Доступність посилання

ТОП новини

Партизанський рух у Криму (1941-1944)


Партизанський рух у Криму розгортався в найскладніших умовах загальної непідготовленості до війни і перших поразок осені 1941 року на «Кримській ділянці фронту».

Програма боротьби в тилу противника була сформульована у спільній директиві ЦК ВКП (б) і РНК від 29 червня 1941 року «Партійним і радянським організаціям прифронтових зон»: «Створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни скрізь, для вибуху мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв'язку, підпалу складів». Партизанським загонам і диверсійним групам пропонували «в захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога і його пособників». 18 липня 1941 року ухвалили постанову ВКП (б) «Про організацію боротьби в тилу ворога», в якій ішлось про необхідність негайного створення бойових дружин і диверсійних груп.

23 жовтня 1941 року відповідно до рішення Державного Комітету Оборони Кримський обком ВКП (б) ухвалив створення міських комітетів оборони в Сімферополі, Севастополі, Керчі. Було затверджене командування партизанським рухом (командувач Олексій Мокроусов, комісар – Серафим Мартинов).

На початок партизанських дій у Криму було 5 районів. Але вже від самого початку робота не задалась. Багато з тих, хто був записаний у загони, до них не прийшли – позначився формальний підхід до визначення складу партизанських загонів, до яких були записані люди, у своїй більшості не навчені військовій справі.

Боротьба кримських партизан відбувалась у винятково важких умовах. Для розвитку партизанського руху був придатний лише порівняно невеликий гірський район, порізаний численними дорогами і стежками, – тут дислокувалися основні сили партизан. Він був слабким укриттям для партизан, обмежував їх маневреність, давав можливість противнику оточувати і прочісувати окремі райони і тим самим блокувати деякі райони, порушуючи зв'язок лісових месників з населенням та позбавляючи їх можливості отримувати продовольство.

Серйозні помилки були допущені при створенні партизанських баз. Продовольчі бази окремих загонів створювалися на місцях майбутніх бойових дій, при їх закладці був порушений принцип конспірації, машини прибували на місця закладки баз і вивантажувалися на очах у сторонніх. Тому в перші ж тижні бази були розкриті, їх вміст вивезений окупантами, решта – розібрана місцевими жителями. Якими б не були оцінки таких дій цивільного населення, очевидно, що самі люди нічого негожого в своїй поведінці не бачили – бази були розкриті, отже, вони або все одно потрапили б до німців, або піддалися б псуванню.

Таким чином, окремі загони вже на самому початку бойових дій втратили бази з продовольством і медикаментами. Становище склалося критичне, людей годувати було нічим.

Повішений партизан
Повішений партизан

У той час як багато баз були втрачені, головний штаб Криму навіть не перейнявся збереженням залишків продовольства, а також його розумним витрачанням. Як повідомляв у своєму донесенні заступник начальника Особливого відділу штабу головного керівництва, лейтенант держбезпеки Попов, «коли в штабі готувалося багато страв, бійцям в загонах видавалися по два коржі на людину». Партизани почали голодувати.

При цьому з 31 жовтня 1941 до 12 лютого 1942 року ні командувач партизанським рухом Мокроусов, ні комісар Мартинов у жодному із загонів 3, 4, 5 районів не побували...

Як повідомляв Попов: «Партизани в листопаді-грудні 1941 року активних дій не вели, багато керівників відсиджувалися в лісі і пиячили... Навіть у штабі головного керівництва в цей час всі бойові питання оперативного характеру вирішувалися на п'яну голову».

У грудні 1941 року, коли почалося масове прочісування лісу німецько-румунськими військами, всі продукти потрапили до рук окупантів, а головний штаб партизан залишився без продовольства.

Керівники партизанським рухом Криму на початку війни Мокроусов і Мартинов
Керівники партизанським рухом Криму на початку війни Мокроусов і Мартинов

Голова Кримського уряду в квітні 1942 – травні 1944 року Ісмаїл Сейфулаєв згадує: «У цей час командир партизанського руху Мокроусов замість організації просвітницької роботи та залучення населення до партизанських загонів, налагодження добрих відносин з населенням, дає вказівку командирам загонів: «Здобувайте продовольство на місц », тобто в довколишніх татарських селах. Частина партизанських ходоків не просили продукти у селян, а забирали хліб, овочі, худобу, аж до домашньої птиці. Своїми діями керівництво партизанським рухом (Мокроусов, Мартинов) налаштувало значну частину місцевого населення проти партизан... Командир загонів Мокроусов і комісар Мартинов, щоб виправдати себе, захистивши від неминучого покарання за заподіяний грабунок у татарських селах, за незадовільне керівництво партизанським рухом у Криму, почали давати радіограми в Москву про те, що кримські татари – зрадники і запроданці».

