«Ми закликаємо Вас, пане Генеральний секретар, усіма можливими засобами сприяти поверненню на батьківщину кримських татар, яких адміністративно утримують у вигнанні, всупереч недвозначно висловленій волі цього народу».
Слова ці були адресовані Генеральному секретареві ООН 1974 року, їхній автор – Ініціативна група (ІГ) захисту прав людини – перше правозахисне об'єднання в СРСР.
Вона була створена 20 травня 1969 року. Цю подію історик, голова Московської Гельсінкської групи Людмила Алексєєва назвала «найважливішою подією в історії вітчизняного правозахисного руху, який доти не мав жодних організаційних форм, ніякої структури від самого свого виникнення в середині 60-х років».
Дійсно, в початковій стадії правозахисного руху й мови про створення будь-якої організації не було. Більшість із тих, хто брав участь у зароджуваному правозахисному русі, були проти організаційних «витівок».
Але... 7 травня 1969 року в Ташкенті заарештували опального генерала Петра Григоренка, а через кілька днів – ще одного активіста, Іллю Габая (обидвох у зв'язку з причетністю до кримськотатарських «справ»), що значною мірою каталізувало створення правозахисної асоціації.
А виросла ІГ із найпоширенішої форми спільних виступів правозахисників – із колективних листів. 20 травня 1969 року до Комісії ООН з прав людини надіслали листа з проханням поставити на розгляд питання про порушення в Радянському Союзі одного з основних прав людини – права мати незалежні переконання і поширювати їх будь-якими законними засобами. Цю дату прийнято вважати днем створення Ініціативної групи із захисту прав людини.
У листі зазначалось, що у політичних процесах в СРСР людей судять «за звинувачення у наклепі на радянський державний і суспільний устрій, з умислом (стаття 70 Кримінального кодексу РРФСР) чи без умислу (стаття 190-1 Кримінального кодексу РРФСР) підриву радянського ладу». Насправді ніхто з обвинувачених не прагне обмовити і тим більше підірвати радянський лад, а людей засуджують за вигаданими звинуваченнями – за переконання.
«Вас судять не за переконання», – цю улюблену суддівську фразу лист викриває на прикладі низки судових процесів: Синявського і Даніеля, учасників демонстрації 25 серпня 1968 року, Анатолія Марченка, В'ячеслава Чорновола, процесів кримських татар, прибалтів, радянських євреїв, що вимагають виїзду до Ізраїля. У листі йшлось про недавні арешти: Віктора Кузнєцова, Івана Яхимовича, Петра Григоренка, Іллі Габая. Він також вказував на «особливо нелюдську форму переслідувань: розміщення у психіатричних лікарнях нормальних людей за політичні переконання».
Лист підписали 15 осіб, які і стали творцями Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР: Генріх Алтунян, Володимир Борисов, Тетяна Веліканова, Наталія Горбаневська, Мустафа Джемілєв, Сергій Ковальов, Віктор Красін, Олександр Лавут, Анатолій Левітін (Краснов), Юрій Мальцев, Леонід Плющ, Григорій Под'япольський, Тетяна Ходорович, Петро Якір, Анатолій Якобсон. Крім того, під зверненням стоять 39 підписів на його підтримку.
Службовці представництва ООН в Москві відмовилися прийняти лист, оголосивши, що вони нічого від приватних осіб не приймають. Листа надіслали поштою і передали іноземним кореспондентам.
30 червня 1969 року Ініціативна група надіслала додатковий лист із повідомленням про «нові, особливо хворобливі факти порушення прав людини»: про нову справу, порушену проти Анатолія Марченка, автора книги «Мої свідчення» про постсталінські політичні табори.
Починаючи з травня 1969 року, Ініціативна група п'ятикратно зверталася до Комісії з прав людини ООН із заявами, де перераховувались факти порушення громадянських прав у СРСР, ішлось про репресії проти інакомислячих.
Через рік ІГ надіслала до агентства Рейтер і до АПН листа з назвою «При світлі сумління». У ньому автори відповідали на питання, що таке Ініціативна група, які її цілі; чому вона діє так, а не інакше. Відзначимо, що до цього моменту з п'ятнадцяти осіб, які входили до складу Ініціативної групи, шестеро були заарештовані – Алтунян, Борисов, Горбанівська, Джемілєв, Красін, Левітін.
Мета групи, писали в документі творці Ініціативної групи, вказана в самому найменуванні: захист прав людини в СРСР.
