Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Минулого місяця була опублікована стаття, напевно, найкращого кримського автора концептуальних текстів – Павла Казаріна – «Три міфи для одного Криму. Чи мають шанс українці?». У нас уже відбулася дискусія на цю тему, хотів би її продовжити, але вже в публічній площині.
Абсолютно згоден з тим, що Крим – територія трьох міфів: російського, українського та кримськотатарського. Є правда в тому, що українська держава бере на озброєння «міф кримськотатарський». Проте не зовсім згоден з тим, що вона «винна» в слабкості українського міфу і, тим більше, в тому, що не працює з ним.
Спробую пояснити свою точку зору.
Про міфи взагалі
Весь комплекс сучасних міфів розумію як програмні інтерпретації минулого, сьогодення і майбутнього, які наповнюють суспільство енергією і вибудовують перед державою конкретні політичні вектори.
Так, наприклад, російські історично сформовані міфи розповідають про «народ-богоносець» – хранитель «традиційних цінностей»; про «російську православну цивілізацію», яка і не європейська, і не азіатська; про свій, «третій», шлях. Ними російське суспільство раціоналізує культурну, соціальну та економічну відсталість своєї країни, що являє фактично ар'єргард західної цивілізації.
Міф про «про слов'янський/ русскій мір» виправдовує геополітичні амбіції Росії та її експансіоністську політику щодо прилеглих держав
Міф про «про слов'янський/ русскій мір» виправдовує геополітичні амбіції Росії та її експансіоністську політику щодо прилеглих держав. У 19-му столітті – на території Османської Порти, в 21-му – колишніх союзних республік.
Міфи про «народ-переможець», здатний поставити на місце західні супердержави; про умовний «Захід» як ворога, який що б там не було прагне поневолити і знищити «росіян»/«православних», закладає основи для мобілізаційного шляху розвитку Росії, пояснює її ізоляціонізм і готовність нескінченно повторювати досвід «холодної війни».
Як окремо взята людина визначається з власним призначенням у цьому світі, яке виступає мотивом жити і діяти, так і будь-яке суспільство формулює свою «тисячолітню програму», щоб відбутися.
Про кримські міфи
Крим, дійсно, в потенціалі – простір міфів трьох етнічних суб'єктів: кримтатар, росіян та українців.
Але в реальності ця територія вщент наповнена автохтонними міфами тільки одного народу – кримськотатарського.
Кримці сформулювали і зміцнюють міфи про своє походження, про своє значення для півострова, про свою особливу роль для України
Кримці сформулювали і зміцнюють міфи про своє походження, про своє значення для півострова, про свою особливу роль для України.
Так, «кримці – нащадки всіх народів, які жили на півострові», «кримці – корінний народ півострова, який мав свою унікальну державність і зараз переживає третю російську окупацію»; «кримці – головні українці Криму», etc.
І за силою з цими міфами в Криму мало що може зрівнятися. Тому що вони створювалися знизу, швидше «всупереч, ніж завдяки» – з покоління в покоління.
Ні росіяни, ні українці Криму, головні бенефіціари радянської та української державності, так і не змогли повноцінно сформулювати і наповнити соціальною енергією власні міфи. При цьому, не маючи цих міфів, не змогли агрегувати і власний політичний порядок денний – так, як це зробили кримтатари.
Кримський український міф маргінальний тому, що в результаті жорсткої багаторічної русифікації українці-переселенці, в основному, розчинилися в масі «російськомовних» «радянських людей».
Ті, хто зберіг свою етнічну ідентичність, часто оперують міфами, які протиставляють Крим Україні, а кримську історію – українській.
Подібні патріоти досі з натхненням розповідають про набіги на ці території січовиків, тим самим символічно підкреслюючи, що самі прийшли на ці землі недавно, з материка.
Міф про економічне відродження Криму Україною після 1954 року хороший для державної пропаганди в умовах війни, але він практично нічого не говорить про нерозривний культурний та історичний зв'язок між двома географічно пов'язаними територіями
Міф про економічне відродження Криму Україною після 1954 року хороший для державної пропаганди в умовах війни, але він практично нічого не говорить про нерозривний культурний та історичний зв'язок між двома географічно пов'язаними територіями.
Так званий «русскій», що реалізовується в Криму окупаційною владою, по суті – «русско-радянський». Сьогодні він заново утрамбовується в голови кримчан – штучно, механічно, «зверху».