Настільки недобросусідське ставлення партизанів до місцевих жителів було ефективно використане гітлерівцями. У той час як партизани досить споживацьки ставилися до мирного населення, німці, навпаки, задекларували зовсім інші принципи, сподіваючись завоювати довіру корінного населення півострова в місцях розгортання партизанської боротьби. Згідно з наказом командувача 11-ї армії Еріха Манштейна від 29 листопада 1941 року: «Необхідно не допускати будь-яких невиправданих дій проти мирного населення. Особливо потрібне коректне поводження відносно жінок. Необхідно постійно поважати сімейні традиції татар і мусульман та їх релігію. Також вимагаю неухильної поваги до особистого майна, збереження худоби, продовольчих запасів сільських жителів». Завдяки такому ставленню, у низці татарських сіл гітлерівцям вдалося утворити загони самооборони – для захисту від «відвідувань» партизан, які нерідко закінчувалися мародерством.

Питання про взаємини населення окупованих територій і партизан довгі роки залишалося одним зі «слизьких» сюжетів радянської історіографії. А між тим взаємини ці, як показують не тільки спогади очевидців, а й офіційна документація штабів партизанських рухів, були далеко не безхмарними. Значною мірою це було пов'язане з установкою відносно окупованого населення, що існувала у верхах. Колишній ад'ютант для особливих доручень при начальнику Українського штабу партизанського руху Русанов на допиті у штабі РОА сформулював її таким чином: «На цей рахунок існує така думка: якщо населення при відході Червоної армії не пішло з нього, значить воно було налаштоване не по-радянськи. У всякому разі це нестійкий елемент. І з ним особливо рахуватися не доводиться. З ним перестають спілкуватися вже тоді, коли при відході за відомим наказом Сталіна має все знищуватися – заводи, посіви, худоба».

За свідченням очевидця Юсуфа Гафарова: «У 1942 році в Криму була посуха, посіви не дали ніякого врожаю. У багатьох почався голод. Коли радянські відступали, зерно на елеваторах зібрали – щоб німцям не потрапило, облили бензином і спалили. Воно повністю не згоріло, із запахом горілого німці, звісно, не брали. Ми його на ручних тачках возили, промивали і пекли хліб – так багато врятувалися від голоду».

Для Криму, який і в мирний час ввозив продовольство з інших областей, а під час окупації і зовсім виявився відрізаним від Великої землі, подібна практика – знищувати все, тільки б не дісталося ворогові, – була згубною. А якщо врахувати, що населення в багатьох селах вже з перших днів було неабияк обібране окупантами – особливо. Наприклад, в грудні 1941 року спецкори ТАРС повідомляли з Криму (26.12.1941): «У селах Шулі, Уппа, Купки, Ізімбаш, Коккозах та ін. гітлерівські нелюди вилучили у населення всі продукти харчування, теплий одяг, худобу, птицю і вигнали з дому. Пограбувавши населення, німецьке командування наказало ще внести натуральний податок на кожну душу населення: борошна – 16 кг, крупи – 12 кг, картоплі – 5 кг)».

Можна собі уявити почуття людей, які не тільки виявилися один на один із ворогом і щогодини були змушені турбуватися про виживання, але і, на довершення до цього, стикалися з нахабними пограбуваннями і поборами «своїх» – партизан, багато з яких, як видно навіть з інформацій Центрального Штабу партизанського руху, аж ніяк не відрізнялися гуманним поводженням.

Як результат – у багатьох селах, де розгортався партизанський рух, партизани сприймалися не інакше як бандити і ледь не більше зло, ніж німецькі окупанти. Таке ставлення населення до партизанів не було новиною для керівництва партизанського руху; збереглися в офіційній документації і такі свідчення: «Ставлення до партизанського руху різне. Де дуже часто бувають партизани і насильно забирають продукти для свого харчування, верховоди сіл (старости) називають їх злодіями. У населення створюється видимість, що німці грабують і партизани грабують».

Представник головного штабу Попов у своєму донесенні в центр констатував, що бойові дії кримських партизан розгорнулися тільки з лютого 1942 року, тривали вони і в березні-травні 1942 року. Однак у зв'язку з голодом спостерігалось масове дезертирство із загонів. За інформацією Попова, в загонах 3 і 4 районів: «Всі полеглі коні з'їдені, партизани харчуються бродячими собаками... Харчуються винятково за рахунок допомоги, яка надходить із Севастополя і Кавказу, вживають в їжу щавель, траву, листя дерев... деякі бійці почали їсти жаб». Становище було настільки важким, що траплялись випадки людоїдства. У квітні 1942 року у загонах 3-го району померли від голоду 59 осіб, а по 4-му району – 55 осіб, «через голод – з 2-го Сімферопольського загону дезертирували 3 командири групи і 2 бійці».

Висновки, зроблені особисто Поповим про перший етап партизанського руху в Криму, були серйозні:

– Несистематичне надання допомоги продовольством викликає антирадянські настрої серед бійців;

– Бойова діяльність партизанських загонів відтепер залежить винятково від тієї продовольчої допомоги, яка має бути надана з Севастополя і Кавказу; якщо цієї допомоги не буде, то партизанський рух у Криму перебуватиме під загрозою повної ліквідації і загибелі партизан від голодної смерті;

– Для успішних бойових дій партизанських загонів необхідний розгром «основного гнізда татарської контрреволюції – сіл Коуш, Бешуй і Корбек».

Була названа в повідомленні Попова і основна причина фактичного провалу руху на першому етапі – невдале керівництво Мокроусова і Мартинова.

17 червня 1942 року командувач Північнокавказьким фронтом маршал Будьонний і член Військової Ради Північнокавказького фронту адмірал Ісаков клопотали перед Сталіним про негайне звільнення Мокроусова і Мартинова, що не впоралися з роботою, а також про те, щоб «із залишків військових частин, які перебували в партизанських загонах, створити партизанську дивізію, що мала в її складі незначні залишки цивільних партизанських загонів».

Михайло Лобов
Михайло Лобов

​Керівництво СКФ просило також санкціонувати призначення командувачем партизанського руху в Криму полковника Лобова – «хорошого бойового командира», військкомом – полкового комісара Попова. Через місяць, 19 липня 1942 року, Штаб фронту радирував до Криму, що «Мокроусов і Мартинов більше не повернуться», командувачем партизанського руху в Криму призначили полковника Михайла Лобова.

24 липня 1942 року в нових воєнних умовах – повної окупації Криму – затвердили «План керівництва партизанським рухом, посилення бойової діяльності, розгортання нових партизанських загонів у Криму».

У ньому говорилося, що «залишення частинами Червоної Армії і флоту Керченського півострова і Севастополя дає можливість противнику перегрупувати звільнені війська на інші ділянки фронту». Констатувалось, що наявне «загравання німців з почуттями місцевого населення – кримських татар, але населення у своїй більшості вороже ставиться до німців». Згідно з документом, у липні 1942 року в Криму діяли 22 партизанські загони (переважно в районах південного і східного Криму), необхідно було розгорнути партизанський рух в північних районах (Джанкойський, Красноперекопський, Ленінський).

Спільними завданнями були названі посилення бойової діяльності партизанських загонів на комунікаціях і щодо дезорганізації тилу противника, особливо на залізниці Севастополь-Сімферополь-Джанкой; розширення мережі партизанських загонів і диверсійних груп; посилення зв'язку підпільних партизанських організацій з партизанськими загонами, забезпечуючи їх спільну роботу серед місцевого населення.

Сформулювали основний принцип роботи партизан – робити все, що порушує тил загарбників і відтягує максимум сил німців із фронту».

Але, незважаючи на вжиті заходи, ситуація з партизанським рухом не надто змінилася. Положення кримських партизан залишалося вкрай важким...

(Далі буде)

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

  • 16x9 Image

    Гульнара Бекірова

    Історик, кандидат політичних наук. До 2014 року працювала в Криму на кримськотатарському телеканалі ATR і викладала в Кримському інженерно-педагогічному університеті. З листопада 2014 року – автор історичної колонки «Сторінки кримської історії» на Крим.Реалії. Автор і ведуча програми  «Тарих седасы» («Голос історії») на телеканалі ATR, член Українського ПЕН-центру. Авторка десяти книг, сценарист шести документальних фільмів, безлічі статей і публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Лауреат Міжнародної премії ім. Бекір Чобан-заде, фіналіст книжкового рейтингу «Книжка року-2017». Заступниця голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу.

XS
SM
MD
LG