Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Я ніколи не був громадянином Росії і мене мало цікавила російська політика, якщо вона не стосувалася порушень прав журналістів. Або поки не простягала свої загребущі геополітичні руки до сусідів. Була справа: в 1987 році мені довелося спілкуватися в Душанбе з Борисом Єльциним. Я був вражений його опозиційною напористістю і антикомуністичними висловлюваннями. Через чотири роки мій друг-дипломат розповів про те, що сталося 21 грудня 1991 року. В Алмати під час першого саміту країн СНД Єльцин, сильно запізнившись, гучно зайшов у зал, де чекали на нього біля години президенти пострадянських країн, глянув на них нетверезим поглядом і сказав: «Ну що, с..кі, чекаєте?»
До того часу антикомуніст-ліберал Єльцин вже планував прибрати до рук Придністров'я, Абхазію, «Південну Осетію» і Карабах. Через два роки почав війну в Чечні. Його спадкоємець продовжив «переможні» завоювання, почавши другу чеченську війну, війну в Грузії, війну в Східній Україні, анексію Криму, періодично воюючи на Північному Кавказі. Новий російський «лібералізм» прийшов на зміну радянській «народній демократії».
«Народну демократію» під назвою СРСР Кремль збирав з 1918 до 1924 року за допомогою Червоної Армії. Сучасний російський «лібералізм» нічим від неї не відрізняється. Російські спецслужби прекрасно знали, що відбувалося в Чечні на початку 90-х: частину чеченців відволікли війною в Абхазії (послали туди як «інтернаціональну допомогу»), частину – підкупили. Коли генерал Грачов ввів в Чечню війська і почав війну, в Кремлі не врахували тільки одну обставину – давні традиції ненависті чеченців до загарбників. Росіяни традиційно не знають історії або, точніше, знають тільки ними ж вигадану. Імперію, що існувала кілька століть, потрібно було зберегти, у що б то не стало. Якщо хтось і вважав Бориса Єльцина демократом, то це були не чеченці, як і не грузини, як і не молдовани, і не татари. Татари, повіривши в обіцяний Єльциним суверенітет, навіть видрукували власні паспорти з крилатим барсом на обкладинці, пізніше вилучені як незаконні.
На Заході посміювалися над п'яними витівками Єльцина, сподіваючись, що на зміну прийде кращий керівник «загадкової» країни
Колишній перший секретар Свердловського обкому і Московського міськкому КПРС, комуністичний чиновник з тридцятирічним стажем був одним з перших, хто зрозумів безглуздість старої форми радянської імперії та перейнявся створенням нової. Можна порахувати кількість слів у промовах Єльцина про демократію і права людини, але їх, вважаю, набагато менше, ніж число вбитих, поранених і покалічених, зниклих безвісти і залишених сиротами у всіх війнах єльцинського «ліберального» періоду. На Заході Єльцина шанували. Але і посміювалися над п'яними витівками, сподіваючись, що на зміну прийде кращий керівник «загадкової» країни.
Усі роки правління Єльцина російський «лібералізм» метався від необхідності дотримуватися прав людини і зберігати пострадянську територію, без якої він не відчував своєї величі. У Росії у величезній кількості стали з'являтися неурядові організації, на які західні фонди витрачали сотні мільйонів доларів, не розуміючи, що неможливо гравцеві на консервній банці стати першою скрипкою Лондонського симфонічного оркестру. Але від кількості організацій ситуація з правами людини не змінювалася. Навпаки, противником правозахисників ставало населення, яке стало на бік влади, яка звинувачує НУО в «грантоїдстві», а коли з'явився Путін, то і в «шпигунстві». Для росіян словосполучення «права людини» стали лайкою, а самі правозахисники – ворогами Росії. Кремль домігся свого, і основний демократичний інститут – свобода слова – непомітно став непотрібним величезній країні, що виросла на промовах генеральних секретарів ЦК КПРС і програмі «Час».
У 2003 році Анатолій Чубайс озвучив концепцію «ліберальної імперії», авторами якої є Дмитро Орєшкін та Денис Драгунський, за інформаційної підтримки Леоніда Гозмана. Згідно з їх концепцією, Росія – природний лідер на пострадянському просторі, володар економічного потенціалу. Іншими словами, Росія має бути покровителем всього пострадянського простору, стати тією ж самою імперією, але вже чомусь «ліберальною». Як показав час, ніякої різниці між єльцинським і путінським імперіалізмом немає – риторика та ж. Хіба що Путін, який випадково став політиком, відрізняється більш нетерплячим і агресивним характером. При ньому слово «лібералізм» стало лайливим. Хоча «ліберальний пророк» Анатолій Чубайс як і раніше займає великий пост і залишається головою величезної фантастичної наноорганізації з перетворення справжніх грошей в невидимий пил.
З часом російські «ліберали» поділилися на дві групи: у першій – придворні «ліберали», яким дозволено говорити про свободи, іноді навіть про права людини, у другій – «ліберальні опозиціонери», які проти Путіна, але за збереження імперії. Друга група нечисленна, це практично вся збережена опозиція, що влаштовує рідкісні акції протесту проти Путіна. Останні роки правозахисні організації, названі «шпигунськими», замінені державними: одну очолює минулий багато щаблів номенклатурної служби Михайло Федотов, другу, як написано у Вікіпедії, «політичний, державний і громадський діяч» Елла Памфілова, яка ніколи раніше безпосередньо до прав людини відношення не мала.
Путін почав із головного – з контролю над журналістами та заборони відвідувати Чечню без відома спецслужб
Усю першу чеченську війну російська «ліберальна» громадськість робила спроби якось протестувати, і цьому сприяло телебачення. Тоді в першій половині 90-х російська журналістика намагалася бути вільною, але це тривало недовго. У серпні 1999 року прем'єр-міністром Росії став Володимир Путін, який відразу ж розв'язав другу чеченську війну. Путін почав з головного – з контролю над журналістами та заборони відвідувати Чечню без відома спецслужб. Тема Чечні стала забороненою для телебачення, яке через два роки стало державним, тобто підцензурним і абсолютно пропагандистським. Показний російський «лібералізм» знову заповз у підпілля, обговорюючи на кухнях путінську жорсткість і впівголоса розмірковуючи про російську долю.
Другий термін Володимир Путін зустрів уже майже без критиків, а до третього опинився в гордій самоті. Він став єдиним у своїй багатоликості: коли треба, ставав лібералом і говорив про демократію, коли не треба, посилав ФСБ в офіси вже рідкісних правозахисних організацій. Російський «лібералізм» все зрозумів. Коли почалася війна в Грузії, практично всі заголосили про «грузинський фашизм» – від Навального до покійного Нємцова. Цей феномен не можливо пояснити, але вважаю, що не варто все-таки всерйоз говорити про демократичну думку або ліберальні ідеї, а згадати про «ліберальний імперіалізм» Анатолія Чубайса. Народившись в Радянському Союзі, російські «ліберали» не бачать сенсу жити в «маленькій» Росії, їм хочеться більшого, неосяжного і щоб ніякої «іншої країни не знали».
Минулого тижня один з яскравих російських «лібералів» Ілля Яшин раптом сказав на своїй київській прес-конференції: «У мене немає впевненості, що механічне повернення в status quo не створить нових проблем». За словами Яшина, він дотримується думки, що так зване російськомовне населення має стати предметом торгу при визначенні майбутнього статусу Криму. Якраз та сама причина, яка і стала підставою для захоплення «зеленими чоловічками» Кримського півострова.
Я можу припустити, що російський «лібералізм» має аналогії в радянському періоді, коли важливою якістю для номенклатури був досвід партійно-господарської діяльності. Агронома за освітою призначали командувати культурою, недоучений семінарист ставав головою держави, а випускник робітфаку Донтехнікуму називав художників-авангардистів «підарасами». Сучасний російський «ліберал» метається між необхідністю залишатися «демократом» і бути імперцем, інакше в Росії він нікому не буде потрібний і перспектив стати політиком у нього немає.
Російська історія останніх 24 років тільки підтверджує, що, як не назви авторитаризм і диктатуру, вони все одно ні «демократією», ні «лібералізмом» не стануть. Поки ті, хто називає себе опозицією Путіну, не зрозуміють, що свобода сусідів важлива для самої Росії, для її майбутнього, для довіри сусідів. Зрештою, не можна ж весь час бути дикуном і варваром, якого ненавидить півсвіту. І роль номенклатурного опозиціонера-«ліберала» важлива, насамперед, для Путіна, а не для населення Росії, хоча насправді вони не потрібні нікому. Яшин пішов зовсім путінським легким шляхом – зажадав привілеїв для «російськомовного» населення, забуваючи про те, що це – внутрішня проблема України. Російські «ліберали» мовчали, коли Путін знищував Чечню? Так яке право вони мають вказувати найбільшій країні в Європі, що їй робити зі своїми територіями і населенням?
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