«Назвавшись Ініціативною групою, ми мали на увазі ще й інше: явковим порядком затвердити своє право на вільну асоціацію. Це відповідає Загальній декларації прав людини, ухваленій ООН і офіційно схваленій Радянським Союзом, і не суперечить Конституції СРСР. У Ініціативної групи немає ні програми, ні статуту, ні будь-якої організаційної структури. Ми не зв'язані ніякими формальними зобов'язаннями... Ініціативна група складається з людей, пов'язаних деякою спільністю поглядів. Всіх нас – віруючих і невіруючих, оптимістів і скептиків, людей комуністичних і некомуністичних поглядів – об'єднує почуття особистої відповідальності за все, що відбувається в нашій країні, переконання в тому, що в основі нормального життя суспільства лежить визнання безумовної цінності людської особистості. Звідси випливає наше прагнення захищати права людини. Соціальний прогрес ми розуміємо, насамперед, як прогрес свободи. Нас об'єднує також намір діяти відкрито в дусі законності, яким би не було наше внутрішнє ставлення до окремих законів... Ініціативна група не займається політикою. Ми не пропонуємо жодних позитивних рішень в галузі державного управління, ми говоримо тільки: не порушуйте власних законів. У нас немає своєї політики, але ми не бажаємо миритися з каральною політикою проти інакомислячих. Протидія беззаконню, сваволі – ось завдання Ініціативної групи. Ініціативна група не вважає, що, критикуючи дії влади, вона виступає проти держави».
1974 року, в 30-ту річницю депортації кримських татар, Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР надіслала листа на ім'я Генсека ООН Курта Вальдхайма:
«Вельмишановний пан Генеральний секретар!
Нам стало відоме звернення кримських татар, яке разом із безмовними скаргами до радянських інстанцій і деякими іншими документами недавно було адресоване ООН багатьма представниками цього гнобленого народу.
Ми закликаємо Вас використати Ваш вплив і всі Ваші можливості для того, щоб трагічне становище кримських татар було швидко й ефективно розглянуте у відповідних комісіях ООН...
Ми закликаємо Вас, пане Генеральний секретар, усіма можливими засобами сприяти поверненню на батьківщину кримських татар, адміністративно утримуваних у вигнанні, всупереч недвозначно висловленій волі цього народу».
Протистояння правозахисників тоталітарному монстру виглядало тоді зовсім безнадійним. Склад Ініціативної групи невідворотно скорочувався. П'ятеро... четверо... троє... двоє. Ще до арешту Сергія Ковальова у вересні 1974 року видавили в еміграцію на Захід Анатолія Левітіна. У березні 1976 року раптово помер Григорій Под'япольський. І ось уже вся ІГ – тільки дві Тетяни – Веліканова і Ходорович.
З травня 1969 року до листопада 1981 року Ініціативна група з захисту прав людини – колективно чи індивідуально, самостійно або у співавторстві – підписала сорок правозахисних листів.
Тільки четверо з п'ятнадцяти учасників ІГ уникли років неволі. Одинадцятьом іншим дісталося сукупно тюрем, таборів і «психлікарень» – сорок вісім (!) років. І це – не рахуючи шістнадцяти років напівневолі – заслання.
ІГ – це десятки обшуків, сотні допитів, довгі місяці голодування. Це – 18 судів. І всього дві капітуляції (Петра Якіра і Віктора Красіна) з покаянними телеінтерв'ю.
Для чого були ці жертви? На це питання краще за інших відповів правозахисник Леонард Терновський у своїй книзі «Таємниця ІГ: люди і долі»: «Правозахисні відозви рятували в'язнів совісті від безвісті... Я не беруся пояснити читачеві, що означає для політв'язня усвідомлення, що він не самотній, що про нього пам'ятають, що за його звільнення борються. Щоб зрозуміти це цілком, треба, напевно, самому побувати за ґратами. Ініціативна група і відновлена «Хроніка» ставали гарантом того, що будь-який арешт за слово і переконання, кожен випадок свавілля обов'язково стануть широко відомі і викличуть відкритий протест. І це, мабуть, все-таки могло стримувати часом репресивну спритність Комітету держбезпеки. Адже доблесні чекісти звикли душити своїх жертв у тиші і безгласності. І їм робилося незатишно, коли ІГ і «Хроніка» висвітлювали перед цілим світом їх «подвиги»...
Ні, не були правозахисні заклики ІГ нікчемним товченням води у ступі, марним для тих, кого група прагнула захистити, і небезпечним для самих захисників. Але навіть якщо б група не принесла ніякої видимої користі... моральний приклад суспільству і відважне заступництво за жертв беззаконь, – хіба цього мало, аби вважати діяльність ІГ осмисленою і виправданою, а її долю – гідною поваги і такою, що відбулася».
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