За 23 роки цей міф неабияк потріпався і вихолостився. Оскільки жоден офіційний міф не має постійної самовідтворювальної сили і соціальної бази. Без «державної підтримки» віра в нього витікає в пісок.
Так, після окупації чимало кримчан стали із задоволенням вступати в піонери, носити портрети Сталіна, ходити на паради і, в цілому, отримувати задоволення від цієї «дискотеки 80-х».
Але мине ще небагато часу і ця мода, під впливом банальної втоми й економічного занепаду зійде нанівець. Ненависть до російського офіційного міфу повернеться до показників кінця 80-х. Тому що він офіційний, нав'язаний «зверху», а не живий.
Що етнічні росіяни самі, без підказки російської держави, можуть сказати «про себе в Криму» і про «русскій Крим» – особисто для мене поки що складне питання.
Про суб'єктність носіїв міфів
Можна із захватом говорити про те, що Україна всі роки незалежності «нічого» для створення і вкорінення в Криму «офіційного українського міфу» «не зробила». Але при цьому якось забувається банальність про те, що Україна аж ніяк не Росія.
Суб'єктність української держави неабияк програє суб'єктності російської. Якщо, наприклад, держава в Росії – і цар, і Бог (Левіафан), то держава в Україні, загалом, – збіговисько стюардів, які зарвалися.
І в цьому для нас великий, не відразу усвідомлюваний «плюс». Російське суспільство ще безліч поколінь буде змушене обслуговувати своїх салтиково-щедринских «двох генералів». Тоді як українське має можливість поступово, з криками і стусанами, привчати своїх «двох братиків зі скриньки» до стандартів обслуговування.
джерелом дієвого національного або кримського міфу в Україні є не держава, а саме суспільство. І в цьому для всіх нас – надія на «європейське майбутнє»
Саме тому джерелом дієвого національного або кримського міфу в Україні є не держава, а саме суспільство. І в цьому для всіх нас – надія на «європейське майбутнє».
Друге. Україна – типовий біхевіористський «чорний ящик». Результат на виході з'являється тільки тоді, коли в нього щось вклали.
Не втомлююся повторювати, що український держапарат – це велосипед. Якщо хочеш дістатися з точки А в точку Б, маєш сам сісти на нього і поїхати. «Візьми і зроби» – це абсолютно по-українськи.
Звичайно, типова безініціативність і слабка функціональність держави створює ризики з точки зору національної безпеки та оборони, які віднесені до її відання. Але, з іншого боку, це створює величезний коридор для реалізації товариством своїх ініціатив. Створює умови для виродження серед українців патерналізму і колективної безвідповідальності, які давно поглинули російське суспільство.
Так, українська держава не створювала власного дискурсу в Криму. Але вона, якщо говорити відверто, формувала інше – стан свободи.
Саме завдяки свободі, що пронизує кримське співтовариство два останні десятиліття, відбулося вихолощення радянського міфу. Тільки завдяки цьому наприкінці 2010-х прихильників української державності в Криму було більше, ніж російської.
Так чому ж українська держава умовно спирається на кримськотатарський міф?
Кримськотатарський міф – єдиний, що має внутрішню силу, єдиний, хто вписує Україну в простір Криму
Тому що він єдиний, що має внутрішню силу. Він єдиний, хто вписує Україну в простір Криму. І він єдиний, хто довго і наполегливо, у хворобливому форматі «balls to the walls», пропонується українському політикуму.
Кримці, 13% населення Криму, не тільки створили, але й занесли свій міф в український «чорний ящик».
Більше того, вони підтвердили свою участь у будівництві української держави традиційною підтримкою національно-демократичного табору українських партій, закріпили свою позицію тисячами своїх кулаків у дні окупації, заплатили за неї розгромом окупантами своїх незалежних ЗМІ та органів національного самоврядування.
І статистично домінуючим на півострові українцям і росіянам Криму, які «складно» реагують на факт впливу кримських татар на політичні процеси в Україні, доведеться повторити цей шлях, щоб не випасти з великої української політики. Ніхто інший за кримчан це не зробить.
Сергій Костинський, кримський політолог, радник Міністра інформаційної політики України, експерт Кримського інституту стратегічних досліджень (CISS)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
