. Виявилося, що і вождізм зберігся приблизно в тому ж вигляді, що й майже за сто останніх років. А якщо є авторитаризм, то ні про особисте життя, ні про хвороби вождя дізнатися що-небудь практично не можливо.

Щоразу я спостерігаю за реакцією своїх студентів, коли показую їм фотографії Леніна, зроблені в останні місяці його життя. Їх реакція – здивування. Тому що на знімках перед ними, виснажена хворобою людина з божевільними очима в інвалідному візку. Він зовсім не схожий на пропагандистський образ вічного пам'ятника з витягнутою в світле майбутнє рукою. Або на кінематографічного вождя, що розривається від столу до вікна, від броньовика до сцени. Ленін болісно помирав, але радянський народ не знав – чому і через що. З 12 березня 1923 року щодня публікувалися бюлетені про здоров'я Леніна. У них наводилися убогі відомості, які можна назвати лікарської відпискою. «Бюлетень №6 про стан здоров'я Володимира Ілліча. Разом з триваючим покращенням з боку мови і рухів правої руки наступило помітне покращення і в рухах правої ноги. Загальний стан здоров'я як і раніше хороший».

Цей бюлетень був підписаний 17 березня лікарями В. Крамером і А. Кожевниковим, а також наркомом Н. Семашком. Текст, природно, був попередньо узгоджений з ЦК. Насправді, саме в ці дні Ленін звернувся до Сталіна з проханням про те, щоб йому дали ціаністий калій – вождь вже не міг терпіти болю. В отруті Леніну відмовили і ще десять місяців лікарі та ЦК «боролися» за його життя, спостерігаючи, як тіло і без того низькорослого вождя перетворюється на скрючену мумію. Потім пропаганда створить образ великомученика, який сам ніколи не страждав, спав нібито на солдатському ліжку, накриваючись грубою солдатською ковдрою, ділився хлібом, пив «порожній» (без цукру) чай і всім бажав вселенського щастя, не пояснюючи, що це таке і коли воно здійсниться.

Усі радянський час «злі язики» поширювали різні чутки про недуги першого радянського вождя – називали його сифілітиком, божевільним і намовляли на нього, наділяючи іншими якостями нездорових людей. Мавзолей і саркофаг стали якимись таємничими символами, майже як у казці про мертву царівну. Здавалося, що якщо до мумії покійного Леніна збереться мільярд людей і хтось із щасливчиків-некрофілів підійметься і поцілує його, то вождь опам'ятається, спритно вистрибне на кришку саркофага і крикне своє заклинання – «товагріщі». З часом, коли можна було вільніше думати і навіть говорити вголос, до трупа стали ставитися як до джерела зарази. Влада не поспішали його прибрати з Красної площі, незрозуміло чого побоюючись – чи то поширення бацили, чи то, навпаки, зникнення вірусу більшовизму, від чого в Кремлі почнеться мор і всі його мешканці перетворяться на маленькі мумії Леніна.

Весь час радянської влади здоров'я вождів було таємницею «за сімома печатками». Насправді цих «печаток» було набагато більше. Найбільш таємничим і потайним був Сталін: він страшно боявся оточення, часто змінював соратників – кого розстрілював, кого засилав. Вождь боявся говорити про особисте життя, створивши навколо себе сяючу ауру, за якої не було видно тяжкохворої людини. Більшість листів Сталіна до родичів, в яких він описував свій стан, були засекречені. З молодості у Сталіна було вроджене каліцтво – всихаюча ліва рука, наслідок невиліковної генетичної хвороби Ерба. Крім цього – болі в м'язах рук і ніг, часті застуди, безсоння, він страждав від поліартриту, потім було кілька інсультів. Останні п'ять років Сталін практично не керував країною, у нього почалися провали в пам'яті, він не впізнавав найближчих соратників.

У 1952 році були арештовані головний лікар Сталіна Володимир Виноградов, інші співробітники «Кремлівки», елітної радянської лікарні. Чекісти придумали «справу лікарів» і Сталін залишився без якісної медичної допомоги. Він двічі поривався піти у відставку, але добрі й сердечні більшовики вже полюбили нову традицію – вождь має вмирати на «бойовому посту». Так і сталося майже з усіма наступними керівниками СРСР, крім Хрущова і Горбачова. Країна періодично впадала в жалобу та «горе обвивало країну – від Калінінграда до Владивостока».

Насправді, надмірних витрат на державні похорони і впадіння суспільства в стан надмірного страждання можна було б уникнути, якби існувала свобода вибору і невеликі формальності, що дозволяють населенню обирати і наймати на службу здорових людей. Навряд чи знайдеться бізнесмен, який візьме на роботу президентом чи прем'єр-міністром людину, яка за станом здоров'я не зможе виконувати цю саму роботу в повному обсязі. Така людина зможе знайти собі інше застосування, згідно зі своїми розумовими та фізичними можливостями. Але не в Росії і не на пострадянському просторі. Президенти Казахстану та Узбекистану можуть незабаром увійти до книги рекордів Гіннеса як літні комуністи-диктатори – вони обиралися, ще будучи головами компартій.

Вождізм губить демократію, якщо населення не знає, кому довіряти країну. У Росії за старою більшовицькою традицією вождю віддавали все – право керувати політикою та економікою, спортом і культурою, сільським господарством і вихованням дітей. Парткоми влазили у ваше особисте життя – хто, з ким, коли, чому. І тільки вождь завжди залишався недоторканним. Як у старому радянському анекдоті про Леніна, коли пустотливий учень, наслухавшись ідеологічних оповідань про вождя, запитав вчительку – чи міг Володимир Ілліч пісяти й какати. Радянські вожді – вони як сонце – гріють, дають світло і ніхто не може засумніватися в його користі. Той, хто сумнівається у вожді чи в стані його здоров'я, піддається покаранню і стає ізгоєм – не можна сумніватися в сонці.

Черговий російський вождь Путін, якщо вірити кремлівській пропаганді, найкращий з вождів, що ввібрав в себе мудрість Леніна, «міцну руку» Сталіна, веселість Хрущова, добродушність Брежнєва. Точно так само, як і щодо інших вождів, Путін перебуває поза хворобами, він – як лабораторна колба, як кухоль Есмарха, як білосніжний халат міністра охорони здоров'я. Він такий же потрібний і безвідмовний. Тому поява Путіна хворим, видається як швидкоплинне нездужання, не здатне порушити процес відновлення «русского міру». Так і хочеться вигукнути, трохи змінивши недавнє – «Путін жив, Путін живе, Путін буде жити».

Якщо не дай Бог, трапиться підступне, в якому будуть абсолютно точно і без сумніву замішані як мінімум американці і як максимум американські українці, і російський народ знову потоне в сльозах, то і в цьому випадку в Росії не задумаються про демократію. Хочеш бути президентом, тобто, найманим робітником – на 4 або 5 років? Будь добрий, покажи висновок лікарів. Підтвердять медики, що ти здатний працювати і віддавати всього себе на благо рідної країни – вперед і з піснею. А в разі недуги обіцяй віддати кінці не в кабінеті або резиденції, а в лікарняній палаті – вже як пенсіонер.

Повірте, навіть мені боляче дивитися на немічну людину, який щириться на слова киргизького президента, який говорить про те, як Путін тільки що був кращим за Шумахера і ганяв Стрельною. По-перше, в черговий раз противно від брехні, по-друге, не можу зрозуміти, що хоче хвора людина від розтерзаної країни?

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції