Усеїн Бахчисарайли, Мирослава Канарська
Сімферополь – Великий затишний будинок, запашна кава і некваплива бесіда. Таку картина нас очікувала в сім'ї кримського татарина Мустафи Кадирова. За роки свого життя він побачив багато чого – немилість радянської влади, розвал Радянського Союзу, повернення додому – на Батьківщину, до Криму. Цей шлях, згадує старий, був повний розчарувань і бід, але водночас – надії та віри.
Мустафа Кадиров родом із Судака. На світ з'явився в травні 1932 року. Він був четвертим з семи дітей у багатодітній сім'ї Абдурамана і Зайде Кадирових. Ще за німецької окупації його сімейство тинялися Кримом в пошуках кращого життя.
«Як тільки німці прийшли в Крим, вони нас вигнали з села, в якому ми жили. Сказали – татарам тут не місце. Ось ми всією сім'єю і переїхали спочатку в сусіднє село, потім ще далі, в Ічкінський (нині Совєтський – Прим. ред.) район».
«Найчорніший» день в історії корінного народу застав велику родину в одному з сіл Совєтського району Криму. На той момент, батько Мустафи-аг'а вже повернувся з фронту, бо отримав контузію і був не придатним до служби. А старший брат проходив службу в трудовій армії в Твері.
«Мама з шістьма дітьми на руках, батько – інвалід після війни – всіх в теплушку і на Урал. Пам'ятаю, мама будить мене, каже: «Синку, вставай. Там солдати прийшли, з автоматами. Кажуть, що нас виселяють». А сама плаче. Я спросоння спочатку нічого не зрозумів, вийшов до них, а вони автомати свої направили на мене і кричать: «15 хвилин на збори і геть з дому». Так ми з братиками-сестричками, батьком і мамою опинилися на кладовищі, куди нас звезли з усіх будинків. Я відразу помітив, що тільки кримських татар привозили в той день», – мало не плачучи згадує старий.
Наступну добу весь місцевий кримськотатарський народ просидів в очікуванні вантажівок на кладовищі. І старий, і малий сиділи під палючим сонцем, без їжі і пиття.
«Ми весь день і всю ніч просиділи в тому полі, на кладовищі. Тільки під ранок за нами стали приїжджати вантажівки. А серед нас і старі, і діти. Були і новонароджені. Жінки плачуть. Старі моляться. Чоловіків майже немає. Або інваліди, як мій батько, або непридатні для служби. Навколо такий плач стояв, досі у вухах дзвін стоїть».
Так, сім'я Мустафи Кадирова, як і тисячі інших кримськотатарських сімей, була завантажена у вагони для перевезення і вислана. Хтось потрапив у Середню Азію, хтось на Урал і до Сибіру. Доля закинула сім'ю Кадирових на Урал. Розселили в бараках, де вже жили представники інших національностей, які так само пережили депортацію.
«Ми коли приїхали, нас в бараки заселили. У перші дні ми зрозуміти не могли, заходимо в бараки, а люди, які там були – ховалися в підвали. Лише через пару днів, коли вони вийшли і почали з нами знайомитися, з'ясувалося, що представники радянської влади проводили збори, на яких оголосили, що з Криму їдуть кримські татари, мовляв вони людожери і канібали. А тому, будьте з ними акуратними. Ось так от Сталін і вся радянська влада віддячила моєму народу за те, що життя свої віддавали на війні», – з гіркотою продовжує свою розповідь Мустафа-аг'а.
Життя на Уралі було, м'яко кажучи, нелегким. Малолітні діти разом з немічними старими й жінками валили ліс, працювали на лісопильнях. Спочатку за тарілку супу і окраєць хліба. Пізніше, згадує депортований, почали платити гроші.
«Спочатку нас експлуатували за їжу. Потім почали платити. Але так, копійки. Якщо іншим платили сто рублів, то кримським татарам 30. Говорили, вам і цього вистачить».
Лише після смерті Сталіна і з приходом до влади Хрущова режим утримання кримських татар пом'якшили
Лише після смерті Сталіна і з приходом до влади Хрущова режим утримання кримських татар пом'якшили. Їм навіть дозволили отримати радянські паспорти. Після – довгий і болісно важкий шлях повернення додому, в Крим.
«Ми прожили якийсь час на Уралі, в лісі. Потім, коли отримали паспорти, вирішили виїхати в Узбекистан. Там було багато наших родичів. І вже там я створив сім'ю, народив дітей. Але думки про повернення додому, в Крим, не давали спокою ні мені, ні моїм рідним. Я намагався приїхати до Криму, облаштуватися, але мене тут же співробітники КДБ забирали і садили в поїзд, говорили, що я не маю права тут знаходиться. Так я опинився на Кубані, прожив там кілька років, і вже в 1988 році я приїхав до Криму, в Первомайський район, і залишився вже назавжди».
Сьогодні сім'я Кадирових така ж велика, як і у їхніх предків. Великим і дружним сімейством вони живуть недалеко від Сімферополя, в селі Дубки. Мустафа-аг'а як і раніше сповнений сил і енергії. Його ранок починається з намазу, потім робота в будинку і на городі. Старий зізнається, що тяга до землі прокинулася в ньому лише після 60 років, коли вийшов на пенсію. Колишній кримський тракторист, а тепер любитель овочівництва та садівництва, радіє нині лише одному – життя своє він прожив недаремно.
«Я народився в Криму, в Криму і помру. Це моя Батьківщина. Земля моїх предків і майбутніх поколінь кримських татар. І ніяка влада не зможе забрати у народу те, що належить йому століттями – історію, свободу і Батьківщину».
